Телеведучий Михайло Кузьмич розповів про зайві кілограми, бобіни і анонімну критику

^{Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: ​«Франс’уа»}

Михайло Кузьмич – один із найвідоміших волинських телеведучих та шоуменів. Його проект «Музтон» свого часу став таким собі ковтком свіжого повітря на волинському телепросторі, а нинішній «Ранок Нової Волині» доводить, що цікаві проекти можуть існувати та цікавити телеглядачів, навіть якщо виходять на локальних телеканалах. Напередодні нового кастингу до другої «Ранкової Телешколи», де навчатимуть молодих телеведучих, керівник цього проекту на каналі «Нова Волинь» розповів «Таблоїду Волині» про життя не лише у кадрі, а й поза камерою за кавовою розмовою у кав’ярні «Франс’уа»:

– Традиційно перш запитання: чому надаєш перевагу – чаю чи каві?

– Залежно коли і з ким. Зранку – тільки кава. У нас на телеканалі є свій кавовий партнер, тож зранку я п’ю свою домашню каву, яку сам варю в турці. На роботі, якщо маю ефір, то п’ю каву, яка є на студії. А протягом дня намагаюсь заспокоїтись імбирним чаєм або зеленим.



– Чай сам готуєш?

– Імбирний чай я одного разу готував , але добре робити цього не вмію. Часу нема на таке все. Постійно намагаюся все ущільнити: в машині читаю книжку, в якихось переїздах намагаюсь дивитись відео з телефону або айпаду. Тому чай теж купую чи замовляю вже готовий.

– Ранок твій взагалі в якій годині починається?

– У мене вже давно зафіксувався один режим: я лягаю приблизно о дванадцятій-першій ночі, а встаю приблизно о сьомій-сьомій тридцять. Незалежно від того, чи я поставлю собі дзвінок, чи ні, сам організм прокидається. Навіть якщо перед цим працював до третьої ночі. Це трохи погано, адже я не можу виспатись у вихідні.



– Ти ж за освітою не журналіст. Як так вийшло, що знайшов себе саме в цій професії?

– Я – історик. Так сталося, що на той момент, коли я поставив собі за ціль зайнятися журналістикою, а це було ще у дев’ятому класі, спеціалізованих профілів у наших вузах ще не було. Здається, мій колега старший, Володя Камінський, порадив отримати просто гуманітарну освіту. Філологія мене не цікавила, і мене цікавила історія. Але я чітко планував пов’язати життя з журналістикою.

Тож я переміг на всеукраїнській олімпіаді від МАН і мене взяли до університету без іспитів, а за співбесідою.

Потім у мене було розчарування, бо виявилося, що це та ж школа, хіба що доступ до університетської бібліотеки отримали, і до деяких класних викладачів. Тому я паралельно десь працював, при чому в різних ЗМІ. Пам’ятаю ще волинське радіо на бобінах. Це зараз є айфони, а я ходив з тими бобінами і брав інтерв’ю для передачі «Молодіжна хвиля». Був десь 1999 рік, і для старшокласника це був рай, а не робота!



– А яким чином на телебачення потрапив?

– Все дуже просто. Спочатку я виконував обов’язки літературного редактора у Волинській обласній друкарні. Потім працював у газетах та на радіо, а пізніше потрапив до газети «Аверс-прес». Там працював, працював, і десь через півроку головний редактор запропонував спробувати себе на телеканалі. Я тиждень обирав назву свого проекту, вирішив «охрестити» його «МузКом». Перші півроку ми виходили на «Аверсі», а потім всією командою разом із оператором та монтажером перейшли на Волинське телебачення. Так стартував «Музтон».

До речі, елемент певної слави цей проект отримав і в Росії, адже якісь умільці, не знаю, чи з Краснодара, чи з якогось іншого міста дивного, вкрали увесь проект. Тобто повирізали наші всі матеріали, лише перебивки собі позалишали, змінили титри і створили собі передачу типу «Караоке на Майдані». А заставки в нашій передачі були написані та оформлені досить якісно, вони й через десять років лишатимуться стильними. Ми це побачили на Youtube, писали скаргу, але безрезультатно.



– Як виникла ідея «Ранку Нової Волині»?

– «Музтон» проіснував п’ять років, але він мене дуже втомив. Власне однією з причин, чому ми почали робити «Ранкову Телешколу» й стало те, що я не мав кому лишити цей проект. Не було людини, яка могла б ним займатися. Вже понад чотири роки я займаюсь «Ранком».

Перші ефіри ми вели вдвох із Микитою Чибарем. Проект розвивався, йому вже у вересні 4 роки, і от вже з 1 січня цьогоріч ми виходимо щодня. Це цікавий розважальний формат, але і навантаженнязначне. Тож ми вирішили знайти кореспондентів для рубрик, яких є більше десятка. Це й стало ще однією причиною організувати «Ранкову Телешколу».



