Ольга Борисова-Прачікова – прима чеського балету. Живе в Остраві, це поблизу польського кордону, має власних глядачів і добрі відгуки знавців балету.
«Хроніки Любарта» поспілкувалися з нашою землячкою
«Мама розповідає, що я ще в дитинстві робила па перед дзеркалом, – розповідає Ольга. – А якось у Луцьку в Будинку культури виступав Театр класичного балету з Києва. Ми з дівчатами якимись правдами-неправдами в гардероб прошмигнули. А там! Приємно, що нас балерини не вигнали, навіть костюми дозволили приміряти. Хіба могла я думати, що через десять років працюватиму саме в цьому театрі!»
Починала дівчина в Луцьку, тут і порадили вступати до балетного училища в Києві. «Перший раз «пролетіла», три роки проплакала і довчилася в Луцьку, проте «на балерину» таки вступила у столиці. По тому мене взяли в Театр класичного балету. І почалося: Японія, Польща, Франція, Швейцарія, Данія, Німеччина… Є такий стереотип: для балерин ідеал танцівниці – Майя Плісецька. А я «закохалася» у Катерину Максимову. Була така зірка московського Большого театру. Техніку танцю в неї запозичила», ‒ каже Ольга.
Танцівниця розповіла й про специфіку балетного навчання. За її словами, спочатку проводяться постановочні репетиції. Балет вивчається маленькими шматочками, па-де-де, варіації, потім – загальні сцени. Усе це ставить хореограф, розповідає і показує, як він бачить той чи інший рух. Пояснює характер танцю, помахи, погляди.
«Вивчення порядку хореографії – найчорніша робота. Після цього знаєш, куди руку повести, як ногу відвести, коли голову повернути. Потім тривають нескінченні репетиції. Опісля шліфуємо балет. Найцікавіше – це генеральна репетиція: з оркестром на сцені, хором, у костюмах. Поки що я танцювала усі прем’єри. Є у нас й альтернація, себто на другу виставу часто виходить дублер», ‒ ділиться секретами балерина.
Запорукою успіху на сцені ‒ можливістю закохати в себе глядача ‒ Ольга Борисова-Прачікова вважає вміння повністю зануритися в роль, жити тим, про що той балет. «На сцені я проживаю кожен мінманс (епізод, – ред.). Налаштовуюся на роль за кулісами. Приходжу за три-чотири години до вистави, гримуюся, роблю зачіску. Навіть коли напередодні готую вечерю, трапляється, що спалахне думка: «А може, це варто ще й так станцювати». Одразу ж можу й показати як. А в гримерній взагалі жодних позабалетних думок немає – душа давно на сцені», ‒ коментує вона.
«Хроніки Любарта» поспілкувалися з нашою землячкою
«Мама розповідає, що я ще в дитинстві робила па перед дзеркалом, – розповідає Ольга. – А якось у Луцьку в Будинку культури виступав Театр класичного балету з Києва. Ми з дівчатами якимись правдами-неправдами в гардероб прошмигнули. А там! Приємно, що нас балерини не вигнали, навіть костюми дозволили приміряти. Хіба могла я думати, що через десять років працюватиму саме в цьому театрі!»
Починала дівчина в Луцьку, тут і порадили вступати до балетного училища в Києві. «Перший раз «пролетіла», три роки проплакала і довчилася в Луцьку, проте «на балерину» таки вступила у столиці. По тому мене взяли в Театр класичного балету. І почалося: Японія, Польща, Франція, Швейцарія, Данія, Німеччина… Є такий стереотип: для балерин ідеал танцівниці – Майя Плісецька. А я «закохалася» у Катерину Максимову. Була така зірка московського Большого театру. Техніку танцю в неї запозичила», ‒ каже Ольга.
Танцівниця розповіла й про специфіку балетного навчання. За її словами, спочатку проводяться постановочні репетиції. Балет вивчається маленькими шматочками, па-де-де, варіації, потім – загальні сцени. Усе це ставить хореограф, розповідає і показує, як він бачить той чи інший рух. Пояснює характер танцю, помахи, погляди.
«Вивчення порядку хореографії – найчорніша робота. Після цього знаєш, куди руку повести, як ногу відвести, коли голову повернути. Потім тривають нескінченні репетиції. Опісля шліфуємо балет. Найцікавіше – це генеральна репетиція: з оркестром на сцені, хором, у костюмах. Поки що я танцювала усі прем’єри. Є у нас й альтернація, себто на другу виставу часто виходить дублер», ‒ ділиться секретами балерина.
Запорукою успіху на сцені ‒ можливістю закохати в себе глядача ‒ Ольга Борисова-Прачікова вважає вміння повністю зануритися в роль, жити тим, про що той балет. «На сцені я проживаю кожен мінманс (епізод, – ред.). Налаштовуюся на роль за кулісами. Приходжу за три-чотири години до вистави, гримуюся, роблю зачіску. Навіть коли напередодні готую вечерю, трапляється, що спалахне думка: «А може, це варто ще й так станцювати». Одразу ж можу й показати як. А в гримерній взагалі жодних позабалетних думок немає – душа давно на сцені», ‒ коментує вона.