Сьогодні у традиційному блозі на нічку «Таблоїд Волині» пропонує чергову історію про шлях від депресії до розуміння себе письменниці з Волині Ірини Василенко.

***

Що таке Темна ніч душі? І як вона відчувається?
Якби моя була піснею – це була б “It’s Just My Skin” Джорджа Езри. 
Якби моя була картиною – це був би «Чорний квадрат» Малевича, нанесений поверх «Герніки» Пабло Пікассо. 
Якби моя була фільмом – це був би «Лімб» Вінченцо Наталі. 
Якби моя була книгою – це була б…

- Знову втікаєш і ховаєшся? – перервала Вона різко.

- Перепрошую?

- Метафори – це все дуже поетично й прекрасно. Але все справді відчувалося так?

- Ні, звісно. Але так легше виразити біль, – відповіла я тихо й знову відчула сильний сором. Вона вкотре права.

- Легше, проте, якщо ти продовжиш у тому ж дусі, ти тільки нашкодиш собі й іншим. Душевний біль – невід’ємна частина людського досвіду, але не потрібно його романтизувати. Так можна легко загрузнути в цьому болоті. Ціну такого зволікання чудово знаєш. А біль лише вісник душі, який несе урок, і чим наполегливішою будеш в його засвоєнні, тим краще.

- Я що вже не можу художньо підійти до суті?

- В тебе ще буде купа часу на це. А так ти до суті не підходиш, а відходиш. Зараз, в активній фазі процесу прийняття свого досвіду, це радше нагадує ритуальний танець по колу. Жодного руху вперед. Ти краще скажи, чим насправді стала для тебе Темна ніч душі?

- Спочатку неймовірним соромом, потім повною ізоляцією, безнадією, безпомічністю, постійними думками, що я – ніхто, не варта любові, що мене ніколи не буде достатньо, що я все провалила, нічого в моєму житті не змінюється і вже ніколи не зміниться. Все зводилося до глибокої віри в те, що я – дефективна.

- Жодних тобі пісень, картин і книг, еге ж? – вимовила Вона з доброю сумною посмішкою на вустах.

Де б я не шукала відповіді і вихід, все тільки укріпляло мій сором і віру у власну дефективність. Моя психолог неймовірно мене підтримувала, але все рухалося повільно. Наче ми пробиралися крізь густий кисіль. А тоді мені наснилося два сни. Перший був про те, що я знову повернулася до лікарні. Мене привела туди за руку мама. А коли я поглянула на неї, щоб попрощатися, зрозуміла, що дивлюся на неї знизу вверх, бо я – восьмирічна дівчинка. Коли ж я зайшла в коридор, де були інші пацієнтки, всі вони теж були маленькими переляканими дівчатками.

Тоді ми вперше з психологом почали говорити про зцілення внутрішньої дитини, вперше вона запропонувала припинити когнітивну роботу (заміну негативних думок на реалістичні), бо та не працювала, й почати працювати з глибинними емоціями.

Вже за тиждень мені наснився інший сон. Це був день мого народження, мене вітали близькі. Аж раптом ми почули скрегіт в ванній. Я злякалася, бо більше нікого не запрошувала. Двері відчинилися і звідти вибігла восьмирічна дівчинка в одних лише плавках. Вона кинулася відразу до вхідних дверей і хотіла втекти, я схопила її за руку і поглянула на неї: з родинки на плечі зрозуміла, це – я восьмирічна. Вона не дала себе обійняти, закричавши, що це боляче, бо роками вона сиділа зачинена в темній ванній, там її ніхто не обіймав. Я переконала її, що обійми – це приємно і, піднявши на руки, обійняла. Вона відхилилася й сказала, що це, дійсно, добре, тоді вона спокійно додала: «Я бачу, як останнім часом ти стараєшся, шукаєш мене. Мені так приємно, що ти нарешті згадала про мене! Я залишуся жити з тобою».

А тоді минали тижні. Були сльози. Забуті емоції. Образи. І нічого. Знову сльози. Забуті емоції і образи. І знову нічого. Нічого і нічого.

- Тобі треба знайти цілющий образ, – запропонувала мені через деякий час психолог.

