Будучи дружиною волинського губернатора Бориса Клімчука, Світлана всі роки залишалася в тіні його непересічної особистості. Несподівана і безжальна хвороба та смерть Бориса Петровича стала шоком для всіх волинян, для тих, хто любив його і хто не недолюблював, хто поважав як великого патріота Волині, а хто топтав за те, що працював у владі.
 
Своїм відходом у вічність він примирив усіх, симпатиків і ворогів, розставивши всі крапки у суперечках. А для неї він був і залишається Борею, її коханим волинякою, який ще в студентські роки підкорив серце слобожанської красуні й пройшов з нею по життю пліч-о-пліч сорок один рік. І ще можна було б іти і йти, радіти успіхам внуків, просто сидіти на березі улюбленого озера чи варити щонеділі куліш у дворі будинку, скликаючи у гості велику родину. Та він ще не був готовий жити тільки для себе і для сім’ї, тому й горів на роботі.
 
Його свічка догоріла у вересні 2014. Цієї п’ятниці, 18 березня, Борису Петровичу виповнилося б 65…

Інтерв`ю із Світланою Клімчук записала «Волинська правда».
 

«Ну для чого нас розділяти? Така країна у нас класна була!»

 
– Пані Світлано, ви були й залишаєтеся не публічною людиною. Вас майже не бачили поруч з чоловіком на подіях і світських заходах. Чому?
 
– Я просто цього не любила. І до цього часу не люблю. Мені вистачало публічності в школі, мені вистачало моїх учнів.

[img data=def]18_03_2016_522083821/21344-19u.jpg[/img]
 
– Вам просто хотілося спокою…
 
– Що ви, спокій нам тільки сниться! У хаті було шестеро внуків, які народжувалися один за одним. І всіх шістьох на руках виносила, всіх вкладала спати, пеленала, лікувала, за всіх переживала. Так що можете брати у мене інтерв’ю на теми дитячих хвороб, я у цій галузі вже спец. У нас зараз у Луцьку три дівчинки, а в Києві три хлопчики — два синочки Яни, меншої доньки, і найстарший наш Артем, це Юлин. Він навчається у медичному інституті. Ось завтра вже їду до них у столицю. Там у нас весело. Буває, Артем на кухні вчить патанатомію, а Давидко читає біографію Шевченка, написану для другого класу ну дуже погано. «І померла матуся, і матуся заповідала похоронити її у вишневому садочку». Як може дитина у другому класі все це сприймати? Я сміюся: «Артемчику, у тебе веселіше написано, ніж у Давида».
 
– Таке враження, що сучасні підручники для молодшої і середньої школи пишуть академіки, настільки мова у них важка, академічна…
 
– Так воно і є. Коли у Луцьку писали підручник «Мій рідний край», то його писали ми, вчителі. Розбивали параграфи між собою і писали. І старалися писати дитячими поняттями й реченнями. Зараз економіку почали в школах викладати, так у підручники просто повставляли цілі абзаци з наукових талмудів. І хто буде таку економіку вчити?
 
– Ви харків’янка, уродженка прекрасного слобідського краю. Як ви адаптувалися на Волині, коли чоловік привіз вас після закінчення Харківського університету у свій край жити?
 
– Ми з Борею завжди говорили «харківці» і «волиняки». Хочу вам сказати: якщо волиняки думають, що на Харківщині не було України — це неправда. Я народилася в селі Старий Салтів, воно тоді було ще райцентром. Все наше село було україномовним, мої дідусь і бабуся розмовляли українською мовою, батьки теж. І школа була українською. Поряд, за кілометрів п’ять від нас, було село російське, але діти звідти у старших класах ходили до нашої школи і вчили українську. І жодних проблем не було. Співали українських пісень, танцювали народні танці. На всю нашу вулицю, а вулиця довга була, жила лише одна російськомовна сім’я. Але моя подруга ходила в нашу українську школу. Так що там Україна теж була. Це Харків у ті роки був як Вавилон і до нього тягнулося населення російських міст. Тому там зовсім інша ситуація склалася.

[img data=def]18_03_2016_522083821/2hpglnzw2o4.jpg[/img]
 
– Хто міг подумати, що колись на українському сході таке станеться…
 
– Політики винні. Розділяй і властвуй. Історію треба вчити. Ті режисери, які все це робили, дуже досвідчені. Вони апробували це не лише на нас. Ми були не першими. Пам’ятаєте, скільки колись було переворотів у Латинській Америці? Взяти хоча б Чилі, пам’ятаєте стадіон Сантьяго, Віктор Хара. Тепер прийшла черга розіграти геополітичну карту на нашому полі. А ми так легко піддалися. Як писала одна розумна людина, наші відмінності, національні відмінності мають бути предметом вивчення, захоплення, а ніяк не розділення. У вас така мова, а у нас така, давайте спробуємо зрозуміти одне одного. І чого я кращий за інших, тільки тому, що тут народився, або тому, що у мене такий вождь і така релігія, не як у вас? Але для цього треба розум мати.
 
– На жаль, толерантності нам усім не вистачає…
 
– Тепер доведеться вчитися. І не чекати, щоб хтось зміняв думку, самим треба починати. Погодитися, нарешті, з тим, що всі люди різні. Якось вчителька з Латвії сказала хорошу фразу: «Что нам с вами делить? Вы хотите, что бы у вас умные и красиве дети выросли, и мы хотим того же».
 

«Він був невиправним волинякою»

 
– Борис Петрович, коли вже був хворий, знав про події в зоні АТО, про Іловайський котел? Чи ви його оберігали й намагалися не посвячувати в тяжкі новини з війни?
 
– Він хворим був буквально два тижні. І у курсі всіх подій був, звичайно. Може він щось відчував, але не давав знати, а може сам собі не хотів зізнаватися. Тому знав і був у курсі всього до останнього.
 
– Якою була його реакція?
 
– Реакція? Велика печаль. Він взагалі був людиною миролюбною. Навіть у нашій великій родині не любив, коли хтось озвучував думку про розлучення. Зразу брався мирити. Ще як були в Литві (Борис Клімчук був послом у Литві з 2004 по 2008 рік, ще два роки після цього очолював українське дипломатичне представництво в Азербайджані — від ред.) поїхали якось на вихідний у Друскініскай. І раптом дзвінок від сестри — племінниця подає на розлучення. Все, наш відпочинок закінчився. Боря вже на телефоні, нервується, дає накази одному й другому. Тобто миротворець. Тому реакція на всі ці події в Україні у нього була одна — домовитися. Якщо раніше я може не зовсім поділяла цю його думку, то тепер переконана — домовитися можна у будь-якій ситуації. І не лише можна, а необхідно. На будь-які поступки треба було йти. Бо на вагах були людські життя.

[img data=def]18_03_2016_522083821/c1grglrfnsk.jpg[/img]
 
– Ви вважаєте, у нас був шанс домовитися з Путіним?
 
– Звичайно. Просто людям, які творять політику, цього не треба. Адже спочатку там нічого не було. У мене є знайома з Луганщини, вона на Харківщину переїхала. Ми бачилися, коли я була в гостях на батьківщині. І ось що ця жінка сказала: «Знаешь что, Света? Когда я увидела, как ваши издеваются и ставят на колени, мы, женщины, вышли и сказали: «Мы своїх защитим». И я там тоже стояла». Просто треба було розуміти менталітет тих людей.
 
Країна наша велика, тим більше, історично склалося так, що одна частина жила під Польщею, хтось був під Росією, хтось під Угорщиною. Треба враховувати менталітет всіх, коли ми хочемо зберегти Україну. Якось я казала своїм дівчатам: «Ви що, хочете, щоб наша країна називалася Галичина? Я цього не хочу». Я хочу, щоб вона була Україною, найбільшою в Європі. Через те треба і з тими людьми говорити. Нам про це й американці кажуть, і європейці — не зациклюйтеся на якісь одній ідеї. Ну для чого нас розділяти? Така країна у нас була класна! Хотілося б, щоб вона була… Коли ми з Борею їхали з Ковеля до мого Салтова, проїжджали 1100 кілометрів. За цей час в Європі можна 5 країн проїхати.
 
– На жаль, домовитися ми ніяк не можемо. Чи не хочемо?
 
– Я думаю, не хочемо. Напевне це не від великого розуму й інтелекту. І через те, що мало книг читаємо, що втупилися тільки в телевізор. А що ми дивимося? Я вже давно не можу дивитися американське кіно. Може там і є хороше кіно, але до нас воно не доходить. Хороші фільми на пальцях можна порахувати. Свої хороші фільми ми втратили, а нових немає.
 
– А які фільми любив Борис Петрович?
 
– Він різні фільми любив. Але більше любив читати. Останнім часом читав, до речі, фантастику. Колись хтось з радянських письменників сказав: «Колись я стояв у черзі за книгами. Тепер книги стоять у черзі до мене». І я в такому віці, що дуже важко знайти книгу, яка була б до душі. А Боря читав фантастику. Він в молодості перечитав всю класику цього жанру, а в останні роки читав сучасну фантастику. Я дивувалася, як це можна читати. А він казав: «У мене мізки відпочивають».

