«Не обов’язково їхати на Балі, щоб зробити гарні знімки», – «Красуня місяця» Лідія Кожевнікова

04 Лютого 2019

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Юлія КОЦЮБА
Настрій: студія декору «With love» (вул. Стрілецька, 25)

Нещодавно читачі «Таблоїда Волині» обрали кращих із кращих серед красунь, які з’являлися на сторінках інтернет-глянцю протягом минулого року.

Учительки, художниці, студентки, стюардеси, бізнес-леді, візажистки, актриси, спортсменки, «русалки», активістки і просто красуні – усі вони зачаровували вродою, посмішками, у кожній ми намагалися розгледіти саме ту родзинку, завдяки якій вона була б цікава читачам.

Насправді немає ніяких рамок чи канонів краси, а кожна жінка – прекрасна по-своєму і варта бути названою «Красунею дня»!

У підсумку ми оберемо «Красуню року», яка стане героїнею нового проекту «Таблоїда Волині». А поки знайомимо із кожної з них окремо. У рубриці #День_з_красунею дівчата розповідатимуть, чим вони живуть та чим захоплюються.

***
Вона знає все про фотогенічність та позування, вміє бачити красу у найпростіших речах та знаходити родзинку у кожній людині, яка потрапляє в її фотооб’єктив. Усміхнена, відкрита та спокійна, вона закликає любити себе та цінувати те, що маєш. У пошуках натхнення красуня часто подорожує, а в результаті надихає інших на нові відкриття та звершення.
Знайомтесь з Лідією Кожевніковою – фотографкою, блогеркою, мандрівницею та нашою «Красунею липня».

– Ти складаєш враження дуже гармонійної людини. Як тобі вдається уникати стресів?

– Колись я також багато нервувалася з різних причин. Але потім подумала: навіщо навантажувати себе думками про те, чого ще не сталося або взагалі може не статися? Треба просто цінувати те, що маєш і радіти кожному дню.

Також обов’язково треба навчитися сприймати критику. Розуміти, що критикують не особисто тебе, а твої дії. Тому не варто перейматися, адже всі думки суб’єктивні. Все одно знайдуться люди, які тебе підтримають.

Наприклад, одного з найвідоміших українських фотографів, який зараз живе в Берліні та фотографує безхатьків, на батьківщині називали нездарою. А в Німеччині його дуже цінують.

– Ти вчилася на романо-германській філології. А як почала займатись фотографією?

– Напевно, все почалось з того, що я не ходила в дитячий садочок. Сиділа вдома з бабусею. Вона добре малювала, тож ми робили це вдвох. Коли я подорослішала, зрозуміла, що фотографія – це щось подібне, тільки потребує менше часу, ніж створення картинки.

Крім того, у мене був певний досвід моделінгу. Інколи мені, як моделі, хотілося позувати певним чином, але у фотографа було інше бачення. І я подумала: «Ну що зробити, щоб все вийшло саме так, як хочу я?». Тому вирішила взяти до рук камеру. Власне, один з фотографів, з якими я тоді працювала, став моїм першим наставником. Він розповів мені про основи фотографії, показав, як все працює і допоміг вибрати мій перший фотоапарат. Так все і почалося (посміхається).


– Скільки років ти вже фотографуєш?

– З 2008 року.

– Чи часто доводиться фотографувати людей, які не вміють позувати чи бояться камери? Як зробити таку модель більш розкутою? Багато в такій ситуації залежить від фотографа?

– Фотосесія – це завжди парна робота. Працювати мають і фотограф, і модель. Якщо модель не хоче співпрацювати – нічого не вийде.