Я згадала, що понад усе в дитинстві любила Африку, й щоразу, коли мені ставало страшно чи боляче, я уявляла, як іду на берег каламутної річки, густо всіяний пальмами й маленькими дерев’яними хижами на тоненьких ніжках, і біля однієї з них зустрічаю темношкіру пишну жінку. Вона запрошує мене в свій дім. Я заходжу, ми сідаємо на її тісне ліжко біля єдиного вікна, я кладу їй голову на коліна, а вона гладить мене й співає пісень на суахілі. Це єдиний образ, який прийшов мені в голову. 
Але надовго не затримався, бо я не розуміла суахілі.

- Найулюбленіша частина кожної історії для Мене – це коли ви починаєте бачити, як чудово складаються всі пазли! – Вона весело заплескала в долоні, пританцьовуючи.

- Здається, хтось із нас забігає наперед! І це Ти вчиш мене терплячості?

- Яка Я все таки геніальна!

- І скромності!

- Цього Я тебе ніколи не вчила. Цей ентузіазм Я й називаю чесністю в усвідомленні Своїх сильних сторін. Тобі б теж не завадило його частіше проявляти. У знак вдячності Мені.

Можливо, роботи над думками й емоціями недостатньо? Та й важко просунутися, коли тільки зробиш несміливий крок уперед, як одна лише згадка про невтішну статистику нових епізодів депресії повертає тебе назад. Я була дуже слабка. І мені треба було обпертися на когось чи щось більше. Я вирішила шукати далі. В тих місцях, де досі не бувала. Приміром, на англомовних ресурсах. Але мої запити досі давали схожі результати, що й російськомовні. Тоді я подумала, а що якщо я ставлю не ті питання? Здається, тим самим питанням, яке відкрило мені іншу історію на депресію й психіатричні діагнози, стало це: «Чому антидепресанти не допомагають?». Так я і натрапила на сайт Келлі Броган.

Лікар Броган – жіночий психіатр з Нью-Йорка.

- З якою Я зробила те, чого після всіх своїх поневірянь ти бажала кожному психіатру! – весело защебетала Вона й розсміялася так щиро, як вміла тільки ще одна близька мені жінка – бабуся Шура.

- Ні, ну а що? Це справедливо врешті-решт. Як вони можуть лікувати те, від чого ніколи в житті не страждали?! Ти ж Сама часто бачила ту вбивчу «впевненість» на межі з повною байдужістю!

Після десяти років у традиційній психіатрії і народження доньки лікарю Броган поставили діагноз «післяродова депресія» й сказали, що віднині, аби регулювати свій емоційний стан, їй доведеться жити на антидепресантах. Вона збунтувалася й вперше зрозуміла сильний опір своїх пацієнток до прийому психотропних ліків. До того вона говорила жінкам те саме, що я постійно чула від психіатрів: «Ось якби ви так не опиралися антидепресантам – депресія б давно відійшла!», і писала в своїх статтях про депресію і біполярний розлад те саме, що й більшість психіатрів: «Справжнім викликом при лікуванні цих хвороб стає опір багатьох пацієнтів до регулярного прийому ліків. А медикаментозне втручання є необхідною умовою до покращення стану».

А хто не почне опиратися після того, коли відчує на собі всю «красу» побічних ефектів цих ліків?

Випадіння волосся;
Аменорея (відсутність місячних);
Висипи на шкірі;
Закрепи, уповільнення обміну речовин;
Збільшення ваги;
Безсоння або надмірний сон;
Зникнення лібідо;
Збудження, тремтіння, тривога;
Суїцидальні думки;
І…манії.

Ну не могла я повірити, що щось настільки шкідливе може мене вилікувати!

P.S. Щопонеділка я ділитимуся історією свого сорому під хежтегом #БезсоромнаЯ, і для зручності дублюватиму в своєму блозі (iravasylenko.wordpress.com). Всього їх буде дев’ять. Протягом дев’яти тижнів я розповідатиму про те, що надихнуло мене на зцілення і чому небезпечно вірити всьому, що кажуть психіатри. Депресія – це подорож до себе, а не від себе. І тепер, коли ця історія більше не належить мені, я присвячую її всім жінкам, які зараз переживають Темну ніч душі. Якщо ваша дружина, сестра, подруга, мама чи донька знаходяться в депресії – діліться цією історією. Я хочу, щоб вона надихнула кожну з нас бути чесною з собою і вірною собі, незважаючи ні на що і ні на кого. 
Бо ти потрібна мені. Я потрібна їй. І всі ми потрібні одна одній!