[img data=def]18_03_2016_522083821/e7pivei3ipq.jpg[/img]
 
– Знаємо, що в студентські роки він любив подорожувати, любив гори, пісні Володимира Висоцького. А на гітарі часом не грав?
 
– Ні, не грав. У дитинстві мабуть не було змоги, а потім не було коли. Та й так якось. Хоч молодість у нього була справді бардівська. Зате наш внук грає. Артем починав ще у школі, трохи ходив на заняття. А тепер у Києві купив гітару і сам вчиться. Закриється в кімнаті, а менші хлопці біжать і собі починають дренькати. Він у нас самостійний хлопець і дуже цілеспрямований. Навіть найстрашніший предмет патанатомію здав сам, і дехто дуже здивувався. Сам вирішив вступати у медінститут, сам вступив, і вчиться дуже наполегливо.
 
А дід йому казав: «У радянські часи як казали? Спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка на тебе. А тут на знання треба працювати». Сидить над тими книгами, що часом кажу: «Артеме, кидай уже, це ж неможливо стільки вчитися!». Я не думала, що навчання в медінституті настільки важке. Якщо вчитися, звичайно, по-справжньому, а не за гроші.
 
До речі багато хто питає: «А де ваш Артем? У Німеччині, у Польщі?». Ні, кажу, в Україні. І дуже дивуються. Тому що дуже багато наших патріотів навчають дітей за кордоном. Як в улюбленому прислів’ї моєї Юлі: «Люблю я Україну, сидячи в Торонто».
 
– А полювання Борис Петрович любив чи просто віддавав данину моді, бо всі начальники мусили бути мисливцями?
 
– Дуже любив. Це було його хобі, відпочинок. Не багато в його житті було таких віддушин. Хіба озеро Пісочне, де він найбільше любив відпочивати. І полювання. Пам’ятаю, Артемчик ще маленький був. Дід приїхав з полювання втомлений, а внук просить:«Дід, розкажи про убивання». Лягають обоє, і дід починає байки мисливські.
 
До речі, вони з онуком завжди віталися, знаєте як? Слава Україні! Героям слава! З тих пір, як Артем навчився говорити, де б не були, в якій обстановці — тільки так. А внукові уже двадцять років. Курортів заморських він не любив, але через мене інколи їздив.
 
У мене, на жаль, слабкі легені і я не могла в холодній воді купатися. А Боря, як тільки крига сходила, вже купався. Я стою на березі в куртці, а він купається. Були такі літа, що я жодного разу не могла скупатися в озері. Тому мені треба було десь їхати в теплі краї. Якби не я, то він сидів би на своєму озері, аби тільки не чіпали.
 
Останній раз ми були в Туреччині. Хоча весь час бурчав, просив, щоб я взяла когось із родини на море, а його відпустила. А мені ж хотілося, щоб і він відпочив. Останні роки то ми вже з донькою кооперувалися і виривалися на три-чотири дні в якусь поїздку. Часом казала : «Борю, ну поїхали». Ніяк не намовила. Він був невиправним волинякою. Його цікавила тільки Волинь. Коли був у Литві чи в Азербайджані й не міг приїхати, то волиняни до нього туди їздили. Всіх туди тягнув — і бізнесменів, щоб якийсь бізнес організувати, і артистів.
 
Як було організувати в Баку, щоб приїхало стільки артистів? Це ж не автобусом сів і поїхав, як в Литву. Це літак, а квитки дуже дорогі. Навіть наші діти туди до нього їздили, я тільки внуків кілька разів з собою брала. А для артистів він цю поїздку організував, їх дуже гарно там зустрічали. У Литву приїжджав весь Волинський народний хор з танцювальною групою.
 

«Коли приїхав додому — я до хати його не пускала»

 
– Хочу запитати про болючу для вас сторінку. 2010 рік і повернення Бориса Клімчука на Волинь у новій старій ролі губернатора.
 
– Ліпше не питайте… Я страшенно не хотіла цього. Та й не знала нічого. Я тоді була в Україні, напевне, що прилетіла з Баку. Ми їхали з Києва до Луцька разом із Сергієм Шевчуком і його дружиною. І ось Сергієві телефонує Боря. «Свєта, а Боря губернатор» — каже по хвилі Сергій. Ти що, смієшся? Я зранку з ним говорила! Ні, кажу, вчора ввечері говорила. Виявляється, він вранішнім літаком прилетів у Київ і президент його призначив. Першому Шевчуку подзвонив, а я випадково опинилася поруч.
 
