BLOG на нічку: «Не можу вибачити себе за болючий «соромітницький» досвід»

18 Вересня 2018

Сьогодні у блозі на нічку сьома з дев’яти історій циклу #БезсоромнаЯ від письменниці з Волині Ірини Василенко.

Крок за кроком дівчина розповідає правду про депресивні епізоди, які їй довелося пережити, та способи зупинитися, переосмислити і все змінити.

Якщо хочете побачити на сторінках видання свої роздуми або історії, надсилайте їх нам на [email protected].

***

«Чому? Чому я досі в депресії? Я ж так багато роблю! Я змінила дієту, я майже відмовилася від ліків. І взагалі: я не знаю жодної іншої людини, яка б так багато над собою працювала!», – так приблизно звучав мій відчай того дня. І, оскільки на своєму дні, я не могла займатися нічим, крім чогось настільки ж «бездумного» й «порожнього», як почувалася сама, я почала шукати черговий фільм жахів для перегляду. Маю зізнатися: в депресії у мене з’явилася ця «дивна» звичка – дивитися фільми жахів, які до того викликали в мене сильну огиду й відчуття даремно потраченого часу. Лише нещодавно зрозуміла, що так наказувала себе, ще більше лякаючи картинами смерті й духовної деградації, які носила в собі.

Це був фільм «Хижа». Я згадала декілька «страшилок» на кшталт «Хижа в лісі» чи «Дім в кінці вулиці» й припустила, що і цей має мене налякати до чортиків. Запустила плеєр. Але він виявився іншим.

- Я не могла відірватися від фільму, бо там показували чоловіка в глибокій депресії.

- Це Я все передбачила! Знала, що твоя депресія потягнеться до депресії головного героя, – вимовила Вона цим своїм хитреньким голосочком. Яка ж Вона все таки хвалько!

- І десь на сорок п’ятій хвилині я розплакалася. Бо зустріла Тебе. Пазл раптом склався: Ти жила в хижі серед екзотичних дерев, на березі озера, і була…темношкірою пишною жінкою! Але, на відміну від мого дитячого образу, Ти говорила мовою, яку я добре розуміла!

- Коли Вільям Пол Янг думав, в якому образі Мене представити, – Я йому підказала. Бо знала одну маленьку дівчинку, по вуха закохану в Африку, якій дуже потрібна була сама така Моя подоба. А зйомки фільму на основі книги «Хатина» Я запустила на початку червня 2015 року.

- Але ж…саме тоді стався мій перший, найстрашніший епізод депресії…

Я заплакала. Від усвідомлення того, скільки всього Їй довелося зробити заради мене, скільки карт підтасувати, щоб я врешті прозріла.

З того самого дня, перед сном, я почала щодня медитувати. Я уявляла нас на березі озера. Ми або говорили, або мовчки прогулювалися. Коли мій біль був особливо гострим, я клала свою голову Їй на коліна, і Вона заплітала мені косу. Поступово в наше з Нею місце підселилося ще декілька людей: спершу – я восьмирічна, пізніше й інші діти – моя маленька мама, її сестра Валя, тато і брат. Згодом туди прийшли мій чоловік і наша майбутня донька. А ще пізніше – бабуся Шура.

Вона допомагала мені шар за шаром скидати все, що тягнуло мене назад, у минуле. Ми робили це в усі можливі способи: через уяву, діалоги. Одного вечора ми разом похоронили мою внутрішню «татову доньку» й разом відтужили за нею. Але симптоми депресії не слабшали.

- Бо своє далеке минуле виявилося легше прийняти, пропустити крізь себе й відпустити, ніж минуле, яке досі було твоїм теперішнім, два з половиною роки потому, – пояснила Вона. Я знову примостила свою голову на Її колінах.

- Я назвала це посттравматичним синдромом. А тоді моя психолог підтвердила, що має відчуття, що я не виходжу з депресії, бо маю сильний сором через саму депресію, і ніяк не можу вибачити себе за такий болючий «соромітницький» досвід.

- І тоді Я підказала, що за твоєю нездатністю прийняти цей конкретний досвід ховається нездатність приймати себе загалом.

- Того самого дня я заплакала, бо зрозуміла, що не можу прийняти себе, адже абсолютно себе не люблю. І найстрашніше те, що я не знаю, як себе полюбити. У мене не було жодної жінки в найближчому оточенні, яка б по-справжньому себе любила. А рольові моделі – щось надто далеке й абстрактне. В своєму відчаї я пізнала справжню безнадію.

- Поки повністю не здалася на волю Мою...

Як зараз пам’ятаю – це був один із найтемніших днів мого життя. Я була настільки виснаженою, що не могла навіть пересуватися по квартирі. Але й здаватися більше не входило в мої плани – позаду було надто багато проробленої роботи. Тому я зробила те, що робить більшість із нас, коли все інше не працює, – опустилася на свій килимок для йоги, встала на коліна й почати молитися: «Боже, я – така маленька, а ця депресія – така велика. Я не знаю більше, як з нею справлятися. Але Ти – всесильний, Ти – всемогутній, Ти – творець усього живого й неживого. Разом ми зможемо через це пройти».

Ніколи раніше я не знала, що одна коротка молитва зможе почати зрушувати гору, яку я не могла перейти десятиліттями...

Так й запустилося третє коліщатко системи «тіло-розум-душа»: моя глибока духовна робота.

Спершу у моїй безпросвітній внутрішній темряві зажеврів давно забутий вогник – вогник віри в те, що я зможу пройти цей шлях до переможного кінця. Ця віра дала мені енергію на те, щоб сходити в найближчу церкву й купити свічки й свячену воду. Я освятила квартиру й щовечора перед сном почала читати «Отче наш».

- То тепер ти – священник у власному домі? – пожартував мій близький чоловік, який, незважаючи на своє скептичне ставлення до подібних ритуалів, бо в нього за плечима був свій довгий шлях від церковного, заполітизованого «бородатого дяді на небі» до персонального внутрішнього Бога, в усьому мене підтримував. – Що ж – це щось нове. Чекай на диво!

І диво відбулося. А потім ще одне й ще одне.

Я помітила, що чого б не попросила в своїх молитвах – те неодмінно отримувала. Тому щодня почала все далі й далі заходити в своїх проханнях до Бога.

Наступним стало це: «Боже, я не знаю, як себе любити. Але Ти – джерело безумовної любові, Ти знав мене ще до того, як поселив в утробі матері. Навчи мене бачити світ, людей і себе Твоїми очима». І вже через день я почала бачити дороговкази на шляху до любові до себе. Чистої води «випадковість» занесла мене на YouTube-канал християнського коуча Террі Савіль-Фой під назвою «Живи омріяним життям». Було щось в цій жінці щире, рідне, мене не відлякало навіть її постійне цитування Біблії – навпаки, вперше в житті з’явилося бажання вивчати цю книгу, розуміти її, адже в ній записані основи духовного розвитку кожної людини. В перших же трьох відео Террі наполягала, що без вдячності не буде жодного руху вперед.

- Скільки разів я чула про те, якою важливою є практика вдячності, проте думала, що мене це жодним чином не стосується! Смішно, враховуючи, що я збагнула відразу після того, коли почала її практикувати…, – сказала я й вкотре заклякла від сорому. Вона знову прийшла на допомогу:

- Що в своєму неприйнятті й нелюбові до себе ти стала справжнім майстром НЕвдячності. Ти так далеко зайшла в цій звичці, що всіх і все, що було в твоєму житті, вважала невартим, недостойним лише тому, що воно було твоїм і з тобою. Ти хотіла інших батьків, інші стосунки, іншу країну, інший інтелект, іншу душу, інші таланти, іншу долю. А звичка постійно порівнювати себе з іншими не раз заводила тебе в глухий кут.

- Коли я почала дякувати Тобі за те і тих, хто був чи є в моєму житті, через деякий час у моїй душі відкрився портал – той самий, в існування якого після багаторічної роботи над собою, я вже навіть не вірила. Портал до прийняття себе такою, як я є. Дякуючи Тобі, я вперше почала відчувати себе, свою глибину, свою силу, унікальність своїх талантів і здібностей. Вперше мій фокус уваги змістився з інших на себе, моє життя. І я побачила, яка я багата! Це стало другим дивом, яке надихнуло мене на нову молитву.

«Господи, зроби мене доступною для зовнішнього світу й зовнішній світ – доступним мені». Адже на той момент я тижнями не виходила з дому й більшість часу проводила в перегляді фільмів.

І знову через Террі я отримала підказку у вигляді декількох фраз, які зараз красуються на моїй «дошці змін», як я назвала стіну в себе в кімнаті з надихаючими фразами:

«Бог змінить твої обставини, але спершу Він змінить тебе».

«Зміни – не про те, як сильно ти їх хочеш. Зміни – про дискомфорт, який ти готовий терпіти, аби вони стали реальними».

І нарешті цю: «Таємниця твого майбутнього захована в твоїх щоденних звичках».

Тоді я запитала себе: «Яку одну позитивну звичку я можу внести в свій щоденний режим? Що, незважаючи на досі присутні симптоми депресії, знаходиться в моєму контролі?» І я придумала: щодня прокидатися в сьомій ранку й бігати.

Це рішення запросило на поріг моєї душі ще більше диво.


P.S. Щопонеділка я ділитимуся історією свого сорому під хежтегом #БезсоромнаЯ, і для зручності дублюватиму в своєму блозі (iravasylenko.wordpress.com). Всього буде дев’ять історій. Протягом дев’яти тижнів я розповідатиму про те, що надихнуло мене на зцілення і чому небезпечно вірити всьому, що кажуть психіатри. Депресія – це подорож до себе, а не від себе. І тепер, коли ця історія більше не належить мені, я присвячую її всім жінкам, які зараз переживають Темну ніч душі. Якщо ваша дружина, сестра, подруга, мама чи донька знаходяться в депресії – діліться цією історією. Я хочу, щоб вона надихнула кожну з нас бути чесною з собою і вірною собі, незважаючи ні на що і ні на кого.
Бо ти потрібна мені. Я потрібна їй. І всі ми потрібні одна одній.

2

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter