^{Текст: Роман ЖИЖАРА
Фото: з сімейного архіву МИШКОВЦІВ}
 
Про подружжя Олександра і Світлани Мишковців подейкують різне: ніби сім’я живе у хоромах, засмагає на шикарних курортах. Мовляв, як інакше, коли він – директор Луцької гімназії №4 імені Модеста Левицького, вона – заступник голови облдержадміністрації.
 
Насправді ж «начальницька» родина тулиться в тісній квартирі колишнього гуртожитку, а подорожує рідним краєм – аж ніяк не Парижем і Венецією. Хоча закордоння їм добре знайоме: зазвичай через службові відрядження і тяжку працю.
 
ЖИЛА В НІМЕЧЧИНІ, А ПРАЦЮВАЛА В МОНГОЛІЇ
 
За два тижні у родині свято – день народження Світлани Мишковець. Ювілей відзначать не банкетом, а пам’ятною подорожжю до одного з волинських монастирів.
 
– Є така традиція в родині – об’їздити чим більше монастирів і тутешніх святинь. Усі мріють про поїздки до Туреччини, Єгипту. Але цураються рідного краю, місцевих туристичних перлин. Повірте, Волинь прекрасніша за всі-усюди, – каже Світлана.
 
Нинішньому заступнику губернатора варто вірити. Адже третину життя прожила за кордоном. Зростала в сім’ї військовослужбовця.  Коли перейшла в 2-й клас, родина переїхала з Любомля у східну Німеччину – НДР.
 
– Жили в містечку серед німців. Хоча наші квартирувалися в закритому гарнізоні. Мені пощастило, бавилася з тамтешніми дітьми, ходили на озеро, в ліс. Трохи мову вивчила: все розумію, спілкуватися важче. Якось повернулася туди через 32 роки – знайшла пустку на місці радянського поселення. Чисто, нічого немає. Німці навіть будинки знесли, де жили військові, – пригадує жінка.

[img data=wat]22_04_2016_442679819/mysh2.jpg[/img]

Дитинство в Німеччині змінила юність у Монголії. Допитлива випускниця Луцького педінституту зважилася поїхати за розподілом у монгольські степи викладати російську мову.
 
– Нас було всього 120 вчителів із Радянського Союзу. Досі пам’ятаю, як мама біля поїзду відмовляла: «Доцю, одумайся, нащо тобі ті монголи». Не послухалася, таки поїхала, – пригадує Світлана.
 
Два роки вчителювала в містечку Ундур-Хан: серед степу кілька висоток, центральна вулиця-алея – по два боки магазинчики-бараки та юрти. Ото весь райцентр, так званий аймак.
 
– Мала великий клас на 45 школярів. Дітки надзвичайно музикальні, дуже люблять співати, танцювати. Готувала монгольських дітей до музичного конкурсу «Ми поїдемо в Артек». І мої семикласники таки поїхали на море, – усміхнено пригадує педагог.
 
Єдиний дискомфорт – тогочасний продуктовий дефіцит.
 
– Як у Союзі нічого, крім консерви і морської капусти, не було, так і там порожні полиці. Монголи давали машину, їздили за 70 кілометрів, щоб купити харчі у спеціальному магазині для радянських. Отож, раз на місяць добре їли, – сміється жінка.
 
СІМЕЙНИЙ «АЕРОДРОМ» НА 43 КВАДРАТНИХ МЕТРИ
 
Після Монголії в родині залишився на згадку національний жіночий одяг – делі. Досі висить у шафі. На лобне місце луцької квартири Мишковці його не виставляють, бо бракує місця в оселі. Мешкає сім’я у двокімнатній квартирі на 43 метри – дві кімнатки по 14 жилих квадратів.
 
– У 1992 році в Луцьку здали останнє бюджетне житло для педагогів. Чоловік уже був директором 24-ї школи. І ми оселилися в гуртожитку, отримали в малосімейці дві кімнати. Й досі тут живемо, – каже Світлана.

