Сьогодні у постійній вечірній рубриці «Таблоїда Волині» читайте розповідь про камінг-аут від солістки гурту Black Balloon і засновниці FestivAlly Алі Шандри. 

Своїм досвідом вона поділилася з інтернет-виданням Platfor.ma. 

Якщо бажаєте побачити та свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронну пошту: [email protected].

***

Лауреатка пісенного конкурсу «Зоряний дощик», переможниця фестивалю «Таланти твої, Черкащино», Віцеміс Золотоніщини 2007, золота медалістка і дочка шанованих учителів. Але якщо відкласти в сторону всі титули, то звати мене Аля, я пансексуалка і сьогодні розкажу на власному досвіді, як це – пережити камінгаут в українському селі.

Певне, щоб почати мою історію, варто пояснити всім новачкам на райдужному просторі, що таке пансексуальність. Так вже склалось, що у пострадянській картині свідомості є лише два кольори: гетеро і гомо. Якщо ідентифікувати себе як бісексуалка, для більшості це означатиме бажання поекспериментувати, після чого, звичайно, обрати чоловіка як єдину правильну опцію. Всі інші варіанти сексуальної орієнтації – «чартер від лукавого до лікаря». 

Пансексуальність – це як бути бортпровідницею на такому чартері. Поясню на прикладі: ще до свого камінгауту я була на лекції про гендерну ідентичність та захист прав ЛГБТ+ спільноти. Лекцію читала прекрасна особа, що визначала себе як гендерквір. Вона була такою харизматичною та цікавою, що я з легким збудженням відчула неконтрольований потяг до цієї людини. Стать я розкрити не зможу, адже так і не змогла поспілкуватись особисто і запитати про це, тому не хочу потрапити у пастку небінарних займенників. Просто скажу – в момент романтичного захоплення, мені було абсолютно байдуже «він», «вона» чи «вони». 

Так я зрозуміла, що я – пансексуалка. Тобто почуття у мене можуть виникати до людей незалежно від їхньої статі, або того, як саме вони себе ідентифікують.

Мені не було складно з усвідомленням своєї сексуальної орієнтації. Страх з‘явився лише тоді, коли я почала стосунки з дівчиною, яку захотіла привезти додому у Черкаську область, на «землю Богдана і Тараса». Виявилося, що коли ця опція відсутня у «базових налаштуваннях» стосунків, вкрай важливо мати змогу жити повноцінно з коханою людиною за межами бульбашки супертолерантних друзів, закордонних фестивалів та орендованої квартири. Подорож з партнеркою у рідне село стала моїм шляхом подолання внутрішнього конфлікту, стереотипів і пошуком відповідей на питання з дитинства.

«Що скажуть люди?»

У моїй реальності фокус-групою був увесь світ: від диванного хейтера у Facebook до травесті-діви на фестивалі Sziget і пари лесбійок з Канади, що мають мільйонну аудиторію у TikTok. 

Проте, для дівчинки, яка їхала у рідне село – маленької зірочки, відмінниці й «майбутньої співачки», – світ раптом звузився до розмірів базару на центральній вулиці. Виявилося, все ще актуальні слова маминої подруги: «Аля, чи ти щось підправилася трохи?», або тиск директорки школи: «Про діток уже думаєш, мамі внуків нада». Десь застрягли в голові слова однокласниці, яка вже давно забула про свій булінг: «Я знала, що ти доб‘єшся всього». Згадався коментар сусідки: «А ти шо, ліфчик не носиш?». 

Публічний камінгаут в селі став у першу чергу проблемою дитячої установки – виділятися виключно соціально схваленими здобутками або хорошим статком, чи тихенько жити й бути як всі. Я уявляла собі всі можливі сценарії після нашого з дівчиною візиту – від тимчасового обговорення мого особистого життя під кіоском, до можливих образ на адресу батьків у школі.

«Просто тобі не траплявся "правильний" чоловік»

Я розповідала мамі, що закохалась у дівчину. Так сталось, що мамина думка – фінальна інстанція, це вже якщо я зовсім не розумію, як жити далі. Тато – ще фінальніша, тому він дізнався про все останнім. І саме його резюмуючий коментар: «Просто тобі не траплявся правильний чоловік», з щирим співчуттям, я почула, коли ми вперше говорили наодинці. Він мене дуже образив. 

Річ у тім, що цей вислів, при всіх його можливих прекрасних намірах, повністю знецінює мій попередній досвід і теперішній вибір. Такий собі «кінець»: дякую за увагу, можна опускати завісу і чекати принца. Я так і не змогла придумати на нього коректну відповідь, окрім: «Та ні, пап». 

Тому зараз, якщо чесно, мені просто хочеться скористатись моментом і передати привіт своїм колишнім. Особливо тим, з якими ми стали близькими друзями, тим «неправильним чоловікам з мого життя», що люблять, підтримують і поважають мої рішення. Ніколи не розуміла чому, коли стосунки закінчуються, обов’язково хтось один має бути мудаком. Звичайно, бувають ситуації, коли ця характеристика прилітає за правильною адресою. Проте, для мене кожен партнер – це не тимчасова функція, а окрема особистість і вибір. Це процес, час – щось незворотне, яке люди присвячують одне одному. 

Тому говорити про сексуальну орієнтацію як про наслідок невдалого шлюбу, розбитого серця, або нетерплячки у пошуках «того єдиного» – те ж саме, що виправдовувати темний колір волосся ретроградним парадом планет у день народження. 

«А батькам не соромно?»

Перша «офіційна» розмова з родиною про те, що я зустрічаюся з дівчиною, була дуже толерантною. Ми пили чай, вони сказали, що люблять мене і це моє власне життя, якою б не була їхня думка. Частково реакція була такою тому, що для них це все виглядало як тимчасове захоплення. Але здебільшого, спокійними вони залишались через наш сімейний погляд на свободу – мені з дитинства пощастило самостійно обирати, як жити, на кого вчитися, із ким зустрічатися. 

Мама мене одразу заспокоїла:

– А якщо будуть казати, що як це так, ваша донька цілується з дівчиною?

– Якщо їм так цікаво, дам твій номер телефону, хай питають безпосередньо у тебе. Мені на такі коментарі байдуже.

Але з татом ситуація виявилась на межі світоглядних розбіжностей: десь між «я люблю тебе будь-якою» і «я цього не зрозумію», давайте всі удамо, що ніякої дівчини не існує. Знадобився час, досвід і кілька місяців розмов зі старшим братом, який мене дуже підтримав під час камінгауту, щоб тато погодився на знайомство з моєю партнеркою.

«Ну ви ж як подружки, це те саме»

Під час однієї з розмов для мого тата стало справжнім відкриттям, що дівчата мені подобалися і раніше. Пам’ятаю, що тоді це було чи не найважливішою точкою перетину наших всесвітів: він розповів, що з того часу, як я поїхала – а це вже чотирнадцять років, він майже нічого про мене не знає і йому сумно, що я так далеко. А я вперше за довгий період зрозуміла, скільки всього можу і хочу йому розказати. 

Наприклад, що за взаємним бажанням ще у шостому класі я сама цілувалася з дівчиною, а «жартома» це робила половина моїх шкільних знайомих: на дискотеках за кутком, в барах, у колі друзів. Ба більше – я особисто ніколи не зустрічалась з хейтом та гомофобією ні в селі, ні в соцмережах, аж до публічного камінгауту. 

Виходить, проявляти симпатію начебто ситуативно, бажано з приміткою «я цим не пишаюсь, але…» – це ок, посміялись і забули. Якщо ж заявити, що ти щаслива у своїх одностатевих стосунках – не дуже ок. Тобто, справа не у самому фізичному чи романтичному акті, а у тому, що вибір відрізняється від певної соціальної «норми». 

Звісно ж, моя дівчина – моя подруга. Але є одна деталь, яка категорично відрізняє наші стосунки від піжамної вечірки під ромком – я займаюся з нею сексом. Доволі вагомий аргумент, як на мене.

Для довідки, жодна з подруг не викликала у мене бажання фізичної близькості, інтимності. Якщо вони мене приваблювали, то здебільшого з естетичної точки зору: хтось надихав, на когось хотілось бути схожою, кимось милуватися, як витвором мистецтва. Але бути фізично близькими: торкатись одна одну, вивчати тіло і його бажання, відчувати запах – ніколи. 

Думаю, це важливо зрозуміти всім, хто боїться сексуалізації зі сторони ЛГБТ+. Я впевнена, що для почуттів, а тим більше – свідомого вибору, недостатньо просто мати певний набір геніталій. Якщо перекласти на «гетеросексуальну» мову – вам теж байдуже хто в ліжку: чоловік чи сусід? Тож, вся ця схема з пристрастю і коханням дещо складніша за слово «подружки».

«Я хочу, щоб ти була щаслива»

Яка прекрасна фраза, коли її насправді мають на увазі. Вся її цінність у диференціації: що для мене щастя, для тебе може виявитися чимось жахливим. Бажаючи тобі щастя, я бажаю того що зробить щасливим саме тебе, а не мене. В усіх інших випадках, коли звучить: «я хочу, аби ти була щаслива…», ця фраза має невелике уточнення «…але так, як мені здається правильним». Бути щасливою – це мати можливість обирати. З усіма відповідальностями за наслідки. Бути тією дівчинкою: майбутньою співачкою, відмінницею і водночас пансексуалкою без дітей і чоловіка у свої тридцять років.