На рахунок розкутості… Це все робота. Перші п'ятнадцять хвилин фотосесії – завжди коту під хвіст (посміхається). Відбувається процес притирки: я дивлюсь, чи довіряє мені людина та як вона входить в кадр. Звісно, за цей час ми починаємо спілкуватися. Інколи клієнти розповідають такі речі, про які, напевно, навіть їхні близькі не знають. Людям часто хочеться виговоритись. А хороший фотограф – як психолог. Тому, коли модель починає розповідати про себе якісь особисті речі, ти розумієш: це саме той момент, коли потрібно фотографувати, бо саме зараз людина щира.

– Кого легше фотографувати: дітей чи дорослих?

– Буває по різному. Якщо у дитини немає настрою, з цим нічого не поробиш. В принципі, якщо дорослий не в гуморі, це також не іде на користь зйомці (посміхається).

Але доросла людина принаймні розуміє, чого вона сюди прийшла. Вона платить гроші та хоче забрати гарні кадри. Тому я кажу: «давайте налаштуємось, подумаємо про щось хороше». І дорослий може швидко перелаштуватись.

А дитині цей процес незрозумілий. Тому вплинути на неї складніше. Хіба підкупити – шоколадкою, чи ще чимось.

– Але, з іншого боку, дитина і більш органічна в кадрі? Адже вона не переймається тим, як виглядає, не вигадує гарні пози…

– Так, діти більш щирі у кадрі, але надовго їх не вистачає. Їм хочеться бавитись, щось робити, кудись іти. Зі старшою дитиною іноді вдається знайти компроміс. Наприклад, запропонувати сфотографуватись за компанію з мамою чи з татом.

Батьки часто починають тиснути на дитину: «ти не так стоїш», «ти погано посміхаєшся», «не кривляйся» і так далі. Після таких слів дитина ображається та закривається від фотографа. Тобто в її очах я стаю ворогом, через якого її сварять батьки. Навряд чи після цього дитина захоче знову піти на фотосесію.


– Серед відвіданих тобою країн (а їх вже понад двадцять) ти особливо виділяєш Марокко. Чому саме ця країна стала для тебе особливою?

Це була моя перша поїздка в Африку. На той час я вже встигла побувати в багатьох країнах Європи, культура якої часто подібна до української. Також була в Америці, Канаді. В Марокко ж було щось зовсім інше.

Коли я приїхала туди вперше, відчула себе на сторінках книги «Тисяча і одна ніч». Мене дуже здивувала арабська архітектура та сподобались люди. Там я знайшла багато нових друзів.

Інтерес до цієї країни спонукав мене відвідати її вдруге. А на третю поїздку я зібрала групу з чотирнадцяти людей та вирушила з ними у мандрівку по найцікавішим місцям Марокко. Хотіла поділитися тим, що мене вражає та надихає.

Звичайно, мені подобаються й інші країни. Але зібрати групу, скажімо, в Японію – це важко, бо країна не з дешевих. Поїхати в Марокко набагато простіше.

– Там багато туристів?

– Коли я вперше побувала там у 2013 році, туризм в Марокко тільки починав розвиватися. Зараз, коли на ринку з’явилися деякі бюджетні авіалінії та безвіз, людям стало простіше. З Польщі до Марокко можна долетіти за пару євро.

– Якою тобі бачиться Україна з погляду мандрівниці?

– Мені подобається Україна нашим географічним положенням. Наприклад, на островах у Тихому Океані завжди літо: Різдво святкують у купальниках, з квітами на шиї. І так цілий рік. В Україні багато краси у кожній порі року, постійна зміна картинки.


– Розкажи про свій авторський блог «nice2beme». В чому його ідея?

– Це блог про подорожі, який я веду англійською мовою. Також там є мої тексти про мотивацію, натхнення, фотографію тощо. Зараз призупинила його ведення, проте він і надалі існує, там є багато корисних, цікавих статей.

Створила його у 2013 році, у період мого першого візиту до Марокко. Тоді я ще думала, що їду в Монако (посміхається). Коли таки зрозуміла, куди їду, вирішила погуглити, що це за країна. Знайшла багато російськомовних блогів, де люди писали жахливі речі та запевняли, що краще у Марокко взагалі не їхати. Але мій досвід виявився зовсім іншим.