[img data=wat]22_04_2016_442679819/mysh1.jpg[/img]

Згодом гуртожиток передали місту. Квартири приватизували.
 
– Грошей на нову квартиру бракує, пільгову не дають. От тому, коли доця Настя вийшла заміж, то пішла з чоловіком на зйомну квартиру. Бо місця на всіх не вистачає, – зітхає господиня.
Але, за словами Світлани, є нюанс: 43 квадрати – багато це чи мало?
 
– Коли донька поїхала на півроку вчитися до Німеччини, ми залишилися з Сашком удвох. Боже, та це ж аеродром!!! Слухайте, забагато місця, не знаєш, куди подітися в таких хоромах, – сміється жінка.
 
Мають унікальну кухню – своєрідний колекційний музей.
 
– Ми де буваємо, то з того міста привозимо сувенірну тарілку, магніт на холодильник. І чомусь пивні кружки, хоча пива не вживаємо. Уся стіна в тарілках, а на полицях бокали, – каже Світлана.
 
У тісній оселі велика бібліотека. Везли книги звідусіль, навіть з Монголії.
 
– Правду кажу, книги не для краси – всі прочитані. Зараз бракує місця, то частину книжок перевезли в село на Сашину батьківщину. Тішить, що й доню Настю привчили до читання. Любить більше філософські книги. Буває, приходить і каже: «Мамо, а ти читала оту книгу?». І ловлю себе на думці: ого, то я відстала, бо не знаю, не читала, – каже жінка.
 
Сім’я їздить на «Тойоті-Ауріс» – придбали в розстрочку і на заміну старій малолітражці «Форд-Фієста», яку їм купили батьки.
 
– Не соромлюся зізнатися, що авто куплене за батьківські заощадження. Самі знаєте, які зарплати в педагогів. Та й купили вже зрілими – мали кожен за 45 років, – розповідає Світлана. – Куди їздимо на авто? Передусім святинями Волині, і на вотчину чоловіка в Городку на Маневиччині – там хатина і клуня, за нею город і сад.
 
НА МОЛОДЯТ ДИВИЛИСЯ СКОСА
 
Зазвичай за кермом доня Настя – теж мовник, університетська випускниця романо-германського факультету. Разом із чоловіком, який нині в АТО, виховують 10-місячного сина Артура.
 
– Не скажу, що ми заможні, але й не бідуємо. Головне багатство – наша доня, зять та онучок, – запевняє господиня.

[img data=wat]22_04_2016_442679819/mysh3.jpg[/img]

Вона вдячна Богу за подарунок – коханого чоловіка і люблячу доньку. А все починалося в 1980-х, коли випадково зустрілися з Олександром Мишковцем у студентському гуртожитку. Він – бувалий кавалер з технікумом і армією за плечима. Вона – молода викладачка інституту. Кохання з першого погляду.
 
– Розумієте, в чому делікатність ситуації? Я тоді вже була викладачем російської мови на педагогічному факультеті, а мій Саша – студентом на географічно-біологічному. У ті часи, коли викладач мав дружину-студентку – це сприймалося нормально. Якщо ж зустрічалися викладачка і студент – тільки й мови було. Але ми разом зламали ті стереотипи, – сміється Світлана.
 
Олександр зробив пропозицію у квітні. Зустрічалися всього три місяці.
 
– Що так казати, вже дорослими були за тогочасними мірками – мали аж по 25 років. Тоді заміж у 17 вискакували, – каже жінка.
 
У родині розділяють поняття родини і роботи.
 
– Це безглуздо: вибирати між роботою і сім’єю. Бо додому не йдеш, поки робота не зроблена. А яка може бути робота, коли в родині негаразди, – вважають Мишковці.
 
Кажуть, нема чого Бога гнівити – живуть дружньо і щасливо.
 
– Ми ніколи не приділяли увагу, хто де працює і на якій посаді, – запевняє Світлана Євтихіївна. – І доньку так виховали. Якщо будемо вибирати обранців, друзів, колег за посадами чи статками, то гріш нам ціна.
 
^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).}