BLOG на нічку: «стала мамою для своєї онуки»

08 Жовтня 2019

Сьогодні у рубриці «BLOG на нічку» читайте сумну та зворушливу історію однієї родини. Про те, яке горе спіткало велику сім'ю з Житомирщини та як його пережила головна героїня розповіді, пишуть на сайті mn.zt.ua.

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронну пошту: [email protected].

***

Узимку пейзажі Старих Вороб’їв, ніби картинки з казки «Дванадцять місяців». Ліс накинув на себе ніжну мережану хустину, що виблискує на сонці.

У святкові білі шати вбралися садки, під пухкою ковдрою відпочивають поля навколо села. З-під білих шапок на будинках визирають комини, важко попихкуючи димком. А ось і стежка до оселі, де живе Людмила Вікторівна Павленко, багатодітна мама. Весело й радісно у ці дні в її затишному будинку. Здається, після багатьох бід та нещасть, які пережила родина торік, нарешті й сюди з новорічно-різдвяними святами зазирнуло щастя, принишкло, прижилося.

Про те, що торік родині Павленків довелося стерпіти й пережити багато горя, у Старих Вороб’ях знають усі. Розпочалося усе з того, що Людмила Вікторівна підсковзнулася й упала. Здогадувалася, зламала ребро, проте не поспішала у лікарню. Знаходила тисячі причин, аби туди не їхати: «А хто за дітьми догляне? Хто по господарству поратиметься? Не час вилежуватися на лікарняному ліжку, он, скільки роботи назбиралося перед Новим роком та Різдвом». Проте минав день за днем, наближаючи свята, а господині гіршало. У лікарню Людмила Вікторівна потрапила у вкрай тяжкому стані. Лікарі, можна сказати, ледь її врятували.

– Ви однією ногою були тут, а іншою – там, – сказали опісля. – Зламане реб­ро пробило легеню, й почала збиратися кров. Ще б потягнули з візитом у лікарню, і вас вже не було б.
– Думала, на тому наші нещастя й закінчаться, – пригадує Людмила Вікторівна. – Однак погані новини йшли одна за одною. У дорожньо-транспортну пригоду потрапив син і ледь лишився живим, потім напередодні Нового року з тяжкою недугою зліг чоловік. Щось неладне творилося й у господарстві: хворіли свині, тож довелося усіх заколоти. Тепер, аналізуючи пережите, думаю, таким чином усі земні й неземні сили хотіли сповістити нам про найбільше лихо – смерть найстаршої доньки. Тільки якби ж то людині можна було відвернути нещастя, не впустити його у хату…

П’яте лютого назавжди стало чорною датою у календарі для родини Павленків. Напередодні найстарша донька Марина довго бавилася зі своєю дворічною донечкою Вікусею, потім на декілька годин побігла у гості до подружки, а повернувшись, якось дивно глянула на неньку:

– Мамо, ти доглядатимеш внучку? Ти ж любиш мою Вікусю, правда?..

Після цих слів Марина вийшла з будинку, буцімто за речами, які мала зранку одягати на роботу, і більше не повернулася додому.

– Коли розвидніло, знайшли доньку повішеною, – крізь сльози говорить Людмила Вікторівна. – До кінця не вірила, що таке могло статися у нашій родині. Тим паче Маринка понад усе любила життя. Кожну зароблену копійку відкладала, аби зробити ремонт у нещодавно купленому будинку. Старалася, аби Вікуся мала найкращі вбрання, взуття, іграшки. У неї завжди було багато планів на майбутнє, і вона охоче ними ділилася…

Під час розмови з Людмилою Вікторівною помічаю, біля дверей прислухається до нас маленька Вікуся. Зрозумівши, що її помітили, підбігає до бабусі, горнеться до неї.

– Ти знову згадала про мою Марину? – пильно зазирає у бабусині очі. – Не плач. Пам’ятаєш, що казала вона мені, коли я спала? Наказувала вчити віршика про котика у кожушку, от я і вчу. А ти готуй щось смачненьке на свято і про Маринчину порцію не забудь, вона прийде до нас на вечерю…
Дівчинка, як могла, заспокоїла мою співрозмовницю й побігла бавитися із дітьми. Людмила Вікторівна тим часом продовжила:

– Після смерті Маринки у нашому будинку твориться щось містичне. Вікуся постійно бачить покійну маму у дзеркалах, говорить з нею, грається. Попервах внучка називала мене, як і раніше, бабулечкою, та одного ранку підбігла й каже: «Мені приснилася моя Марина й сказала відтепер кликати тебе мамулею. А її називати просто тьотя». Від почутого мурашки пішли по тілу, адже дворічна дитина сама навряд чи додумалася б до такого. Однак Маринка й досі приходить у сни до Вікусі. Зранку внучка розповідає, усю ніч мама гріла її у своїх обіймах, а під ранок вчила з нею вірші. А ще казала, відтепер вона живе на сонечку й бачить усіх нас з небес. Погодьтеся, таке дитині просто так у голову не прийде.

Тяжкі спогади даються жінці непросто. Хвилину-другу помовчавши, Людмила Вікторівна продовжує:

– Здається, я теж якось бачила нашу Маринку. Коли наводила порядок у кімнаті, почула, як загримів посуд на кухні. Подумала, діти зголодніли й перевіряють каструлі. Та, озирнувшись, помітила тінь, що прошмигнула у сусідній кімнаті. Відтак майнуло у думці, то душа покійної донечки не знаходить спокою й не хоче полишати цей світ. До сорока днів Маринка чи не щодня мені снилася. То просила зігріти її, бо замерзла у холодній землі. То кликала до себе, плакала. Тож півроку, можна сказати, днювала й ночувала на кладовищі біля могили доньки. Потім люди почали відмовляти, мовляв, так не можна, треба відпустити дитину, інакше її душа не знайде спочинку. Днями до нашої домівки прилетіла голубка, не лякалася, йшла до рук, прожила в нас більше тижня й зникла, як не було. Може, то був знак від нашої Марини, що нарешті вона знайшла спокій на небесах?

Слово за словом повертаємося до сьогодення.

– Я вам стільки усього наговорила, – витираючи сльози, виправдовується жінка. – Усе те лишилося позаду, в старому році. А в новому – усе гарно, світло, радісно!

Жінка відчиняє двері у вітальню. Біля ялинки зібралися її діти, разом із ними й Вікуся.

– Тепер вона мені не внучка, а найменшенька донька, – тихо шепоче Людмила Вікторівна. – Прошу в Бога, щоб дав мені й чоловікові сил та здоров’я бути для неї хорошими батьками. Аби тяжкі спогади не ранили серце дитини, огортаємо її любов’ю, ласкою, теплом. А вона не шкодує для нас своєї уваги й передає нам звісточки від Марини. Якось знову видала: «Мамулечко, Маринка просила передати, що ніхто ні в чому не винен». От і не вір після цього, що дітки щось бачать, відчувають…

День добігав кінця, сутеніло. Поверталася з села у роздумах про те, що, очевидно, людина ніколи не осягне законів буття, не відчинить дверей у потаємне. Тож треба жити так, ніби й справді за тобою щосекунди спостерігають, оцінюючи твої вчинки. А головне, творити тільки добро, яке неодмінно повернеться…

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter