Знайомі з Володимиром Пащенком досі зізнаються, що не чекали від нього такої активності на Майдані. Утім луцький бізнесмен, який ще донедавна робив не зовсім успішні кроки в політиці, здивував багатьох. Він щодня був на Майдані, став одним з його організаторів, і навіть  «голосом»: усі майданні віча в центрі Луцька вів саме Пащенко, дуже часто – зірваним від постійного напруження голосом. Його жартома охрестили «червоною курткою Майдану».  Багато хто чекав, що після перемоги той займе крісло чиновника, як багато хто з активістів Революції Гідності. Але Пащенко залишив за собою тільки статус «громадський діяч». І певний «ореол загадковості». Який у другу річницю Майдану намагаємося розвіяти, надавши слово Володимиру Пащенку.

Коли 21 листопада стало відомо, що Асоціацію з ЄС не підпишуть – на душі стало по-осінньому незатишно, холодно і бридко. Відчував себе частиною якогось стада, яке гонять то в ЄС, то в інший бік. Увечері почув, що у центрі Луцька збираються люди. Взяв сім’ю, щось поїсти – і поїхав туди. Нас було небагато. Але я зрозумів, що не самотній в своїх думках. І холод з душі зник.

*           *           *
Наступного ранку була осіння мряка, я проїжджав через центр міста, і побачив, як кілька людей ставлять під дощем намети. Стало совісно. Вийшов з теплої машини, запитав, чим допомогти. Так на Майдані і залишився.

*           *           *
Першим з «відомих облич» на Майдані з’явився Володимир Бондар. Приніс ящик прапорців Євросоюзу, віддав мені. Сказав: «Використовуйте, як будете якісь акції проводити».

[img data=def]22_11_2015_451199937/cb-cb_121856088399291651901175721121n.jpg[/img]

*           *           *
Мені здається, мою роль в організації Майдану дещо переоцінюють. Мені  нескладно було зателефонувати і дати вказівку своїм людям, куди везти генератор ,куди намети, де взяти дрова… Звісно, багато чого і сам робив. Найскладніше було у перші дні, коли все треба було організувати.

*           *           *
Спочатку політиків не було. Уже коли стали організовувати перше віче, підтягнулися «важковаговики»: активісти «Свободи», «Батьківщини», «УДАРу», інших об’єднань. Але все-одно на Майдані основну роль тоді відігравала молодь: Микола Собуцький, Роман Перванчук, Майя Москвич, інші, хто щодня працював на Майдані. 

*           *           *
Ми збиралися не просто так. Ми справді вірили, що під тиском громадськості Янукович піде на поступки і підпише Асоціацію.

*           *           *
1  грудня, коли після розгону студентів у Києві вийшли тисячі людей, я подумав: можна розходитися, люди, що могли зробили, далі хай політики. Та ейфорія пройшла, прийшла апатія, стало зрозуміло, що не все так просто.

*           *           *
Спершу більшість дивилася на мене, як на божевільного. Мовляв що за один, звідки взявся? Йому, що, немає що робити? Одяг мажорну куртку Ferrari, ходить, в мегафон кричить… Думали певно: «Хлопець так по-дивному дуріє».

[img data=def]22_11_2015_451199937/cb-obl_rada.jpg[/img]

*           *           *
Якщо хтось з майданівців вам скаже, що йому не було страшно – не вірте. Я бачив страх в очах усіх майданівців. У різний час, через різні обставини, але через страх пройшли усі. І я, і Майя Москвич, і Ігор Гузь, і Богдан Шиба, і Сергій Григоренко, і Григорій Пустовіт, і інші.

*           *           *
Я звернувся до виробника ковбаси Линника, аби він допоміг Майдану харчами. Ця передача ковбаси, тушонок, хліба  була цілою конспіративною операцією: швидко, з багажника в багажник. Линник дуже хвилювався і переживав, аби «зайві очі» не побачили. Оглядався і казав: «Давайте швидше». Нічого дивного: тоді влада могла запросто помститися і закрити чийсь бізнес.

*           *           *
Насправді треба визнати, що репресії на Волині були млявими.  Вказівки «з центру», судячи з усього, саботувалися «на місцях».  Але всі чекали, що ця млявість будь-коли зникне, і ми побачимо справжні зуби режиму. Тому й боялися.

*           *           *
Багато людей в період Майдану перестали брати від мене слухавку. Але з’явилися й інші, які стали поруч.

*           *           *
Тетяна Єремєєва від початку Майдану і до самої перемоги Революції гідності була затятою «майданівкою». Чесно, я навіть здивований був її готовністю допомагати. І таких людей було багато.

[img data=def]22_11_2015_451199937/cb-dsc0912.jpg[/img]

*           *           *
Я досі, коли ходжу у Свято-Троїцький собор, зустрічаю там жіночок, з якими познайомився на Майдані. Вони для мене – як рідні бабусі, ми обнімаємось, вітаємо зі святами. Дуже багато людей з Майдану стали мені рідними.