Коли «день Х» таки настав – усі дуже боялись. Дорогою я придумувала теми для розмов, на випадок незручних пауз. Моя дівчина оцінювала, від чого менше шансів травмуватись: якщо батькам вона не сподобається, чи якщо на ходу вистрибнути з автівки. Мама з татом переживали, що раптом вони таки виявляться гомофобами і назавжди втратять зі мною зв’язок. 

Проте арсенал запасних варіантів виявився непотрібним:

– Здасьте! Марина Володимирівна! – мама протягує руку, а я дуже сконцентровано стою у неї за спиною і топчу ногами мокре листя.

– Приємно познайомитись. Проходьте, як доїхали? – у тата тон голосу завжди стає дещо нижчим, коли він хоче справити гарне враження. Я все ще стою за спиною, але задоволена посмішка розповзається аж до сусідського сараю.

– Мені також, все добре, дякую, – вона ніяково посміхається і хапає мене за руку так сильно, ніби зараз впаде.

Звичайно, того вечора ми гуляли селом. Можливо навіть зустріли кількох місцевих інформаторів, які явно не були вражені, а значить на перші шпальти «під ларьком» нам не потрапити. Та і мені вже було байдуже, хто і кому буде переказувати про нас плітки. 

– Як ти думаєш, їй комфортно, все добре? – тихо на кухні говорить тато про мою дівчину, кілька годин по тому. 

– Все прекрасно, просто вона трохи боїться. Та і я теж, – відповідаю я, посміхаючись.

– Треба буде, щоб ви якось приїхали на кілька днів, щоб було не так страшно і більше часу поспілкуватися. Вона їздить на велосипеді? 

Зараз, коли позаду лишилась найскладніша частина для батьків – наважитись і впустити в своє життя щось незрозуміле, а для мене – дати їм час прийняти мій вибір, я можу оцінити важливість свого камінгауту. 

Щастя – мати можливість познайомити між собою найдорожчих людей. Щастя – почути, що зрештою батьки довіряють моєму вибору, не оглядаючись на інших. Щастя – пройти складний шлях від «я тебе люблю, але цього не зрозумію» до «я сумую за нашим близьким спілкуванням» і «мені тебе не вистачає». 

Зараз, цінність щиро сказаної фрази: «я хочу, щоб ти була щаслива», яка прозвучала під час нашого з дівчиною візиту до батьків, здається мені найвищою шпальтою любові.  Після цієї подорожі я виклала відео у TikTok про знайомство, де можна почитати коментарі, та переконатись у тому, скільки людей потребують цих слів. А ще саме у відповідь на це відео почали відповідати люди з рідного села. Слів підтримки і любові було так неочікувано багато, що мені навіть стало ніяково за власні страхи і комплекси, які жили здебільшого у моїй фантазії. 

Виявилось, що коротка фраза «я хочу, щоб ти була щаслива» набагато важливіша за будь-які світоглядні розбіжності. Чи погляди сусідки у бік твоїх грудей та гострий тон директорки, від якого можна народити в ту ж секунду. Та і, в цілому, всіх дитячих установок, що транзитом через двадцять років опинилися зі мною на тридцять першому році життя.

Вся ця ситуація з пансексуальністю і камінгаутом стала для мене не стільки боротьбою із зовнішнім світом, скільки з самою собою. Звичайно, періодично я бачу гомофобні коментарі, мої друзі можуть пожартувати не дуже толерантно, а TikTok тимчасово заблокував доступ до акаунту через засилля ЛГБТ+ контенту. Але набагато більше проблем виявилось у моїй голові: не відрізнятись, не бути «іншою», не порушувати зрозумілий і традиційний вектор руху: золота медаль – університет – чоловік – діти. 

Не можу сказати, що камінгаут у селі був простою справою. Це не було ідеально, швидко або спокійно. Тут мали місце сльози, образи, гра в мовчанку, багато бажання і зусиль з усіх сторін. Можливим він став тому, що ми всі прагнули зберегти сімейний зв’язок, піклувались про почуття і точку зору одне одного, а ще завдяки старшому брату – він на диво талановитий парламентар. Знадобились час і терпіння, а головне – любов, щоб мати змогу разом із батьками зламати тисячолітні традиційні устої. А що стосується думки: «а шо сусіди скажуть?» – варто давно зрозуміти, що цей аргумент залишився у минулому сторіччі, десь між серпом і молотом.

Як і переконання про те, що сім’ю можуть створювати лише люди різної статі.