100-літній волинянин поділився секретом довголіття

24 Грудня 2020

Житель Каменя-Каширського, ветеран Другої світової війни Петро Дмитрук днями зустрів своє 100-річчя.

Дожив до цього ювілею у доброму гуморі, при світлій пам’яті та у сімейній парі. А вдалося йому перетнути столітній рубіж, переконані рідні, завдяки своєму
оптимізмові, пише «Полісся».

Так, продовжує йому літа саме позитивний погляд на життя, вважають ті, хто завжди поряд із Петром Григоровичем. А позитивне мислення довгожителя, вочевидь, полягає в тому, що допускав у своє життя тільки хороші і корисні почуття: любов, радість, віру, надію. Разом з тим він завжди вражав і вражає своєю силою волі та вмінням долати усі випробування долі. Їх же мав багато.

Жили з того, що надбали

Петро Григорович народився у багатодітній сім’ї. Семеро братів та сестер зростали з матір’ю. З них до школи ходили не всі, але Петро таки вчився грамоти. Був здібним та кмітливим. Товаришував з багатьма однолітками, а серед них були діти і з родин поляків, євреїв.

«Усі до мене ставилися привітно», — пригадує тепер столітній ювіляр. І відчувається, що вже відтоді мав позитивне бачення. Каже, що вдалося йому закінчити 5 класів польської школи. Пізніше ще здобував загальну середню освіту у вечірній, бо доводилося вже допомагати по господарству: коней та корів пас. Жили ж тоді з того, що самі вигодували та виростили. Про труднощі тих часів не розповідає. Такий вже він. Мову переводить одразу до хорошого — сім’я, улюблена робота. Але все ж оминути воєнних років не виходить. Та й як, коли той час залишив велику рану в душі.

Війна почалася із батьківського порога

У 1944 році, коли точилися бої за визволення району і німці уже відступали, бомба, скинута ворожим літаком, поцілила в обійстя багатодітної сім’ї. І мало того, що вона зруйнувала дім, то ще забрала і життя двох сестер.

«То було 8 квітня», — не забувається страшна дата Петру Григоровичу.

«Тоді на Камінь-Каширський скинули кілька бомб. Цілилися, вочевидь, по великих спорудах. Їхня хатина стояла поряд із будівлею теперішнього «учкомбінату». А на той час там була німецька управа. Тож, відступаючи, нацисти, ймовірно, хотіли її знищити, але не попали», — роблять висновки із численних розповідей дідуся про цю подію рідні.

«У хаті були сестри Петра — Оля і Марія. Мати сказала їм, щоб заховалися від вітру. Там вони і загинули. Мати все життя картала себе, що послала їх туди. Сестер похоронили, а Петро отримав повістку з військкомату. Пішов проситися, щоб дозволили хоч трохи дім відбудувати, бо ж мати з дітьми залишається без даху над головою. Але відстрочку дали лише на кілька днів. Через тиждень його та брата призвали», — розповідає дружина довгожителя Валентина Трохимівна.

Хлопці спочатку служили в одній учбовій частині, але потім їхні шляхи розійшлися. На фронті брат і загинув. Ще один брат, який залишився вдома, у той час тяжко захворів і також помер.

Втік із госпіталю, щоб зі своїм полком воювати

Петро Григорович після “учебки” потрапив на фронт у 134 гаубичний артилерійський полк. Був телефоністом. Йому коригувальники вогню давали дані, а він по телефону передавав на командний пункт і гаубиці стріляли. В одному із боїв був поранений: поряд розірвалася міна і осколок влучив в обличчя. Розсік йому носа, від чого шрам залишився на все життя. Потім, через багато років, за ним його ще й однополчанин упізнав. Якось був проїздом у Ковелі по роботі. Стоїть, аж хтось похлопав по плечу. Привітався. Каже: «Петро». Відповідає: «Петро. А ти хто? Звідки мене знаєш?» «А ти пам’ятаєш таке-то число (назвав), місяць і рік, коли ти отримав поранення?» То була несподівана, але приємна зустріч.

Але своєму пораненню Петро Григорович не надавав особливого значення. Він навіть з госпіталю тоді втік, щоб разом зі своїм полком продовжувати воювати. З радянськими військами форсував річки, дійшов до Берліна, Прагу звільняв.

Навіть в умовах війни він, як і змалечку, був дуже дбайливим. Як телефоніст мав коня, це дозволяло йому свій кухонний реманент возити. Бо ж окрім того, що їм давали сухпайки, змушені були і самі куховарити, щоб вижити. І навіть в окопах, в польових умовах, як тільки був момент, щось готував.

«Потім, як і на пенсію пішов, любив куховарити. І все життя він був дбайливим, і тепер турботливий», — каже дружина Петра Григоровича, яка, видно, за всі ці роки не раз оцінила ці риси свого чоловіка.

А прожили вони разом в любові та злагоді. Не даремно про це так одразу почав розповідати столітній ювіляр при зустрічі із журналістами.

