Сашко Положинський – про музику, політику й переїзд до Луцька

Лідеру гурту «Тартак» Сашкові Положинському мимоволі випала роль одного із символів українського Майдану. Згадуючи через два роки перші дні Революції Гідності, багато хто і досі пригадує емоційний виступ музикантана бульдозері біля Адміністрації Президента. Тоді Сашко намагався завадити силовому перебігу подій, хоча йому це так і не вдалося.

В ті перші дні Сашко Положинський активно долучався до протестних процесів у центрі Києва і згодом навіть увійшов до народного об’єднання «Майдан». Але за якийсь час медійна активність Сашка різко знизилася, а після Майдану й узагалі склалося враження, що і Положинський, і «Тартак» стишили свою діяльність, пише «Українська правда.Життя».

Ще до Майдану музикант несподівано переїхав до рідного Луцька і нині до Києва приїжджає лише на концерти чи запис нових пісень, тож журналістці Тетяні Терен доволося записувати інтерв’ю через скайп. Говорили про музику, політику і життя. «Таблоїд Волині» вибрав найцікавіше.

***

Насправді я був активно присутнім лише в перші дні Майдану. Я тоді погоджувався на всі інтерв’ю, бо вірив, що це мені дасть можливість сказати людям щось важливе. Але більшість тогочасних запитань стосувалася того, що я думаю про ситуацію на Банковій. Складалося враження, що, проживши 40 років, я не зробив нічого важливого, крім як засвітився на кількох каналах з промовою на тому бульдозері, на який я ще й не сам виліз.

***

Виходила певна маніпуляція, бо мені хотілося говорити зовсім про інші речі. Тому я припинив ходити на інтерв’ю. Моя ж нинішня мінімальна присутність в медіа почалася не після Майдану, а значно раніше – після 2007-го, коли ми оприлюднили пісню «Не Кажучи Нікому». Тоді після кількох моїх гучних виступів на телебаченні журналісти зрозуміли, що Положинський може говорити те, що він думає, а не те, що хочуть почути редактори.

[caption] Фото: Олена Ведмідь [/caption]

А потім стався мій преїзд до Луцька… Рішення не було запланованим. Перед «Євро-2012» я вирішив на місяць поїхати з Києва, щоби бути подалі від вболівальницької вакханалії. Я живу неподалік від стадіону, тому мене би це дуже сильно зачепило. Я на якийсь час переїхав до Луцька, але за кілька місяців зрозумів, що мені там цілком комфортно живеться. А згодом розпочав з місцевими музикантами свій новий проект «Був’є», який виник передовсім завдяки саунд-продюсеру Романові Сороці. А так я живу в Луцьку доволі спокійним життям. Складніше хіба що стало їздити на телеефіри і зустрічі з журналістами.

***

Завдяки подіям двох останніх років я відчув у собі просто непереборне бажання по можливості ще більше творити. Проект «Був’є» частково є наслідком цього усвідомлення, бо я зрозумів, що одного «Таратка» мені замало. Я навіть не знаю, до скількох проектів я би готовий був сьогодні ще долучитися, якби знайшлася така кількість музикантів-однодумців.

***

Відчуття втоми є завжди. Склад колективу за 19 років неодноразово змінювався. Від того складу «Тартака», з яким ми з’явилися в кліпі на пісню «Кожнетіло», донедавна лишалися я і клавішник Андрій Благун, а з літа – лише я. Зрозуміло, це свідчить про те, що люди дійсно втомлюються, що з’являються нові пріоритети і ближчі по духу проекти. Всі втомлюються від постійної нестабільності, бо концерти можуть з’являтися в останній момент і так само в останній момент відмінятися. Взагалі в українській музичній сфері дуже тяжко щось планувати, наприклад, запланувати час виходу альбому.

[caption] Фото: Анна Мурзіна[/caption]

Втомлюєшся і від того, що ти не можеш себе у творчому плані повністю реалізувати, а тому часто змушений іти на компроміс із власними творчими вподобаннями: або ти підлаштовуєшся під кон’юнктуру ринку, або знаходиш у собі сили пробивати лобом стіни. Але один хороший концерт із повною залою, хорошим звуком і світлом – і вся ця втома зникає.

***

Цього року в «Тартака», як ніколи раніше, було мало концертів. Я не знаю, як в інших наших колег, але у нас було дуже багато скасованих виступів, причому частина з них – в останній момент. Це можна назвати бандитським слівцем «кинули». У нас відбулося кілька концертів, за які з нами так і не розрахувалися.

[caption] Фото: Villa Крокодила[/caption]

Скажу чесно, проект «Був’є» починався, коли гурт «Тартак» не демонстрував особливого бажання братися за роботу над новим альбомом. В принципі, у нас на той момент було записано вже сім альбомів, тому ми могли б собі «стригти капусточку», виконуючи до глибокої пенсії підбірку найпопулярніших хітів. Але моє бачення абсолютно інакше. В мені продовжують народжуватися пісні, я хочу їх виконувати на концертах і відчувати на них реакцію. Тому я собі подумав, що, якщо одні люди не хочуть працювати, то я попрацюю з іншими.

***

Можливо, частково саме поява проекту «Був’є» простимулювала музикантів «Тартака» взятися за роботу. І я залюбки до них долучився. Тому проект «Був’є» забуксував, але тепер, коли альбом «Тартака» уже записаний, я можу більше уваги приділити іншим справам. Сподіваюся, до кінця року ми завершимо роботу і над першим альбомом «Був’є».

***

Зміни відбулися на рівні свідомості людей, точніше, їхнього самоусвідомлення, самоідентифікації. Також війна з Росією частково змінила ставлення до всього російського, зокрема, і музики. Через це російська музика зменшила вплив на наш внутрішній ринок, за рахунок чого трохи більше простору звільнилося для музики української. При цьому я не можу сказати, що якийсь новий український гурт чи виконавець став для мене за останні роки революційним відкриттям. Я тішуся, що в Україні виникла хвиля принципово інших музикантів – з іншими смаками, володінням різними технологіями. Але мене не дуже тішить, що мало хто з них лишається україномовним і що більшість дуже орієнтована на зовнішні ринки.

***

З нових вітчизняних музикантів, які записують пісні англійською, російською, французькою чи польською, мало хто творить щось дійсно неповторне. Здебільшого всі вони мають якісь закордонні аналоги. Тож чому я маю звернути на них більшу увагу? Творчість «Тартака» теж, так чи інакше, перегукується з тим, що вже існує у світі. Але хоча б мовно ми відрізняємося від усіх інших проектів, з якими нас можуть порівнювати.

***

На мою думку, кожна людина повинна по максимуму добре виконувати ту справу, за яку вона береться, і дбати не лише про свої власні інтереси, але й про інтереси соціуму. Творчі люди живуть імпульсами, тому це нормально, що одних людей події в країні надихають, а інших – вганяють у депресію. А є й ті, які можуть керуватися якимись кон’юнктурними інтересами. Тут не можна заганяти всіх в одні рамки. Пісня «Висота» не планувалася для цього альбому. Це була відповідь на конкретний запит. Я був упевнений, що ми цю пісню запишемо, викладемо в мережу і відпустимо у вільне плавання. Але на концертах нас постійно почали просити її виконати. При цьому бажання створити щось на злобу дня у нас не було. Було бажання написати дійсно потрібну пісню. Я чув думку, що це одна з пісень, які сприяють творенню нової української армії. Мене це тішить.

[caption] Фото: Олена Божко[/caption]

«Тартак» неодноразово запрошували в різні офіційно організовані тури на схід. Але з гуртом це не вдавалося зробити з різних причин. Я зрозумів, що мені потрібно знайти хоча б одного гітариста, який зі мною зможе поїхати. На той момент ми вже здружилися з Андрієм Антоненком з гурту «Riffmaster», з яким записали пісню «Земля». Андрій погодився мене підтримати, і півроку тому ми виїхали на перший концерт для військових. Звідтоді їх було вже більше сорока.

***

Переважно ми зустрічали людей, які нас самих надихали. Вони свідомо щодня ризикують своїм життям і здоров’ям – не заради власних інтересів, а тому, що, як вони вірять, це їхній святий обов’язок. Коли ти про таких людей чуєш чи читаєш на відстані, це ніби щось з іншої реальності. Коли ж ти з ними спілкуєшся, це великий виховний і емоційний момент для тебе. Тому я завжди раджу іншим артистам з’їздити на такі концерти – для діючих військових чи поранених. Це потрібно і для якогось додаткового натхнення.

***

Я з тих людей, які вважають, що політика як діяльність певних політичних партій – це щось із минулого. Нам потрібно шукати нові принципи побудови суспільства, держави і планети в цілому. Людству слід рухатися в напрямку, коли долю суспільства вирішують не політики, а професіонали. Я за владу інженерів і вчених, а не людей, які вміють гарно говорити і маніпулювати масами. Рано чи пізно політики стануть кимось із розряду блазнів. Тобто це будуть люди, які щось говорять, висловлюють свою позицію, висміюють якісь речі, але нічого не вирішують. Бо вирішуватимуть відповідальні і патріотичні фахівці. Суспільство ж рано чи пізно народить інструменти впливу на цих людей і контролю їхньої діяльності.