Почала йому дзвонити, а він скидає мої дзвінки. Знав, якою буде моя реакція. Я страшенно цього не хотіла. Як відчувала, що це його вб’є. Так би може довше пожив…(Світлана Олексіївна ледь стримує сльози). Коли він приїхав додому, я до хати його не пускала. Довго стояв і дзвонив у ворота. Потім, звичайно, впустила.
 
– Тоді багато хто не міг зрозуміти цей його крок. Як він, людина європейського штибу, яка пожила в Європі, пройнялася її духом — і раптом згода працювати в команді Януковича. Ви, як найближча людина, чим могли б це пояснити?
 
– У нього було улюблене прислів’я : «Не важливо, якого кольору кішка. Важливо, щоб вона ловила мишей». Тобто не важливо, що це за команда, якими ганчірками кольоровими вона махає, але якщо можна було щось зробити — він ішов і робив. І ще — він завжди хотів жити вдома. А так, як відчував в собі ще сили, мав знання, тому й вернувся. Знання він мав в усіх галузях і це була не просто якась маніловщина, він мислив прикладною наукою. Він знав, що робити, вмів робити і хотів. Хоча міг піти тихенько на пенсію і жив би, приспівуючи.

[img data=def]18_03_2016_522083821/fglyxlhcfx4.jpg[/img]
 
– Ви уявляли його на пенсії?
 
– Хотіла б уявити. Це неправда, що людина не може жити на пенсії. Всі звикають. Думаю, і він звик би. Але Боря відчував в собі ще енергію, щоб зробити щось для Волині. Просто відсиджуватися у губернаторському кріслі він не вмів. Потім я зрозуміла, що він був правий. Бо за ці два роки він стільки ще встиг зробити. Дехто за десять не зміг зробити стільки, як він за ці два роки. Не кажу вже про цих хлопчиків-революціонерів, які тут бігали й колядували під нашими воротами. У нас тоді якраз всі внуки були, і Янині приїхали. Боря каже: «Дай мені коробку цукерок, піду до хлопців. Заколядуємо, заспіваємо разом». І пішов, говорив з ними. Я ж кажу, він миротворець.
 
– Взагалі всі свої рішення Борис Петрович приймав сам чи все таки радився з вами?
 
– Приймав сам, як мужчина. Мене ставив до відома. Якось племінниця хотіла комплімент мені зробити і каже, що жінка — це три кутки в хаті, а чоловік один. Не треба, кажу, я там десь під поличками, а всі кутки його були.
 
Мене питали, коли писали книгу про Бориса Петровича, чи мало він вдома бував. Може й мало, але він все тримав на контролі, все про всіх знав. І про своїх дітей, про внуків, про рідню, де, хто, що. У мене племінниця хворіла, постійно питав про неї, коли встигав питати: пробігаючи, вибігаючи, п’ючи каву, лягаючи спати. Його вистачало на всіх.
 
Я не знаю, як він міг все пам’ятати, він знав навіть імена й по-батькові азербайджанців, наскільки литовські складні прізвища, а ці ще складніші. Впізнавав їх по голосу, коли вони телефонували. Я не кажу вже про якісь волинські дати, села, райони. Як можна було так все знати, всім цікавитися — досі дивуюся. Коли ми їхали з ним на озеро, я вчилася кермувати. Боря сидів поруч, екзаменував. Він дуже любив щось купувати при дорозі, де люди стояли з грибами, ягодами. Я не хотіла виходити з машини, бо знала, що він застрягне там надовго. Якщо була дитина, то розпитає, яка в тебе сім’я, скільки дітей, як ти вчишся, ким хочеш бути. Якщо це мужики — про життя, господарку, чи є гроші, чи купили коня.
 
Мені добре було, мене ніхто не знав і зараз не знає. Я комфортно себе почуваю. І навіть у ті часи, як гоніння були, я знала, що ті пацани в обличчя мене не знають і я спокійно йшла в магазин. Хоча був один випадок, розкажу.
 
Коли в Києві почалися розстріли, ми з Борею були в хаті самі. Діти з онуками поїхали. Я стою на кухні, смажу котлети, він по подвір’ю ходить. Раптом заходить і каже: «Зараз прийдуть нас палити». Йому подзвонили й сказали, що прийдуть хлопці з файєрами. Я виключаю конфорку, суп не доварений, котлети не досмажені. Кажу: «Я поїхала. Куди поїхала? Та не буду ж я тут горіти!». А він каже: «Я залишусь». Він не боявся. Не вір, не бійся, не проси. Це був його принцип.
 