*           *           *
Без луцького Майдану, як і Майданів в інших містах, Київ би не встояв. В ніч на 11 грудня у столиці почався штурм Майдану, мені о 01:30 зателефонувала знайома. Я почув крики і шум. Вона крізь сльози благала піднімати людей і їхати на допомогу. Уже в 5 ранку ми почали відправку автобусів.

*           *           *
Коли ми відправляли людей на Київ, канал 1+1 знімав про це сюжет. Я тоді сказав на камеру: «Київ, тримайся, близько тисячі волинян їде до вас, ми з вами». Це показали в ефірі. Мені потім розповідали, що через цей сюжет прокурор Пшонка дав вказівку місцевій прокуратурі «знищити цього хлопця в червоній куртці». Тоді у бізнесу моєї сім’ї почалися великі проблеми.

*           *           *
Клімчук був першим губернатором, який зрікся посади. Це було вкрай важливо для київського Майдану. І це теж – заслуга луцьких активістів.

*           *           *
У Луцьку «взяли» приміщення ОДА, мало не спалили офіс регіоналів, розтрощили офіс комуністів, штурмували міліцію. Після цього 10-тисячна юрба розпашілих людей повернулася до ОДА. В Києві стріляли, люди були злі і оскаженілі, вони готові були йти далі – палити, трощити. Тоді я сказав, що мовляв, маю інформацію: влада готує реванш, силовики можуть штурмувати приміщення ОДА. Треба укріплюватися. Я замовив 4 машини з піском у мішках, і ми почали робити укріплення. А коли починаєш фізично працювати, пара виходить. І найбільш гарячі голови охолонули.

*           *           *
Те, що сталось з Башкаленком – це не було проти особисто Башкаленка. Люди бачили в ньому Януковича, Захарченка – всіх, хто був винен у крові майданівців.

[img data=def]22_11_2015_451199937/dscn2575_volodymyr_pashchenko.jpg[/img]

*           *           *
Тодішній начальник обласної міліції Олександр Терещук займався тенісом у спорткомплексі «Олімпія». Бувало, після гри ми шепотілися. Він казав: «Слухай, 4 автобуси сьогодні не пропущу». Я наполягав: «Пропустіть хоч 3». Так і торгувалися.

*           *           *
Терещук був не найгіршим міліціонером часів Януковича. Він не ховався за спинами, щодня зранку був на Майдані. Він менше всього хотів, аби тут пролилася кров. Терещук – нормальний і адекватний чоловік, просто опинився не в тій команді.

*           *           *
Голова ОДА Борис Клімчук, по-моєму, сприймав мене, як одного з найбільш поміркованих серед активістів Майдану. Бувало, коли ми їхали на якусь акцію, дзвонив і говорив просто, як по-батьківськи: «Володь, я розумію, що ви кудись там їдете, щось будете там робити. Але я тебе прошу – без спецефектів і без крові».

*           *           *
У мене немає підтвердження слів Олександра Башкаленка про те, що Бондар і Гузь, мовляв, перед ним потім вибачалися за «тортури» на Майдані. Можна запитати у них, хоча я сумніваюся. Я б  більше хотів почути вибачення самого Башкаленка перед людьми за Небесну Сотню. Він був слугою тих, хто наказав вбивати людей. Тому несе відповідальність.

*           *           *
Коли після втечі Януковича у Луцьку почалася «стихійна» люстрація, і озброєні люди дозволяли собі застосовувати силу проти посадовців – я ці дії здебільшого засуджував. Але зараз я не такий впевнений, що вони були неправі. Якби вони довели справу до кінця, якби Павло Данильчук справді став губернатором, а Майя Москвич – прокурором області, може б зараз було все по іншому?

[img data=def]22_11_2015_451199937/original-gfyt7.jpg[/img]

*           *           *
Після Майдану мені пропонували  стати губернатором.

*           *           *
Є зовнішня люстрація, революційна. А є справжня, внутрішня. Коли питаєш себе: «Чи ти гідний це робити, чи варто за це братись?». Я провів свою внутрішню люстрацію, і вирішив, що владна посада – не для мене.

*           *           *
Я приношу користь тут,  де є зараз – створюю робочі місця, роблю якісь цікаві для себе медійні чи бізнесові проекти, плачу податки, утримую цю країну, в тому числі депутатів і політиків.

*           *           *
У 2010 році, коли я балотувався до міської ради від «Батьківщини», я був геть іншим. Я прагнув бути у владі. Тоді я б тішився цим статусом. Після Майдану сталася переоцінка цінностей. Не головне, в якому кріслі ти сидиш. Головне чи спокійно спиш, чи мучить тебе совість, і чи взагалі вона у тебе є.

*           *           *
Будь-який революціонер має право стати членом будь-якої партії, і балотуватися в депутати. Але з того моменту він втрачає право називатися революціонером. Він стає тим, хто відстоює інтереси своєї політичної сили, він починає грати в політичну гру.

*           *           *
Є два статуси людини: вона або гравець, або фігура. Якщо ти починаєш залежати від партії – ти фігура. І тобою грають інші.

[img data=def]22_11_2015_451199937/original-dsc3929.jpg[/img]

*           *           *
Зараз політика мені не просто нецікава. Вона мені бридка і огидна.

*           *           *
Своєю роботою в журналістиці я ставлю собі маленькі завдання змінити щось у суспільстві. Кілька місяців тому на вулиці Дубнівській побили до смерті чоловіка на очах у його дитини. Вбивць відпустили. Ми не дали цю тему зам’яти, висвітлювали усі її аспекти, поставили «на вуха» депутатів, чиновників, правоохоронців.

*           *           *
Зараз планую підняти інформаційну кампанію, яка може спричини невеличку революцію у школах. Сьогодні там роблять ремонти, нові класи, купують обладнання. І забувають про  шкільні вбиральні. А у них діти абсолютно позбавлені приватності! Дуже часто у них просто немає кабінок. У ковельській школі виник цілий скандал: дівчинку намагались зняти на мобільний телефон в туалеті. Для дитини сходити в вбиральню – це шок. Тому громадськість мусить вимагати від посадовців-освітян забезпечити нормальні умови. А щоб вимагати, про це треба знати. І розуміти гостроту проблеми.

*           *           *
До Ігоря Палиці як до депутата Верховної ради було багато питань. Ми ретельно стежили за його роботою і висвітлювали її, адже він обирався до парламенту від Луцька. Інколи він ображався на критику. Хтось це називав інформаційною війною, я б назвав жорсткою дискусією.

[img data=def]22_11_2015_451199937/original-k1024dsc0180.jpg[/img]

*           *           *
Я зустрівся з Палицею в розпал Майдану, десь у січні 2014 року. Це була перша зустріч після великої перерви: останній раз ми зустрічались більше 10 років тому. Я зрозумів, що Палиця змінився. Я зрозумів, що у нас багато спільних поглядів. Хоча, щодо моєї роботи, він сказав мені: якщо в тебе будуть критичні факти про мою роботу – пиши. Одним словом, ми порозумілися.

*           *           *
У другому турі виборів луцького міського голови я не голосував ні за кого. Бо невідомо, хто з них кращий – Романюк чи Товстенюк. Це просто  два різних шляхи розвитку міста: Товстенюк – радикальніший, Романюк - консервативніший.

*           *           *
Ми з дружиною давно мріяли відкрити власний ресторан. Пройшли через «сім кругів пекла»: чиновники постійно вставляли палки в колеса, раз навіть взагалі зупинили будівництво. Але ми його відкрили.

*           *           *
Перший рік роботи ресторану був дуже важким. Бізнес не вдавався. І тоді я одягнув фартух – і пішов працювати. Я мив підлогу, мив посуд, працював офіціантом, носив тарілки, сидів у бухгалтерії. І люди це відчули – і персонал ресторану, і відвідувачі. Зрозуміли, що власнику вкрай небайдуже, як працює підприємство. Я ж у свою чергу зрозумів багато нюансів роботи ресторану. З того часу ми – успішні.

*           *           *
Міф про те, що мій ресторан дорогий, створили конкуренти. Насправді у нас обід може коштувати навіть дешевше, аніж куплена у магазині на зупинці сарделька в багеті.

*           *           *
У мене нема розчарування після Революції гідності. Відчай і розчарування – це одні з найбільших гріхів. Але в мене є велике відчуття вини перед загиблими.  Вини за те, що ми не зробити усього, що могли, аби крана жила краще.

*           *           *
Мій авторитет у політиці - Махатма Ганді. Це людина з великим серцем і з великою волею. Він без зброї, без кулеметів поборов Британську імперію, зробив Індію незалежною. Так, на це пішло ціле життя. Але він досяг цього. Тому і ми будемо жити краще. Просто потрібен час і мудрість керівників.

*           *           *
Під час Революції Гідності я радив особливо радикально налаштованим активістам переглянути фільм «Ганді» 1982 року з Беном Кінгслі у головній ролі. Багато хто сперечався: мовляв, це не наш шлях, зміни мусять бути швидшими. Я ж нагадував слова Ганді: «Жодна ідея не вартує людського життя, яка б вони прекрасна і правильна вона не була». Про це ми говорили ще до кривавих подій на Майдані…

[img data=def]22_11_2015_451199937/original-dsc0040.jpg[/img]


*           *           *
На одному з віче у Луцьку на сцену виходили наші волинські політики і активісти. Говорили полум’яні промови. Це було другого чи третього дня після втечі Януковича. На промовцях – камуфляж, на багатьох – балаклави. В якийсь момент на сцену запросили хлопця, який витягав наших хлопців на вулиці Інститутській з-під куль. Простий хлопець, в курточці, з простим рюкзачком за спиною. Без балаклави, без шевронів, без камуфляжу. Вийшов і сказав: «Та я нічого особливого не зробив…» Дуже багато людей, зробивши подвиг, просто тихо повернулись до свого звичайного життя. От вони – справжні Герої.

Записав Юрій РИЧУК