^{Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: кав’ярня «Львівська майстерня шоколаду» (просп. Волі, 15; просп. Соборності, 16В)}

Вже дуже скоро у Луцьку відкриється перша персональна виставка вишитих робіт та ляльок Юлії Токарської. Як зізнається майстриня, виставити свої роботи на широкий загал  не наважувалася дуже довго. Усі вироби мають для рукодільниці особливе значення, адже у кожен шов вкладена не тільки клопітка праця, зусилля і час, а й шматочок душі. Юлія вірить, що вишивка несе енергетику, тож потрібно дуже старатися, аби  картина, а особливо ікона, створювалася при добрих думках і помислах.
 
Хобі дружини активно підтримує і чоловік майстрині, відомий бізнесмен Василь Токарський, мама та бабуся якого теж були вправними вишивальницями.
 
Про рушники Ніфонта, унікальні лялечки, подорожі та хобі майстриня і заступниця директора фірми «Скорпіон-Сервіс» Юлія Токарська розповіла «Таблоїду Волині» під час ранкової кавової розмови.
 
[img data=wat]20_06_2017_1994347025/02.jpg[/img]

– Традиційно перше питання: кава чи чай?

– Зранку кава. а протягом дня чай.

– Самі заварюєте? Рецепт якийсь є свій?

– Ні, я по-польськи заварюю. Заливаю водою гарячою. Єдиний рецепт – хороша, натуральна кава.

– Взагалі, з чого починається Ваш день?

– Я встаю рано, збираю сина до школи, чоловіка на роботу. Дочка зараз навчається і проживає в Києві...

– Дочка, до речі, часто коментує статті Таблоїда й інколи критикує, що дуже добре, адже ми прислуховуємося до адекватних зауважень.

– Я вчу дітей, що, якщо ти критикуєш, то критика ця має бути конструктивною. Не просто вказувати на те, що тобі подобається чи не подобається, а пояснювати, чому ти так думаєш. Людина має показати, що саме вона вміє та може, аргументувати, як вона те чи інше  бачить, і тоді вже може критикувати.

– А донька де вчиться?

– Вона навчається у двох ВИШах: у Києві в ІМВ КНУ їм. Т. Шевченка та у нашому СНУ на юридичному факультеті заочно.

– Син ще школяр?

– Так, вчиться у 10-му класі.

[img data=wat]20_06_2017_1994347025/03.jpg[/img]

– Важко було відпускати дочку в інше місто?

– Дуже! Це важко, особливо, якщо ти до дитини дуже прив'язаний... Перші два роки для мене були справжньою мукою.

– На кого діти схожі?

– На чоловіка (жартівливо зітхає – авт.).

– Зовнішністю чи характером?

– Син і характер і зовнішність від чоловіка взяв повністю. Він впевнений, самостійний, допитливий. Донька увібрала від нас все найкраще. Вона пряма, може сказати все, що думає, але водночас дуже м'яка.

– Як я розумію, часу у вас обмаль. Хто займається побутом вдома? Їсти самі готуєте?

– Так. У мене ніхто не буде «їсти з чужих рук», ми цього не любимо. Та й я люблю готувати, тому в нас повністю «панує» домашня кухня.

– А фірмові страви є?

– Так, і дуже багато, насправді. Я особисто люблю запікати птицю.

– Ви дуже гарно вишиваєте, а ваші ляльки – це щось взагалі неймовірне!

– Якщо чесно, то всі від них у захваті. Насправді, вони в мене нові, їм навіть року немає.

– А що спонукало до такого незвичного хобі?

– Я дуже люблю вишивати, особливо ікони, хоча це не проста робота. А почала робити ляльки, мабуть, тому, що звичною вишивкою трошки перегоріла. Мені треба постійно щось робити, не вмію я біля телевізора ввечері сидіти. Ми всі такі активні. Тому прийшла ідея спробувати робити лялечки.

[img data=wat]20_06_2017_1177832433/img_7488.jpg[/img]

– Кожна ваша лялечка має свій стиль?

– Так, у кожної є своя назва, відповідно до якої вони стилізовані. До прикладу, у мене є багато знайомих лікарів. І з урахуванням того, що їх я дуже люблю, і вони трохи не від світу цього, я зробила особливу лялечку-мольфарку. Тобто це трансформація сучасної професії у тому вигляді, якою вона була в минулому.Я дуже люблю збирати старовинні рушники, у мене є ціла колекція. Також маю підбірку візерунків на подушках. Вони мені дуже подобаються, адже містять дуже гарні старовинні елементи, які ніде не використаєш. Мабуть, тому я почала робити ці ляльки, щоб всю цю старовину, гарні квіточки, вишивки розмістити у них.

Спершу я вишиваю обличчя лялечок, а потім окремо пришиваю одяг та деталі. вишиваю.

– Скільки часу витрачаєте на створення своїх робіт?

– Ну, в мене є ікона, яку я вишивала три роки. Але ж ти не сидиш і не працюєш над виробом постійно. Для цього має бути вільний час.

– У вас є дуже оригінальна чорна вишиванка з тризубом.  Це ваш авторський візерунок?

– Так, у мене така чорна, а у чоловіка – біла. Ззаду, на спині, зображений тризуб.  Ці вишиванки створювались в часи, коли в країні починалась війна. Ми всі ходили зажурені, не знали, що з нами буде в майбутньому.  В той період мені зовсім не хотілося вишивати ікони, а був якийсь внутрішній поклик вишити собі чомусь чорну вишиванку. Мабуть, через Небесну сотню, через сумні події та траур. Сама вишиванка не є сумною, в ній немає негативу. Вишивка ж несе енергетику – я в це вірю, я це знаю і я це відчуваю. Візерунок розробила сама, це вишивка у стилі «гладь». Я малюю відразу на тканині.

Люблю робити таке, що не робить ніхто. Кожного разу, якщо я вишиваю картину, то пробую щось нове. Щоразу мені потрібен якийсь інший стиль, якийсь бісер туди вставити, якусь нитку нову, чи тканину…  Мабуть, в своїх іконах та картинах я вдосконалюю те, що я вмію...

– А ікон багато вишили?

– На виставці, яка незабаром відкриється, у мене буде 16 робіт і 7 ляльок. То ікон з них 11. До слова, я свої роботи раніше нікому не показувала. Мені було трохи соромно, адже хто може подумати, глянувши на мене, що я вишиваю? (сміється, - авт.) Першим із наших митців мої роботи побачив директор художньої школи Гаврилюк Іван Миколайович. І коли я розповіла, що намагаюсь ікони робити по канонам, то він запитав: «А які можуть бути канони? Канонічне мистецтво – це тільки єгипетське мистецтво».  Я почитала про це і  дійсно погоджуюсь із ним, адже саме у древньому Єгипті протягом тисячоліть робили одні і ті ж статуетки, малюнки, дотримуючись ідентичного стилю. А ікони – це не канон. Звісно, ти маєш витримувати певні правила, адже не намалюєш Божу матір в якомусь незрозумілому вигляді. Хоча у мене є зображення Марії Магдалини у традиційному українському вбранні. Це перша моя спроба зробити щось в національному стилі, який я взагалі дуже люблю. Єдине, що обов’язково має бути на іконах – це написи, ореоли…

До слова, ікони у неділю та в релігійні свята  я не вишиваю. І ще, з власного досвіду знаю, що ти не намалюєш і не вишиєш ікону, якщо вона тобі не «йде».

[img data=wat]20_06_2017_1177832433/img_7570.jpg[/img]

– Вишивка – це, свого роду, гарний антистрес…

– Так. Хоча вона у мене не є основним родом діяльності. Це цього місяця, у зв’язку з відкриттям виставки, я віддалася їй по максимуму. До речі, була дуже здивована тим, що люди, які в мистецтві, настільки підтримують один одного.

– Донька не вишиває?

– Вона шукає себе. Взагалі вона вміє все: шиє, вишиває, малює (закінчила художню школу), постійно ходить на якісь курси в Києві. Влітку дівчатам малює хною руки, навіть заробляє цим на власні дрібні витрати. Вона у мене дуже творча, пише дуже гарні вірші. У неї є своя творча сторінка, та й мою творчу сторінку робила мені саме донька. Ми всі такі, що творчість у нас на першому місці.

– Синові таланти в чому проявляються?
 
– Син знайшов себе у спорті. Він займається ММА. Проте, п’ять років він вчився грати на гітарі та вивчає англійську мову.Ще він любить готувати, завжди питає чи потрібна мені допомога і радо долучається до роботи. А взагалі, ми постійно в пошуках, і отримуємо величезне задоволення від того, що щось змінюємо, рухаємось, робимо, вчимося.

– Чоловік підтримує ваше захоплення?

– Йому дуже подобається те, що я роблю, адже сам він з простої сім'ї, його мама і бабуся ввечері вишивали,  тож він не уявляє, що може бути якось інакше.

– А Ваші мама та бабуся вишивали?

– Мама завжди щось хотіла вишивати, але в неї ніколи не вистачало часу. В радянський період жінки важко працювали, адже вибору іншого не було. Але вміє мама все.

– Ви розповідали, що маєте колекцію рушників. Скільки екземплярів вона налічує і де ви їх знаходите?

– Ми багато подорожуємо як Україною, так і закордоном. В кожній поїздці, особливо селами і особливо у Карпатах, можна знайти щось цікаве. У мене навіть є рушники, які вишивав покійний Ніфонт. Він, до речі, сам займався вишивкою і дуже її любив. У нього дуже акуратна і гарна робота.
До речі, найгарніша вишивка, яку я бачила, – китайська гладь. У них є провінція одна, я назви не вимовлю (сміється, - авт.), де вишиваються картини шовком по шовку, при чому візерунок – двосторонній. З однієї сторони один малюнок, з другої – інший. І все це – неперевершена ручна робота.

– Ви ніколи не думали, щоб створити власну лінію одягу з вишиванками?

– Не думала. У мене, якщо чесно, немає на це часу, та й робота з людьми – це дуже нервово. Навіть, елементарно, в наш час немає кого взяти на роботу, адже всі виїхали в Польщу. Зрештою, це – не моє. Це лише хобі, а не основний вид діяльності.

– А чим ви займаєтесь?

– Я – заступник директора у «Скорпіон-Сервіс».

– Дуже гарно виглядаєте. Це дяка генам чи важка праця над собою?

– Насправді, це все в голові. Ніяких косметичних маніпуляцій! У мене на це немає часу. Окрім того, я схильна до алергії на все, тому дуже обережна у всьому, що стосується косметики. Та й у паспорт не дивлюсь.

– У спортзал ходите?

– Ходжу тричі на тиждень. Уже два роки займаюсь альфа-гравіті. Це дуже класні тренування! Зі мною працює тренер Юля, вона дуже молода і я від неї балдію! Дівчина дуже розумна, освічена і цікава, як людина. Раджу усім!

[img data=wat]20_06_2017_1994347025/04.jpg[/img]

– Багато читаєте?

– Дуже. Ясно, що не весь час, бо я ще вишиваю (сміється, - авт.). Але почитати дуже люблю, особливо на відпочинку. Чоловік завжди з валізи викладає книжки, а я їх назад закладаю, й валіза наполовину книжками заповнена.

– Які улюблені автори?

– Я дуже люблю Колін Маккалоу. Це моя найулюбленіша авторка. У неї є багатотомник про Юлія Цезаря. Вона колись хотіла написати дисертацію, зібрала повністю документи, матеріали, поїздила по архівах, але оскільки є письменницею, то вирішила викласти зібране в книжках. Вони досить складні, більш чоловічі. В них описується життя батьків Юлія Цезаря, дядька, одного і другого, потім його видатне життя, як його вбили. І, що мені подобається, авторка описує сучасне бачення в минулому. Наприклад, якщо Маккалоу описувала Суллу, яким він був монстром, жахливою людиною, тираном, то подавала його вчинки саме з його точки зору: чому він так зробив, що спонукало до тих чи інших дій…

Ще я дуже люблю книгу «Александр Македонский. Роман о боге». Її написав Моріс Дрюон. В ній описується життя Македонського зі слів Арістотеля, який був його вчителем і бачив увесь шлях великого полководця від дитинства і до смерті. Мотиваційна така книга. Власне, з неї я зробила висновок, що ось це збирання речей, будинків, майна нікому не потрібне. Македонський збирав країни, які потім просто роздерибанили його ж друзі, вбивши його і всю сім’ю. А полководець просто любив подорожувати, але на той час можна було подорожувати тільки з армією. Насправді, дуже цікава книга.

– Як не крути, ваш чоловік – відома особа у бізнесових та політичних колах, тож і сім’я є публічною. Як ставитесь до критики у вашу сторону?

– Я ще раз повторюсь, що конструктивну критику сприймаю позитивно. А якщо комусь щось просто подобається, чи не подобається, я не звертаю на це уваги. Якщо мені чітко аргументують, що десь я зробила помилку, то  прислуховуюся.

– Ви багато подорожували. Які найяскравіші спогади?

– Я просто обожнюю подорожувати! Мені, щоб зібратися, потрібно 15 хвилин. Був навіть випадок, коли чоловік їхав на Октоберфест і «горів» квиток. Він уже був у Борисполі, дзвонить і каже: «Якщо ти за три з половиною години заїдеш у Бориспіль, то летиш з нами». І я заїхала! (сміється, - авт.). Ми дуже класно провели час.Найкращі країни… Не знаю. Жити не хотіла б ніде. Часом Іспанія подобається, Франція дуже подобається, раз в рік обов’язково в Прованс їдемо відпочити, у нас там живуть друзі. Ми щоразу об’їжджаємо машиною нові села, нові райони, і це так класно! Зазвичай, їздимо, коли немає туристів.

Якось Настя (донька, - авт.) «підсадила» нас на книжку Пітера Мейла. Це англійський письменник, який виїхав у Прованс, і залишився там жити. Він просто описує французів, якими вони є. З гумором своїм, побутом. Це дуже цікаво і дуже смішно. І от ми поїхали до друзів, а я якраз в аеропорту купила дві його книжки, перечитувала. Одну взяла з собою, бо ми хотіли об’їздити ці містечка. Це було дуже спонтанно, ми знайшли той ресторан, який описував автор, знайшли той барчик, який він любить, скуштували десерти, які він описує. Ми навіть познайомилися з дружиною Пітера Мейла. На жаль, сам він був на операції, але потім передав нам дві жовто-блакитні стрічки та книгу з великим автографом. Це були незабутні емоції!

Цього року ми були в Мексиці, Настя навіть описала свою подорож у одному з наших інтернет-видань.

Найбільша подорож була в Нову Зеландію. Ми летіли 43 години. Було три пересадки, причому «нон-стоп». Над Лондоном літали дві години, бо поламався літак. Приїхали стомлені, я тиждень з температурою лежала від перельоту, думала – все, більше в таку поїздку не вирушу. Але коли пройшло два тижні, то зрозуміла, що там дійсно є на що подивитись. Дуже гарна, недоторкана країна!

– Про людей: з вами легко подружитися? Ви вільно підпускаєте до себе незнайомих?

– Ні. Я закрита, непроста людина. Але людей я люблю (сміється, - авт.), можливо, цього аж так не показую, але люблю. Якщо мені хтось подобається, то немає проблеми, щоб знайти з тією людиною контакт.

– Які риси характеру не подобаються?

– Найбільше в людях я ненавиджу брехню. І сама так живу, і дітей так виховую, що завжди краще казати правду. Ну і наш «бич» – заздрість. Це справжня біда. Я розумію, що вона в кожної людини в душі. Але, напевно, наше життя для того, щоб боротися зі своїми недоліками.

– Знаємо, що ваша сім’я дуже трепетно ставиться до народних звичаїв і традицій…

– Так, ми дуже це любимо. Діти обов’язково ходять колядувати, де б ми не були. На свята намагаємось кудись поїхати по одній причині – багато їжі (сміється, - авт.). А так кудись вирушаємо і їмо менше. Але попри це, завжди беремо вишиванки, і де б ми не були, якщо Різдво – ми всі у вишиванках. Колядки на Василя – взагалі святе діло. У нас хата засипана пшеницею по коліна, навіть не говорю про офіс, бо туди зайти просто неможливо.

Є такий похресник, який приходить щороку о п’ятій ранку. Ми настільки до цього звикли, що як десь запізнюється, то вже переживаємо, де ж він.

– Великдень теж проводите у колі сім’ї?

– Обов’язково! Паску печемо самі, щороку маємо якусь концепцію святкування. Ну і, безумовно, збираємося за родинним столом. Настя розписує писанки, які в неї виходять дуже гарними. Вона любить, щоб дрібненькі візерунки були. Залучаємо до приготувань і Васю - він допомагає місити тісто і прикрашати паски.

Є ще одна традиція – ми ходимо святити паску вночі. І протягом вже шести років на Пасху три дні в нашому соборі у алтарі стоять мої ікони.

[img data=wat]20_06_2017_1994347025/nggjcbgh.jpg[/img]

– А є якісь суто ваші сімейні свята?

– День нашого весілля. Якраз наступного місяця святкуватимемо.

– А скільки вам уже виповниться?

– 22 роки.

– Як ви познайомилися з чоловіком?

– Це були «лихі» 90-і. Дуже складні роки. І працював такий паб «Підкова» на вулиці Лесі Українки. Василь тоді займався ним повністю. Будував, розкопував своїми руками те приміщення, виносив сміття. І в ті роки це було найбезпечніше місце для дівчат, адже багато веселих хлопців мали за звичку приїздити і просто забирати панянок із закладів погуляти.Ми тільки вступили до інституту і з подругами ходили в «Підкову» на каву. Там і познайомилися з Василем.

Ми зустрічались дев’ять місяців, тоді одружилися, і через два роки народилася Настуня.

– Ви з дочкою дружите?

– Я завжди кажу, що народила собі найкращого друга. Ми можемо з нею поговорити про все на світі – проблеми, радості. Я їй довіряю. Взагалі, у мене дуже хороші діти: не нахабні, виховані, не п’ють, не курять, не гуляють, хоча я дозволяю. Але не хочуть.

– Якби забороняли, то може б і…

– Ніколи не забороняла, бо пам’ятаю, що сама такою була. Настя живе в Києві й краще піде на якийсь майстер-клас. Вона – не любитель нічних клубів, хоча, я думаю, що це теж треба спробувати, сходити на дискотеку якусь. Але у неї така компанія, вони більше люблять вчитися.

Я дивлюсь, зараз молодь цікава, освічена, розумна. Дивилася виступ Марка Цукерберга в Гарварді. У них прийнято на випуск студентів запрошувати видатних людей, які кажуть промови. Так от, Цукерберг сказав дуже мотиваційні слова: вам будуть говорити, що не треба, це неправильно, але ви робіть. Якщо відчуваєте, що це вам подобається, і тільки ви це можете робити, то попри всі «Ні!», воно у вас буде. Я перефразувала, звичайно… Але в цьому суть. Ніхто не зробив видатної справи з того, що роблять усі. Ти мусиш щось винайти своє. 

^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}