– Минулорічна «Телешкола» зібрала чимало охочих стати «зірками» екрану. За яким принципом ви обирали учасників?

– Ніяких умов по освіті ми не ставили. Все було відкрито і прозоро. На перший кастинг прийшло майже 100 людей. Ми відібрали 35, тобто на кастингу ми давали шанс показати себе практично всім.

По закінченні школи десятьох учнів ми запросили у команду «Ранку Нової Волині», з ними і працюємо наразі.



Запрошення отримали ті люди, які були переконливими, амбітними та мали свої реальні, а не фантастичні, ідеї та пропозиції. Спочатку всі хотіли бути як Катерина Осадча, Ольга Фреймут та Галина Падалко. Галя починала з «Ранку», у неї була рубрика, яка називалась «Спекотний репортаж». Ми пояснюємо в школі, що для того, аби досягти певних успіхів, потрібно мати талант, харизму, готуватись та ставитись відповідально до роботи. Телеведучий має вміти вмикати в собі образ і його реалізовувати.

Цієї осені відбудеться друга «Телешкола», адже «молода кров» телеканалу потрібна завжди. І вони нам допомагають, і ми в них вчимося. Це взаємний процес!



– Ти досить успішно працюєш на регіональному телебаченні, а ніколи не думав підкорити столицю? Адже багато хто про таке тільки й мріє.

– Тут не в столиці справа. Я працював з різними телеканалами в форматі «редактор-журналіст». З телеканалом «ТЕТ» ми робили спільний проект. Але це досить специфічна професія. Навіть не професія, а спосіб заробітку. До підвищення курсу долара зарплата багатьох столичних медійників була цілком рентабельно, а зараз на ці гроші в Києві не виживеш. Якщо мені переїжджати, то потрібно мати ще кілька робіт і, можливо, навіть не зовсім журналістських. Як казала одна наша колега, треба кинути все, обрубати, та місяців два шукати роботу. А мене така ситуація не дуже влаштовує.




Мені в маленькому місті набагато комфортніше, ніж у мегаполісі. В даний момент те, що я роблю приносить мені достатньо задоволення та впевненості у сьогоднішньому дні. Зараз ми з командою готуємо ще один проект, не пов’язаний з телебаченням. Він буде стосуватися сфери розваг, бо реалізовувати свій потенціал можна і потрібно у різних напрямках. Ви про нього обов’язково почуєте першими!

– Свій перший ефір пам’ятаєш?

– Звісно! Це було на іншому телеканалі. І я був увесь мокрий, в студії – спека, в мене були дуже дивні жести, я якось так дивно головою робив, бо думав, що так гарно. Ти впевнений, що має бути певна модель поведінки, а насправді маєш бути собою.

Тоді це було жахливо, ніякого гриму, мені просто перекидали листки, скріплені скотчем, адже суфлера не було. Я зараз показую цей запис усім, хто боїться і каже, що нічого не вийде. Мовляв, подивіться, було все набагато гірше! (сміється, – авт.)

Я взагалі на телебачення пішов, бо дещо заїкався і боявся людей. Щоб перебороти цей страх і почав працювати перед камерою.



– Як людина, яка у всіх на очах, мусиш стежити за собою. Маєш якісь секрети гарного вигляду?

– Спортзал – це моє «хворе» місце. Я за останні роки набрав вісім кілограм і постійно намагаюся їх скинути. Але якщо різко скину зайве, то все «піде» й з обличчя, і я стану знов дуже худющим, яким колись і був (сміється, – авт.).

У більшості випадків мене рятував біг, але зараз на нього нема часу. Я регулярно починаю ходити в спортзал, потім закидаю, знов починаю… Отакий бардак!




– Ми знаємо, що ти любиш кіно. Які останні фільми справили враження?

– Я – кіноман, тому дивлюсь усі кінострічки. З останніх дуже сподобався «Саллі», бо Том Хенкс крутий і сценарій крутий, все грамотно і правильно знято, музика підібрана дуже вдало. І взагалі я люблю ходити на прем’єри в кінотеатри.

– Ти – публічна людина, яку регулярно обговорюють. Як до критики ставишся?

– Як до якої. Якщо говорити про ваш формат «Таблоїда», то негативні коментарі спочатку сприймалися болісно. А потім поговорив з друзями, які порадили не перейматися, адже це анонімні коментарі! В соцмережах, де видно особу, люди фільтрують свої дописи й думки. Тому в соцмережі мені ніхто ніколи не писав якоїсь гидоти. А анонімно люди просто виливають свою жовч. Тож я розумію, що це просто надлишки професії. Та й усе!



^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}