Сьогодні у традиційному нічному блозі від «Таблоїда Волині» читайте історію блогерки та письменниці Ольги Чорної. 

Якщо хочете поділитися на шпальтах нашого ЗМІ своїми історіями та думками, пишіть на [email protected].

***

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.     
Маленьке ялинятко чекало, коли мініатюрні іграшки прикрасять його куцу зелену сукеночку. Олена поставила деревце у велику вазу з водою і святково одягнула.
- А шампанського нема, - мовила сама до себе. - Я навіть відкривати його не вмію. І мандаринок не купила. І… 
Горло здушили сльози. 
- Тільки не плакати! - вмовляла себе. - До Нового року ще є час. Треба бігти до магазину. А шампанське… відкрию вікно і спробую… хай стріляє на вулицю. 
Діти наставили вздовж тротуару поважних сніговиків і маленьких сніговичків. Вони усміхалися до Олени кумедними розмальованими ротами. Вона поправила великому сніговику носа-морквину, який, мабуть, приглянувся голодній пташці. А маленькому сніговичку припасувала загублений прутик…
Шампанське, мандарини, шоколадні цукерки, улюблене пісочне печиво… Шкода, що в кошик не можна покласти гарний настрій в обгортці зі срібної фольги… 
Оленин чоловік після «відряджень» в інший кінець міста, кілька років тому став колишнім. 
У «холостяка»-залицяльника з сусіднього офісу виявилася в асортименті дружина і двоє синів-підлітків.
Марічку, Оленину доньку, батьки забрали на канікули у невеличкий райцентр, де купили після виходу на пенсію хату. Обійстя стояло під лісом. Тому на кожні канікули бабця з дідом забирали десятирічну внучку дихати свіжим повітрям.     
Подруги кликали Олену на новоріччя у свої сім’ї. Дякувала і відмовлялася. Повертатися самій зі свят дуже сумно…
Олена застелила журнальний столик в’язаною білою серветкою з голубенькими сніжинками (подарунок подруги-майстрині), дістала старий дерев’яний підсвічник, який дістався від бабці, поклала в ажурні вазочки апельсини, цукерки, печиво. Взяла з холодильника охололе шампанське. Відкрила вікно на кухні: хай корок летить на вулицю, а не в абажур, а вино ллється на сніг, а не на стіни. 
Мобільний заграв новорічний хіт «Happy New Year». На дисплеї висвітився невідомий номер. «Хтось помилився», - подумала. «Алло! Олена? З наступаючим!». «Ви… хто?». «Отакої! Одногрупника не впізнала. Льонька я! Степанюк! Ти мені свій номер телефону дала, коли ми бачились останній раз. Ось і знадобився…». «Телефонуєш із Польщі?». «Я перед дверима твого під’їзду…». 
Льонька з валізами розгублено стояв у коридорі й пояснював Олені свої перипетії.
- Ключі від батьківської квартири забув. Уявляєш, все взяв, а ключі забув! Я повинен був приїхати на Різдво. Але випало трохи більше вільного часу. Хотів батькам подарунок зробити. Приїхав, а їх нема. Мабуть, пішли до друзів святкувати. Це в них така давня традиція. Мобільні не відповідали. Певно, вдома залишили. Думав у готель іти. Але згадав, що маю твій номер телефону. І живеш недалеко. Якщо тобі незручно, я піду. Ой, звідки так дує?
- Я хотіла шампанське відкрити. Боялася, аби не вистрелило, ось і… Та не стій в коридорі. Заходь.
- А донька де?
- У батьків. 
- Заміж вдруге не вийшла?
- Як бачиш…  
Льонька відкривав шампанське. Олена гріла грибний суп та котлети - колишній одногрупник був голодний. До Нового року залишилося кілька хвилин. 
- Мені дуже незручно, - сказав Льонька, наливаючи у фужер шампанське.  
- Це тост?
- Я навіть не думав…
- Льонька, ти від своїх польських колег-викладачів таких тостів навчився? 
- За тебе! 
- За зустріч! З Новим роком!
Льонька закушував шампанське супом з котлетами, жартував над своєю оказією. Розпитував Олену про університетських знайомих, роботу в турфірмі. 
- А ти як живеш? Одружився нарешті?
- Не було часу, - засміявся. - Робота, робота… На побачення або запізнювався, або не встигав. Якось так…
Вони розмовляли, поки не почало світати. Врешті Льонька задрімав на дивані. Олена прилягла в доньчиній кімнаті. 
Уранці задзвонив Льоньчин телефон:
- Мамо? З Новим роком! Скоро буду. Не хвилюйся. Все гаразд. Я розповім… 
Після горнятка кави Льонька почав збиратися додому.
- Олено, ти справді не ображаєшся?
- Звісно, ні. Вважатиму твою появу новорічним сюрпризом. 
Льонька зателефонував надвечір наступного дня:
- Привіт, Олено. Ти вдома? А я - перед дверима твого під’їзду. Можна? 
Льонька прийшов з великим букетом холодних білих троянд: 
- У знак вибачення! А ще хотів би запросити тебе до міської ялинки. Пригадуєш, як ми майже усією групою колядували біля ялинки? Сашко Куций зняв свого капелюха, а люди подумали, що це спеціально і почали гроші кидати. Заробили на святковий стіл. 
Олена одягла білу шубку, в’язану білу шапочку, шалик, рукавички. 
- Мушу пильнувати, аби не загубити тебе в снігу, - пожартував. 
Льонька обережно підтримував Олену під руку на висковзаному дітьми тротуарі. Він і сам був схожий на хлопчиська. Розхристана куртка. Вітер закинув на плече шалик. З кишень стирчали рукавиці. 
- Застебнися. Рукавиці одягни. Холодно ж…
Олена поправила Льоньчиного шалика. А він узяв її руки і почав цілувати кожен пальчик. Хтось дивився на них, дорослих, з осудом. Хтось - із заздрістю. А хтось - з ніжністю. Народжувалося кохання…
З неба посипалися великі лапаті сніжинки…