Тому я вирішила спростувати ці негативні відгуки. Спочатку почала писати російськомовні статті у блог на іншій платформі. Мені було важливо, аби це прочитали не тільки українці, але й сусідні країни. А коли мої англомовні друзі почали з гугл-перекладачем читати ці тексти, вони запропонували писати англійською.

Зараз я здебільшого веду блог в Інстаграмі. Написання та популяризація великих статей займає багато часу. Інстаграмний формат, який передбачає картинку та невеликий текст, мені більше підходить.

Хоча на «nice2beme» є одна стаття, яка завжди знаходиться в топі – про десять речей, які потрібно побачити в Страсбурзі. Якщо ввести в гуглі «Strasbourg top places» – моя стаття буде перша.

– З твого Інстаграму дізналася, що ти плануєш писати книгу. Розкажи про неї.

– Це мотиваційна книга про те, як навчитися любити та сприймати себе. Власне, там буде розповідатися про фотогенічність та позування.

По суті, пишу її замість своєї дисертації. Я навчалася в аспірантурі за напрямком «інноваційна діяльність», але тема наукової була мені зовсім нерідною. Тож я подумала: навіщо вкладати стільки сил і грошей в те, що тебе не цікавить? Натомість, тему своєї книги я добре відчуваю, тому що працюю в цій сфері.

Дописана вона вже майже до половини. Окрім тексту, буде багато візуального матеріалу. Спершу планую випустити книгу в електронному вигляді трьома мовами: українською, російською та англійською. В залежності від того, який варіант буде найбільше користуватися попитом, випущу книгу у друк.


– Ти є одною зі співзасновниць організації «Радість дитинства». Можеш трішки розповісти про неї?

– Це благодійна організація, яку я та ще дві моїх подруги заснували у 2011 році. Тож скоро нам виповниться вісім років. На жаль, останнім часом ми не запускаємо нових проектів, бо не вистачає волонтерів, а постійна команда складається з двох-трьох ентузіастів.

Зараз я роблю акцент на свою основну діяльність. Краще буду заробляти фотографією та допомагати фінансово тим, хто цього потребує.

– Знаю, що ти була задіяна у міжнародному проекті «W.E.Art». Що це за проект?

– Колись я виграла міжнародний грант, який дає можливість молодим митцям реалізовувати мистецькі програми. Так і з’явився проект «W.E.Art». Його повна назва – «Women Empowerment Art», що у приблизному перекладі означає «посилення прав жінок через мистецтво».

Його суть полягала у тому, щоб зібрати різних жінок з України та Марокко, які своєю діяльністю можуть надихати інших. Наприклад, учителька, яка надихає своїм ставленням до предмету та способом викладання. Або молода мама, спостерігаючи за якою думаєш: «як класно бути мамою».

У нас була одна жінка з Марокко, яка займається арт-терапією у психлікарні. Їй доводиться працювати зі складними пацієнтами, іноді навіть вбивцями. Попри це, вона кожного разу знаходить в собі сили побачити в них щось хороше, знайти в них часточку людяності. Тож ми подумали, що така жінка не може не надихати своєю моральною стійкістю.

Ми підбирали жінок таким чином, щоб пари учасниць з України та Марокко займались в однакових сферах. Такий формат потрібен був для того, аби порівняти дві культури, які на перший погляд здаються зовсім різними.

Мені здається, що після нашого проекту жінки ще більше надихнулись своєю справою. Адже вони побачили, що навіть на іншому континенті у них є однодумці.

Наприкінці проекту ми зробили буклети, де на кожній сторінці був портрет учасниці та її історія. Так з одної сторони буклету була українка, з другої – марокканка.

– Плануєте продовжувати проект?

– Ідея була у тому, щоб зібрати героїнь з різних куточків світу та порівняти їхній життєвий устрій. Тому ми хочемо знову обрати країну, яка кардинально відрізняється від нашої, наприклад Японію чи Кенію. Звісно, для цього потрібне фінансування. Сподіваюся, нам вдасться знайти партнерів, які допоможуть у цій справі.

– Цікаво почути думку фотографа: як ти ставишся до реставрації архітектурних пам’яток? Мені завжди здавалося, що після відновлення старовинні будівлі втрачають частину своєї первинної краси.

– Якщо старовинна будівля покинута і нею ніхто не займається, там рано чи пізно з’являються графіті, надписи та інші сліди, які не несуть культурної цінності.

Вважаю, що реставрацією мають займатися хороші професіонали, які можуть відновити будівлю таким чином, щоб вона не втратила свого початкового вигляду.

Якщо ж процес руйнування не зупинити вчасно, будівлю буде відновлювати все складніше і дорожче.

– Деякі фотографи люблять робити знімки у напівзруйнованих, покинутих будівлях та навіть використовують їх в якості локацій для фотосесій. Тебе надихають такі місця?

Так, подобається. Взагалі, будь-де можна знайти красу, головне вміти її бачити. Не обов’язково їхати на Балі, щоб зробити гарні знімки (посміхається).

– У тебе є улюблені місця у Луцьку, якщо не брати до уваги туристичні об’єкти?

– Загрузила трішки… (сміється). До речі, у мене є пост в Інстаграмі про найгарніші місця у Луцьку, але він здебільшого розрахований на приїжджих.

Власне, мені подобається «Сіті Парк» – там багато різнопланових локацій для фотосесій: арт-об’єкти, спортивний майданчик, водойма.

Також люблю місце на узбережжі Стиру, де тренуються байдарочники. Там є такий залізний поміст і тенета, які дуже красиво опускаються у воду.

Ще дуже гарною здається територія чоловічого монастиря.


– Перед тим, як одружитися, ти та твій чоловік зустрічалися десять років. Розкажи, як ви познайомились?

– Насправді, все дуже банально: ми мешкали в одному дворі і дружили ще з юності. Мені було п'ятнадцять, йому трохи більше.

– Відчувається якась різниця після того, як перейшли в статус подружжя?

– Багато хто відповів би, що зміни відчуваються… Але у нас такого не було.

Проте, коли повертаєшся з тривалої подорожі, виникає відчуття, ніби заново вибудовуєш стосунки. Тож подорожі в певній мірі не дають нам втомитися один від одного.

– Як вирішуєте конфлікти?

– Соромно у цьому зізнатися, але ми ніколи не сварилися (сміється).

Я ще з дитинства усвідомила, що від конфліктів мені погано. Навіть якщо знаю, що людина неправа, мені легше першою піти назустріч. Конфлікт треба вирішувати насамперед всередині себе. Мій чоловік, так само як і я, зовсім не конфліктний.

– Що побажаєш нашим читачам?

– Любіть себе. Не ображайтесь самі та не ображайте інших. Вмійте прощати, адже прощають сильні люди.





















***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

11

Читати ще

Коментарі

камо грядеш

цікаво про Ліду читати і знову дізнаватися щось нове про цю тендітну дівчину

Олег

Так Ліда мила і розумна, але красуню? ну ви мене вибачте. Що у ній красивого?

ОлегуВідНати

Поняття краси дуже суб'єктивне, тому, як відомо, про красу не сперечаються. У вас своє уявлення/сприйняття краси, а у когось - інше. Це нормально, звісно, однак питання ваше недоречне

Олег

Нормальне питання. Там за місяць були красивіші, але вочевидь хтось накрутив лайки бо вона ж ваша фотографка

Дід Панас

Походу за Алєгова дівчина не пройшла кастінг))

Оля

Ліда не просто хороший фотограф, а й чуйна людина. Її знають і поважають. Рада,що знаю її особисто!

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter