Лучанин поділився враженнями від Бразилії.ФОТО

10 Жовтня 2018

Свій блог про Бразилію мандрівник з Луцька Віктор-Микола Гаврилюк веде на платформі Medium. Хлопець пише актуальні нотатки просто в дорозі.

Перші враження від мандрівки подаємо далі без змін:

Прилетів в Ресіфі, столицю штату Пернамбуку, я близько 3:00, політ тривав 7 годин з Лісабону (там в мене була пересадка з Люксембургу). Якщо комусь цікаво, то сервісом TAP Portugal я задоволений. Людей було небагато, тож в обох випадках сидів сам в ряду і міг пересісти до вікна, а ще мене погодували, то ж життя прекрасне. Весь політ слухав Ludovico Einaudi, а при посадці плейлист дійшов до Вівальді і це було цікаво.
Хмари, поблискування сигнальних маячків, турбулентність та епічна музика поєднались в незабутні відчуття. Десь в цей момент, дивлячись у вікно, нарешті зрозумів, наскільки це величезне місто і що ходити я задовбусь.

Але давайте вже до справ земних.

Паспортний контроль забрав в мене 30 секунд, якщо не рахувати ті пів години, що стояв в черзі. Мене не питали нічого, ні про гроші (яких явно мало по закону для перетину кордону, потрібно 10 000 реалів, я мав максимум, при класному курсі, до 1000 реалів в різній валюті), не питали й про щеплення чи мету візиту. Просто привіталися, пробили по базі та поставили штамп.

В аеропорту працювали кондиціонери, тож коли я вийшов на вулицю (в 6 ранку), було подібно до того, як зимою заходиш в приміщення басейну, парко та волого.

Я відразу вирішив піти в напрямку океану. В цей час місто вже було наповнене життям: хтось бігає, хтось прибирає, тощо.

Перше враження, коли відходиш від аеропорту і траси до біля нього - це сморід і сміття. Тут багато прибиральників і вони добре працюють, а от зі смітниками та культурою викидати сміття в смітник не склалося. Викидають все і всюди. Сморід це взагалі жесть. В пісні "Ot Vinta - Асенізатори" є такі слова: "Всім давно відомо, що прогрес цивілізації напряму залежить від каналізації". Якщо судити по цьому критерію, то вони взагалі не цивілізовані...
Великі відкриті каналізаційні канали, що йдуть до океану, розкидані по всьому місту. А каналізаційний стік з чийогось дому просто на вулицю - це норма. Також багато де смердить трупами, а над містом постійно кружляють стерв'ятники.
Безхатченки, їх тут безліч. Ну а що, погода дозволяє без напрягу жити на вулиці, то ж, в принципі, чому б і ні?


Наступний факт це контраст.
Ресіфі, як і весь регіон NordEstе в якому я перебуваю цей місяць, є дуже контрастним. Тут елітні райони можуть межувати з фавелами, відразу за блискучою новобудовою простягатимуться нетрища, а на додачу, поруч скромно руйнуватиметься будівля часів колонізації. Церкви 17-18 ст. оточені брудними стихійними ринками. На дорозі переважно мотоцикли/скутери, але ти рівноцінно можеш зустріти дорогий автомобіль та вершника на коні.

Коли нарешті дійшов до води, мав лише одну думку "Єс! Океан!". А далі я побачив табличку, що купатись не бажано, бо там акули, каміння і сильні хвилі, що хочуть віднести мене у відкритий океан. Оскільки я і так не мав де залишити речі (одного разу в Тель-Авіві, в мене так вкрали "бананку" з документами, бо грошей в мене і так не було), то я просто йшов собі вздовж пляжу, насолоджуючись краєвидом та шумом хвиль.

Я вирішив піти до парку скульптур, який побачив на карті. Більшу частину шляху вздовж пляжу мене супроводжували елітні готелі, хоча відразу за ними все виглядало більш сумнівно. Вже ближче до парку скульптур почались фавели та кучі сміття поблизу пляжу. До мене під’їхав якийсь юнак на велосипеді, почав щось запитувати та кликати кудись, але оскільки я його не розумів, то вирішив трішки поморозитись і пішов далі.
Парк скульптур мав би бути непоганим, якби місцеві довбодятли не понівечили більшість скульптур (бидло, воно і в Бразилії бидло). І найцікавіше що там побачив, це розбитий паром в океані (Ну я думаю що то старий паром).

Далі переді мною постав виклик - від мене через заплаву річки центр. Ширина річки метрів сто, але обходити по суші на око кілометрів з 5 (по факту набагато більше, +я ще тупанув, тож ще більше). Та оскільки я не шукаю легких шляхів, то пішов в обхід. Хоча через річку на човнику катався морський таксист.
Доки я обходив цей шлях, бажання винищувати людство в ім'я екології лише зростало. Відплив показував реальну засраність річки, це жахливо і сумно.
Тим часом я почав боротьбу з транспортною системою, оскільки пішого шляху просто не існувало. На щастя знайшов діру в стіні, та з однієї дороги зміг перейти на іншу, через закинуту залізницю. До речі, за місяць буття в цій країні, єдину робочу залізницю бачив лише в Сальвадорі (перша столиця Бразилії), зате маю колекцію світлин з закинутими коліями.

З певними труднощами я все ж добрався в історичний центр. Тут (і в більшості міст) центр перетворений на стихійні ринки. Тож насолоджуватися архітектурою трішки важко, а ще не рекомендовано діставати телефон і потрібно весь час бути уважним. По вечорах ці місця стають безлюдними та, за словами місцевих, теж дуже небезпечними.
Тому наодинці там гуляти не рекомендовано.

Загалом, в місті є на що подивитись, але контраст сильно псує враження від прекрасного та підсилює недоліки.

З позитивних факторів: тут дуже добрі люди. Мене безкоштовно пустили в будинок-музей ордену Францисканців, бо я не мав місцевих грошей. З тієї ж причини на гуртовому складі мені безкоштовно дали пляшку води, коли я шукав супермаркет, щоб розрахуватися карткою, але в центрі їх не було. До мене підходили люди поговорити, щоб попрактикувати англійську та допомогти. Тут дуже мало хто її знає, тож ті, хто знає, використовують кожну можливість. Взагалі, знання англійської в місцевих - це окрема тема, тож читайте про це іншим разом.

І, на завершення дня, сталась невеличка пригода та вияв людської доброти.

Ідучи до свого місця ночівлі, я проходив крізь сумнівні райони. Йти мені було кілометрів з 8-12. Десь на пів шляху дістав телефон глянути в гугл-мапс, чи правильно я йду. І тут біля мене зупиняється машина, кличуть щоб я сідав до них. Вони кажуть дуже ламаною англійською, щось в стилі: "Сідай в машину, бо тут небезпечно". І я такий думаю, а ніби сідати в машину до двох незнайомих чоловіків по серед сумнівного району це безпечно...?
Та все ж сів до них і вони мене почали везти до місця ночівлі. Спілкуючись через перекладач, розповів їм про свою подорож, у відповідь почув що я вибрав досить дивний спосіб суїциду.
Під’їжджаючи до мети, хлопці здивувались, що це фавела. Тож вони перепитували, чи я впевнений що хочу тут ночувати, наголошували що тут небезпечно. Це вже було десь близько 20-21:00 і було досить темно. Ми дісталися до адреси, але там закрито (ну звичайно, бо Юля, дівчина з каучу що погодилась мене прийняти, казала що буде після 22:00 мінімум, тому що працює в іншому місті).
Ці хлопці не захотіли мене просто так кидати на вулиці, то ж домовились з сусідами, щоб я посидів в них, доки господарка дому не повернеться.


Сусіди в добровільно-примусовому порядку мене нагодували, за що їм мега-вдячний. Оскільки Юля не відповідала в WhatsApp, а її реального номера я не мав, то сусіди обійшли половину фавели, та все ж дістали номер, але вона все одно не відповідала, що примушувало мене трішки нервувати.

Але наша історія з хепіендом, тож Юля прийшла в зазначений час. А що було далі, читайте в наступному дописі, який буде біс зна коли.

P.s. Весь текст писаний на телефоні і публікую з телефону. Тож світлини які зроблені на фотокамеру (А таких білішість), поки залишаються поза вашою увагою.

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter