Розважально-інформаційна програма «Ранок нової Волині» – чи не єдине на теренах нашого регіону телевізійне шоу, яке транслюється в режимі реального часу. Вже три роки поспіль Волинь прокидається з людьми, які творять цю передачу. Та багато чого цікавого, без сумніву, лишається за кадром. Журналісти «Таблоїда Волині» поспілкувалися з ведучими програми «Ранок нової Волині» Микитою Чибарем і Михайлом Кузьмичем та поцікавилися «закулісним життям» програми.

–  Ви самі дивитеся свої програми після запису?

–  Михайло: Звісно, постійно переглядаємо. Якщо цього не робити, то не буде ніякої роботи. Хоча основна робота відбувається до ефіру, 95% всього ефіру створюється з понеділка по п’ятницю. Те, що ми виходимо в ефір, – це вже кінець роботи, так званий вінець її. Все, що підготовлено, всі запрошені гості, всі проговорені питання. Це дві години прямого ефіру, зовсім непросто. Тим паче, мені здається, що на Волині ніхто більше не виходить в такому форматі, ще й три роки поспіль.

– Микита: Автодифірамб від Михайла Кузьмича щойно прозвучав (сміється, - ред.). Звісно, ми постійно стежимо за помилками. Як правило, завжди є частинка імпровізації, навіть попри хорошу підготовку. Але, як кажуть, будь-яка імпровізація має бути добре спланованою. Поза тим що ми три роки вже працюємо в такому форматі, все одно трапляються помилки. Цього не уникнути, бо не робить помилок тільки той, хто не працює. Мій знайомий Дмитро Мельничук (актор Волинського облмуздрамтеатру, - ред.), поділився тим, що й актори роблять помилки, але про них знають лише вони. Так само й у роботі ведучих.

­– Ви сказали, що вже три роки є незмінними ведучими ранкового шоу, але чому так часто змінюється його жіноча частина?

­– Микита: Одне слово – декрет.

– Михайло: Розумієте, ВОДТРК – то є розплідник дитячої частини людства. Ходять жарти штибу: «Хочеш піти в декрет – попрацюй у «Ранку Нової Волині». Четверо, а можливо й більше наших ведучих пішли у декрет незабаром після початку роботи.

– Микита: Михайло мене вже ненавидить за цей жарт, але переважно ідуть ті, хто на ефірі сидить поруч із ним. Тому я завжди цікавлюся, коли вже нарешті піде в декрет він. Природа така, що Михайло надовго ще, мабуть, затримається (сміється).

– Михайло: Так, я все-таки мрію отримати той обіцяний мільйон за вагітного чоловіка, тому і пішов на «Ранок».

– Продовжуючи тему декретів, службові романи у вас були за ці три роки?

– Микита: Зізнаюся, що крім Михайла у мене нікого немає (сміється). Ні, якщо бути чесним, то я вважаю службові романи зовсім некорисним явищем, яке відволікає.

– Михайло: Насправді у нас на телебаченні багато службових романів. Навіть наш ранковий режисер Юлія Яцун вийшла заміж за нашого відеоінженера. Так би мовити, їх апаратна об’єднала.

– Микита: Ну, це нормальне явище, коли журналіст зустрічається з оператором. Директор із секретаркою.

– Михайло: Ні-ні, в нас такого немає. Але справа в тім, що телевізійники, вони дещо схиблені люди. І їх можуть зрозуміти лише телевізійники. Та й не тільки телевізійники такі. В медиків часто так трапляється, в учителів. От в мене мама  – педагог, і крім неї самої її ніхто повністю зрозуміти не може.

– Програм багато, а Луцьк –  маленький. Як ви шукаєте гостей на ефіри?

– Микита: Луцьк то маленький, а актив великий. Завдяки цьому є кого запрошувати. У нас дуже багато людей може мати кілька амплуа і в своїй роботі, і в громадській діяльності, і волонтерській, і як арт-організатори. Тому маємо й рекордсменів – люди, які по 5 разів приходили на ефіри, але завжди були цікавими, бо мали цікаві приводи для відвідин програми. Це і «Фіолет», і Галина Конах.

– Михайло: Це про місцевих. А всі, хто заїжджі, теж бувають у ранковому шоу. Ми намагаємося весь арт-майданчик охопити. Та й лише здається, що Луцьк такий маленький, насправді 200 тисяч, а на Волині  - мільйон. Якби кожен, хто цікавий, в нас побував, нам би вистачило ефірів до наступного тисячоліття. А підстви запросити гостя самі з’являються протягом тижня, поки шукаєш якісь теми. Трапляється до п’ятниці вже стільки гостей, що й немає куди їх подіти. Тоді намагаєшся викроїти те, що буде цікаве і достойне уваги глядача.

– У форсмажорній ситуації могли б самі стати за камеру?

– Михайло: Я не можу сказати, що на телебаченні є ефект взаємозамінності, але коли працюєш довгий час, то багато професій вже суміжно освоюєш. Вміємо монтувати, можемо стати за камеру, але нагод не траплялося.

– Микита: Додам, що мав нагоду відвідати курси підвищення кваліфікації і там познайомився з колегами з різних регіональних телерадіокомпаній. І зрозумів, що пишаюся волинською школою телебачення. Тут одна людина може й монтувати, бути гостьовим редактором, навіть стежити за суфлером. Це неоціненний досвід. А в інших ТРК є люди, які отримують гроші за те, що вони сидять і натискають на суфлер.

– Переглядаючи програми, можна зауважити, що Михайло – прихильник метеликів. А Микита любить жилетки. Ви самі так вирішили чи стилісти працювали над вашими образами?

– Михайло: Це з часом так викристалізувалося. Перші ефіри я був в чомусь білому і в сірій жилетці. А Микита навпаки.

– Микита: І тоді один із дизайнерів одягу проявив до нас жалість та сказав: «Давайте ми вже нарешті нормально вас одягнемо» (сміється).

– Михайло: Так, нас одягають, але метелики всі мої. А жилетки всі Микити. Хоча дівчата кажуть, що ми - «шмоточнікі» і не приведи Боже вийти за нас заміж, бо неприпустимо, щоб гардероб чоловіка був більшим за гардероб жінки.

– Багато хто каже, що на ефір не можна одягати зелене. Розкажіть чому так?

– Михайло: Це пов’язано конкретно з нашою частиною студії. В нас є фон, який через пульт просто витісняє зелений колір, і тоді на фоні можна ставити будь-яку картинку. А якщо ж одяг буде зелений, то він зіллється з заставкою і на екрані ви бачитимете лише голови.

– Микита: Ну, це неправда, ми просто зеленофоби (сміється).

– О котрій вам потрібно прокинутися, щоб на ефір прийти красивими?

– Михайло: О cьомій.

– Микита:  Гаразд, я буду оригінальнішим. О 6:58. Для нас, але, звісно, коли йдеться про дівчат-ведучих, то їм потрібно прокидатися раніше, бо ціла косметична амуніція на них повинна бути нанесена. Працює перукар у нас. І тут хотіли б її пригадати. Наталка Копачевська, яка навіть у вихідний, не зважаючи на насичений робочий тиждень, постійно трудиться над нашими головами. Тому що, як казав Чехов, в людині все має бути прекрасним.

– Буває таке, що ви й досі хвилюєтеся перед виходом у ефір?

– Микита: Обов’язково! В жодному разі не можна розслаблятися. Я знаю, що це закон театралів, закон естрадників. Від релаксу втрачається тонус, з’являється якась розслабленість, невпевненість, незібраність.

– Михайло: Тому ми й ведемо прямий ефір, бо це набагато цікавіше. Адже це відбувається зараз, в цей момент. В цьому є якийсь нерв. Це реальність, не записана, не підмонтована, не подана на тарілочці.

– А траплялося таке, що ви запізнювалися на ефір?

– Михайло:  Неможливо запізнитися, бо о сьомій прокинувся, о восьмій маєш бути на роботі, а о дев'ятій в тебе вже ефір.

– Микита: А от у мене таке траплялося, але, здається, за 5 хвилин до початку я встиг забігти у студію. Жахливі відчуття.

– Михайло: Микита це вважає запізненням, а люди ж того не бачать.

– Розкажіть, будь ласка, про свої улюблені передачі дитинства.

– Михайло: Я любив дивитися «Ранкову пошту».

– Микита: Просто він ровесник «Ранкової пошти» (сміється).

– Михайло: Справді, всі випуски цієї програми передивився, аж до 21 століття. Також із задоволенням дивився «Мелораму».

– Микита: А я з дитинства почав дивитися телевізійні версії гри КВН, мабуть, це вплинуло й на те, що я сам трішки цим займався та й досі вболіваю за деякі команди.

– Можливо, спостерігаючи за улюбленими ведучими, ви й самі з дитинства хотіли працювати «у телевізорі»?

– Михайло: Ну, я знаю, що з самого дитинства Микита мріяв стати Чибарем (сміється).

– Микита: Не можу кривити душею, цим я навіть пишаюся і хизуюся, але я постійно мріяв мати стосунок до телебачення. З 5 років хотів бути продавцем відеокасет, мати свій відеосалон. Бо поки одні в 5 років додивлялися «Телепузиків», я  вже додивлявся останню частину «Жаху на вулиці В’язів». Це перше, батьки стерли потім ці моменти з моєї пам’яті.  Але в 12 років я шалено захотів бути футболістом. На жаль, надто пізно. Тому мені вказали на двері і сказали, що максимум  я можу стати суддею.  Потім подумав, чому б не поєднати ці два захоплення і не стати футбольним коментатором, приміром.

