Волонтерка Корпусу Миру Лінза Маккой, яка приїхала з Вашингтону, аби протягом двох років викладати англійську у Володимирі-Волинському, розповіла, як освоюється на новому місці та які українські традиції найбільше її дивують.

Своїми враженнями американка поділилася у інтерв’ю для газети «Слово правди».

– Чому обрала Україну?

– Якщо чесно,я спершу хотіла поїхати в іншу країну. Але  у Корпусі Миру  зважили на мою спеціалізацію, на мій досвід, і вирішили направити мене в сюди. Спершу дуже переживала. В університеті я вивчала історію, але загалом про Україну у нас говорять мало, більше про Росію і Східну Європу загалом. Тому перш ніж приїхати сюди, я провела маленьке дослідження –  збирала інформацію. І з’ясувала, що історія України – красива, цікава і захоплива. Я подумала, що в мене може більше не бути шансів отримати такий досвід – пожити у Східній Європі, в Україні, куди більшість афроамериканців рідко подорожують.  Тож я вирішила спробувати для себе щось нове, показати своїй сім’ї, своїм друзям і своїй громаді, що Америка й Україна – не такі далекі й різні, як може здаватися. У них є багато спільного. Тож я прийняла цей виклик – і ось я тут!

   – З Вашингтона ти потрапила в невелике українське місто – Володимир. Різниця у стилі життя дуже відчувається?

– Вашингтон – це столиця, тому це місто велике, в ньому багато музеїв, будинків, культурних місць і близько мільйона мешканців. А Володимир – невелике містечко. Але у них є багато спільного. Наприклад, дуже щирі, приємні і відкриті люди. Вулиці схожі, але тротуари дещо різняться. Школи у Володимирі менші, ніж у Вашингтоні. І, оскільки це місто невелике, тут немає передмість, як-от у Вашингтоні, натомість поблизу є села, яких в Америці нема. І, що найскладніше для мене, тут не дуже розвинений громадський транспорт. У Вашингтоні ти можеш будь-куди дістатися на метро або автобусі, адже оскільки відстані великі, то транспорт дуже доступний. А тут треба багато ходити пішки або ж добиратися маршрутками чи  довго чекати на автобус, щоб поїхати в інше місто.

 – Які у тебе були перші враження, коли ти прибула в Україну?

– Мені було цікаво усе, що я встигла дізнатися про неї в Америці. Хотілося побути в Києві. Також відвідала  Миргород, Львів… Київ, як на мене, майже такий, як і Вашингтон, – багато людей, історичних місць, пам’ятників і монументів, місць для культури і відпочинку тощо. І тут також розміщений уряд держави.  Взагалі, між великими містами, особливо столицями, не так і багато відмінностей.

   – Окей, а яким тобі видалося наше місто?

– Володимир-Волинський – місто дуже цікаве. Але я мала певні побоювання щодо того, що надто вирізнятимуся. Ніколи мені не доводилося бути в оточенні людей, жоден із яких не є афроамериканцем. Я нервувалася, мені було страшно – як мене сприйматимуть, як ставитимуться до мене на вулицях, у школі? Чи сподобаюся я своїм учням, колегам? Адже моя зовнішність зовсім інша. Тому спершу дуже нервувала.

Але після того, як мене прийняла моя хост-сім’я (а це виявилися надзвичайно приємні, приязні люди), мені стало спокійно. Вчителі у гімназії дуже підтримали і постійно допомагають у роботі. Я побачила, що мене сприймають, поважають, їм цікавий мій підхід до викладання, вони допомагають мені інтегруватися у свою спільноту. Ми багато спілкуємося, ділимося своїми культурними особливостями.

   – Деякі волонтери корпусу Миру крім того, що працюють в певному закладі, організовують ще якісь загальноміські активності, типу таборів чи англомовних клубів. Ти плануєш щось таке робити?

– Для гімназистів я уже проводжу англомовні клуби. Взагалі працюю з учнями від шостого по одинадцятий класи, а клуб для шести-семикласників. Для жителів міста розмовний клуб планую розпочати в лютому.

1

– Що для тебе було дивним в українській культурі?

– Якось я подорожувала до Австралії, і там стався мій перший культурний шок. Я знала, що це англомовна, вестернізована країна, уявляла її подібною до США й очікувала побачити там більше афроамериканців. Але не побачила. Більшість людей були західного типу, ніякого колірного розмаїття. Це був психологічно досить складний досвід.

І коли я їхала в Україну, я, в принципі, очікувала, що тут теж буле небагато людей афроамериканського типу, але у Володимирі я усвідомила, що, схоже, я одна така. І це мене і шокувало, і налякало. Адже я розуміла, що тутешні жителі мало знають про мене, про афроамериканців загалом, бачили їх лише по телевізору і, ймовірно, очікуватимуть від мене такої стереотипної поведінки, яку вони уявляють з телебачення. У моїй голові було море запитань і сумнівів! Але день за днем я призвичаювалася. І вивчення мови теж неабияк допомагає, адже чим краще я знаю українську, тим простіше мені порозумітися з оточуючими, більше розповісти про себе, більше дізнатися про культуру й історію України.

Я тепер значно більше знаю про відмінності України від Росії, чудово усвідомлюю, що це абсолютно різні країни, відрізняю на слух українську і російську мови. Суржик теж (сміється). Хочеться, аби наші країни були більш зрозумілими одна для одної, ділилися досвідом, своїми культурними особливостями.

   – Зимові свята ти теж провела в Україні. Яким було твоє українське Різдво?

– Розкішне і дуже цікаве. Зі своєю хост-сім’єю я поїхала в Карпати, там надзвичайно красиво. Це було таке затишне сімейне Різдво. Сніг, гори, лижі, санки, колядки, молодь, перевдягнута в різні костюми, українське вбрання, смачна їжа, традиції – все було просто чарівно. Ми гуляли, проводили час серед мальовничої природи і красивих різдвяних декорацій, багато спілкувалися з хост-братами і сестрами. Це було чудове Різдво! Інше, ніж те, до якого я звикла, але різниця не така й велика. І в Америці, і тут це насамперед родинне свято.

1

– Які традиції чи українські страви були для тебе дивними, незвичними?

– Я все ще освоююся тут, все ще вивчаю країну, «куштую» її. Для мене була великим здивуванням традиція, коли хлопчики ходять по оселях і сіють зерном – у нас такої нема. Тобто ми на Різдво можемо завітати в гості, заспівати колядки, але нічого при цьому не розсипаємо. Ще дуже дивно, коли дітям за колядування платять гроші. У нас це просто  спосіб привітати людей зі святом, безплатно.

Деяка їжа дійсно видалася дивною і не скажу, що я її вподобала, – сало, наприклад, чи холодець.  Але мені дуже засмакували голубці, деруни – це щось нове і дуже смачне. А от сметана – я її любила і вживала і вдома, але для мене дивно, що тут її додають усюди! Я не звикла класти сметану в суп. А тут з нею їдять і борщ, і деруни, і вареники, і смажену картоплю – все-все-все.

Також мене вражають той об’єм їжі, який українці споживають на свята. Як історик, я розумію, що це відголоски Голодомору – успадкована від предків пам’ять про голодні часи примушує накривати щедрі застілля. Але я до такого не звикла…

   – Як ти проводиш свій вільний час у Володимирі?

– Я дуже люблю проводити час у місті. Вивчати його, знайомитися із ним. Люблю гуляти в парку або сидіти десь в центрі, читати чи слухати музику. Або спілкуватися з людьми. Я поставила собі за завдання відвідати кожен магазин у місті, залюбки заходжу у нові крамниці, знайомлюся із власниками, розповідаю про себе – привіт, я Лінза, волонтерка Корпусу Миру із США, навчаю дітей у гімназії.  Це – мій спосіб стати своєю у цьому місті. Щоб люди знали, хто я. Не хочу обмежувати своє перебування тут лише гімназією чи хост-сім’єю. Прагну, щоб, побачивши мене на вулиці, люди знали:  це – не чужинка,це відкрита і приємна людина, Лінза, яка навчає наших дітей, купує речі у наших магазинах, живе з нами у цьому місті. Так само і я відкриваю для себе щодня нові вулиці, нову архітектуру, церкви, історію, культуру. Знання про  них я повезу із собою.

Хоч не відвідую церковні служби, бо належу до іншої конфесії (я – баптистка), але поважаю православні церкви, заходжу у них, бо це – частина вашої культури.  Володимир – місто, багате історією. Так, тут нема аж надто багато пам’яток. Але якщо поспілкуватися з правильними людьми, ти можеш відкрити її для себе.