Він не боявся, не просив і нікому не вірив, бо знав зворотній бік усіх. Я поїхала, він зостався. Це був єдиний випадок, коли я його покинула. Але ненадовго, до вечора. Виявилося, що пацани передумали палити.
 
За цих два роки без Борі я ні в кого нічого не просила. У мене всі телефони лежать на столі в його кабінеті, де все так, як було за життя. Я нікому не телефонувала і не просила. Може дехто боявся нам дзвонити. Хоч на похоронах підходили, казали, якщо треба допомога, то…
 
– Навіть друзі, які нібито були друзями, не дзвонили?
 
– Зі старих — ніхто. Вони приходили, звичайно, на різні заходи, на вечір пам’яті, на відкриття пам’ятника, але не більше. З нових друзів, з якими подружилися, коли чоловік працював на дипломатичній роботі — так. І телефонували, підтримували. До речі пам’ятник ми замовили в Харкові у того скульптора, який робив пам’ятник Євгену Кушнарьову. На Пасху з Борею ми завжди провідували могили всіх родичів на Волині, а на Проводи їздили на Харківщину до моїх. Хіба коли був за кордоном, тоді не їздили. Якось були на могилі Кушнарьова і йому сподобався пам’ятник. Тому й замовили у того ж самого майстра. Тепер ми намагаємося робити те, що йому сподобалося б, що він оцінив би…
 

«Він навіть інвалідність після стентування серця не зробив, хоч багато хто це робив»

 
– Що могло Бориса Петровича довести до сліз?
 
– До сліз? Не знаю. Не пам’ятаю, щоб він плакав. Навіть коли прийшов звідти, з Київського майдану, після відставки. У той вечір йому було погано з серцем. Упав тиск, хоча у нього завжди був підвищений. У мене навпаки піднявся і мабуть з рік тримався. Йому було погано, але плакати — ні. Він навіть інвалідність собі не зробив після стентування серця, хоч багато хто це робив. Боря не заїкався про це. Я завжди з ним їздила у Польщу, ми там тихенько ставили стент, поверталися — і зразу на роботу. Або в Баку, і вже тут працював, коли останній стент ставив.

[img data=def]18_03_2016_522083821/image.jpg[/img]
 
– Волинські журналісти знають, що Борис Петрович любив похвалитися успіхами своїх онуків, тішився ними і не приховував своїх почуттів навіть на людях. І коли Артем здав екзамен з патанатомії — він розповів про це на понеділковій апаратній нараді!
 
– Діти й внуки — то його гордість. Він любив з ними відпочивати, їздити по гриби. У неділю — це обов’язково куліш. Ще з суботи нагадував Артему, що має вранці дідові помагати куховарити. Боря розпалював вогнище у дворі, йшов на город по зелень, у казані вже кипіла вода і тоді кликав Артема допомагати. І хлопець замість поспати мусив вставати. Готував дід як справжній українець — два казани. Потім обдзвонював і скликав родину куліш їсти, бо стільки з’їсти навіть наша велика сім’я не могла. Це в Борі від його мами. Вона була істинна волинячка. Коли стіл накривався, то тарілочки мали стояти ще й зверху. У нас, на Харківщині, так не ставлять.
 
– Ви прожили сорок один рік разом. Запитаю банальне: ви щаслива жінка?
 
– Звичайно щаслива. Життя було цікавим. Нудним точно не було.
 
– І не було ніколи бажання вбити одне одного?
 
– Вбити? Може й було. Але Боря першим завжди ішов миритися. Я могла надутися й довго тримати паузу. А він ні. Він миротворець. Міг вибухнути, пар випустити — і все. За пазухою камінь ніколи не носив. Йому важливо були йти на контакт з людиною. Не важливо, що ця людина на нього щось сказала чи зробила, він завжди йшов на контакт. Не для того, щоб з’ясовувати щось, а щоб домовитися.
 
Якось зять наш молодший казав: «Подивіться на Бориса Петровича. Він стільки знає нехорошого про людей, з отого гнилого нутра. І він ще не втратив віру в людей, працює з ними, спілкується». Для нього це було дивним, а ми звикли до цього. Коли часом щось розповідала йому малоприємне про когось, а він у відповідь: «О, а скільки я знаю». Людина слабка, нічого не вдієш.
 
– Півтора роки, як Борис Петрович на вічному спочинку. Напевне, ще й досі є відчуття, що він десь у від’їзді, що ось-ось з’явиться? Чи вже немає?
 
– І не було… На жаль. Я ж часто сама залишалася. Бо він там, я тут, поїхав, приїхав. Вмовляла, що він є. Не можу себе вмовити…