– Михайло: А потім Микита вступив до філармонії і пов’язав своє життя з Волинським телебаченням. Ви прослухали коротку автобіографію Микити Чибаря.

– За час подій в Україні у січні – лютому  минулого року формат передачі дещо змінювався…

– Микита: От ніби-то ми позиціонуємо себе як розважально-інформаційна програма, важко було пояснити глядачам, що зараз зовсім недоречно усміхатися. І було досить багато провокацій, мовляв, Волиньське телебачення живе окремим життям  і ніби не бачить, що відбувається в країні. Прекрасно бачили. Знаєте, але є такий неписаний закон, що будь-яка державна телерадіокомпанія повинна підпорядковуватися столичному осередку. А ми, як відгалуження, пробували бути якоюсь білою вороною, щоб дати глядачам зрозуміти, що так, ми усміхаємося, але при тому ми солідарні з народом і розуміємо, що відбувається. Тому в нас почастішали гості з Майдану.

– Михайло: Коли почалася Революція гідності ми зрозуміли, що не можемо виходити у звичному форматі і якийсь час ми виходи як громадське. Зранку повідомляли всі новини, які трапилися на той момент, з он-лайну щось показували. Потім ми взагалі не виходили в ефір через зрозумілі події і десь лише з 8 березня минулого року відновили ефіри.

– І на цій підставі у вас траплялися якісь конфлікти з керівництвом ТРК? Щодо зміни формату, розвороту курсу…

– Микита: Звісно, траплялися. Не на всіх телеканалах ведучі могли сказати те, що хотіли сказати. Не скажу, що у нас тут була велика цензура, але певні конфлікти траплялися. Не будемо приховувати.

– Михайло: Суперечки виникали через те, як взагалі існувати програмі у такому форматі.  Якщо у ніч напередодні на Майдані гинули люди, а вранці я маю прийти у студію і сказати: «Доброго ранку», який ще «добрий ранок»? І  через це було багато різних розмов, і ми намагалися знайти спільний знаменник, і ним стало саме те, що почали виходити в форматі громадського і просто розмовляти з людьми.

– Кажуть, що колектив – це живий організм, постійні контакти між людьми. А чи бували у вас серйозні конфлікти за ці три роки? І як ви їх залагоджували?

– Микита: Я от загадую, чи був взагалі день, коли не було конфліктів.

– Михайло: Ні. Насправді всі основні конфлікти ми залагодили вже в перший рік існування програми, коли ми вирішили, куди рухатися, як це все має виглядати.

– Микита: Коли нам сказали, хто начальник, а хто підлеглий. Так, Михайло? Так, начальник? (сміється)

– Михайло: Так. Перші наші ефіри були дуже важкими і імпульсивними, ми одне одного не розуміли, не чули, не знали…

– Микита: Ви маєте розуміти, що ми різні за темпераментом люди різного віку. Михайло людина у віці, а я маю якось підтримувати хлопчика похилого віку, Михайла Кузьмича.

– Бувало й таке, що під столом могли штурхати одне одного?

– Микита: Максимум, що ми дозволяли собі в ефірі – вдарити подушкою

– Михайло: Я не пам’ятаю вже й цього. Насправді конфлікти, як і на будь-якій роботі, постійно виникають. Телебачення - це досить нервова справа. Але разом із тим є професійна домовленість обговорити все, що стосується роботи, і закрити, а далі знову друзі.

– Вже три роки ви ведете цю програму, це значний шматок життя. Як змінилося воно у вас за цей час? Можливо, вам почали приходити мішками листи чи шанувальниці кидаються навулиці в обійми?

– Михайло: Навулиці жінки кидаються до Микити і починають тулити до грудей зі словами: «Ой ти мій малесенький, дай приголублю».

– Микита: Ти думаєш, що я подобаюся жінкам бальзаківського віку?

– Михайло: Так, це ж моя цільова аудиторія (сміється). А змінилося тим, що у мене в телефоні з’явилося більше тисячі контактів. Змінилося, бо перед тим я займався музичною передачею і знав усіх музикантів Луцька. Тепер я просто знаю всіх більш-менш видатних і відомих людей, через те що вони побували на ефірі.

– Микита: За ці три роки я став ближчим до тих людей, з якими раніше прагнув познайомитися. Насправді це дуже допомагає у житті. От, приміром, познайомилися ми у студії. Спочатку зав’язалося якесь заочне знайомство, потім не заочне, а потім ця людина робить тобі крок назустріч уже в своїй роботі.

– Михайло: Знижки (сміється).

– Микита: Вплинуло це і на особисте життя. Коротко поділюся тим, що зараз у мене розпочався новий період у житті. І «Ранок» це така віддушина, яка допомагає себе знайти по-новому.

Розмовляли Анатолій КОТЛЮК та Олена ГОРЄЛКІНА