Зустрів свою Валентину

З Валентиною Трохимівною, котра молодша майже на 13 років, Петро Григорович одружився у далекому 1953-му. Приглянулася вона йому на виставці сільськогосподарської продукції, що проходила у Камені-Каширсьому. Тоді йому було вже 33 роки. Пізно, каже, але ж так складалися обставини: з війни повернувся аж у 1947-му. Хати, куди б міг привести дружину, не мав, а тому про це мусив подбати. Та й ще у Камінь-Каширському педучилищі навчався. Але чомусь нам здається, що так вийшло, бо раніше пані Валентини не зустрів.

«Повідганяв усіх хлопців від мене», — жартує Валентина Трохимівна, переходячи часом на російську мову. Вона білоруска. А приїхала до Каменя-Каширського працювати за своєю сестрою. Влаштувалася у райупмінзагові. Це така собі облікова організація була.

«На той час податком обкладали все, що люди мали від господарств: молоко, яйця, картоплю, шерсть з овець і все-все. Дивилися скільки в кого корів, скільки свиней, курей… Цей опис робив спеціальний агент. Відповідно кожен по нормі повинен був зі свого господарства віддати. Наприклад, 220 літрів молока з однієї корови, 120 яєць на рік. Маслозавод, заготконтора, заготсировина подавали нам про це квитанції, а ми на їх підставі вносили дані у кожну облікову картку (лицьовий рахунок). Це була відповідальна і тривала робота. Дані поновлювати потрібно було кожної декади. Тому чи не щодня засиджувалася на роботі допізна. А він же чекав мене до останнього», — пригадує Валентина Трохимівна. Так і підкорив своєю уважністю, відповідальністю.
А таким він був не лише замолоду.

Заслужений відпочинок доводилося випрошувати

Працював Петро Дмитрук вчителем фізкультури у Раків-Ліській школі, у банку, інспектором у райвиконкомі. Але найдовше пропрацював – більше 30 років – у соцзахисті. Звідти і пішов на пенсію.

«Мене не хотіли відпускати. Я кажу: «Пишу заяву», а начальник все: «Не підпишу». «А я напишу», — кажу, — розповідає дідусь.

Рідні ж і не дивуються, що так 63-річному чоловікові доводилося випрошувати заслужений відпочинок. Він же ж працював фактично у дві зміни. Прийде з роботи після закінчення робочого дня, попорається вдома, а потім знову біжить на роботу. І коли все ж пішов на пенсію, то без діла не сидів – ремонтував будинок, робив кухню, дбав про свою сім’ю, рідних. Сьогодні вони дякують за цю батьківську турботу, а ще за його душевність і щирість, за науку позитивного сприйняття життя. І кажуть, що тепер знають секрет довголіття.

То який же секрет довголіття

«Мені здається, що Бог подарував нашому батькові таке довге життя за те, що прожив він його правильно», — каже донька Петра Григоровича Ольга.
А в цій правильності має на увазі не лише постійний оптимізм довгожителя, його доброзичливість, гарне почуття гумору. А й постійну активність та правильний спосіб харчування.

«Батьки, попри свій поважний вік, донедавна з усім справлялися самостійно. І наполягали, щоб ми не забирали в них їхніх турбот і обов’язків, щоб вони були чимось зайняті і активні», — каже донька. І додає, що протягом усього життя Петро Григорович не мав шкідливих звичок.

«Він не пив алкоголю, не курив. І обмежував себе у споживанні жирної їжі», — конкретизує.

Дружина пригадує, як, бувало, заріжуть свиню, напечуть ковбас, сидять і смакують ними, а він лише ходить та тішиться тим, що вона їм смакує, а сам не їсть. І це відтоді, як захворів у 33 роки на гепатит (Боткіна), йому сказали, що потрібно правильно харчуватися, так цього правила дотримується і дотепер. Усі рідні лише заздрять такій силі волі довгожителя. Він для них справжній натхненник, але ніхто до нього не дорівняється.

Черговий рубіж – платинове весілля

«Пам’ятаю, у нас був дуже складний період у житті. Вже у 80-літньому віці батько отримав травму, тяжко захворіла сестра… Вона померла… Але батько, лежачи у гіпсові, не маючи можливості навіть попрощатися, дуже мужньо пережив цю ситуацію. Більше того він зумів нас усіх згуртувати після такої втрати та налаштувати на нове життя», — каже донька Ольга.

«Казав: «Якщо ти будеш плакати, то я довго не житиму», — пригадує слова чоловіка Валентина Трохимівна.

Дослухалися тоді до мудрості Петра Григоровича, а тепер і тішаться, що разом святкують його столітній ювілей. Довгожитель з великою приємністю приймає гостей та дякує, що його не забувають. І хоч усвідомлює, що вік у нього ого-го (ще кілька років тому, коли виходив у місто, вже почувався “динозавром”, мовляв, нема з ким і привітатися, бо молоде покоління не знає, а його однолітки повмирали), все ж запрошує і на 101 річницю.

І дійсно такому оптимізмові можна лише позаздрити. Дружина ж зізнається, що тишком він їй часом каже: «Як же мені не хочеться всіх вас покидати».
Дай же, Боже, нашому довгожителеві жити і жити за сто років. Бо ж хотілося б навідатися до нього і на 70-літній ювілей подружнього життя — Платинове або ж Благодатне весілля Петро Григорович та Валентина Трохимівна відзначатимуть через 2,5 роки.

Тетяна ПРИХОДЬКО.

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter