Володимир Гунчик уже півроку очолює Волинську обласну державну адміністрацію. Та й до цього призначення волиняни добре знали його прізвище – Володимир Петрович близько тридцяти років був топ-менеджером місцевого автозаводу.

Учорашній бізнесмен, а зараз – головний чиновник Волині погодився відкрити себе читачам із незвичного боку і розповів "Таблоїду Волині" про своє життя поза роботою.
 
– У голови ОДА буває час для відпочинку?

– Якщо це можна назвати відпочинком, то – так: я сплю шість годин на добу. Маю можливість деколи побувати у батьків.

Хочу відпочити в повному розумінні цього слова хоча б десять днів, але чудово розумію, що ніхто мені такої можливості зараз не дасть. Хотілося б просто кудись поїхати, де не працює мобільний телефон, де тебе ніхто не знає і увесь цей час побути з сім’єю і з самим собою.

Я розумію, що це нереально і використовую будь-яку можливість, щоб хоча б годинку-дві поспати в автомобілі.

Головне – знаходити час для сім’ї. Не вдається приділити стільки уваги, скільки повинен, але вони все розуміють і підтримують мене.



– А раніше яким був відпочинок? Можливо, полювання, риболовля?..

– Я – не мисливець, і не маю до цього особливої схильності. Більше люблю риболовлю і стараюся використати це, як тільки з’являється вільний час. Я – людина з Полісся, мені подобається ліс, подобається природа.

З інших захоплень – люблю робити модельки літаків.
 
– А на зимову риболовлю їздили?

– Ні, я люблю звичайну рибалочку – із поплавком, спокійну, без напруження. На спінінг теж ловлю, але оце: закидаєш-виймаєш, закидаєш-виймаєш, більше мені нагадує фізичні вправи. Я люблю спокійно рибалити, на бережку…
 
– А якісь особливі місця, де найкраще рибалиться?

– Я ж з Полісся, добре знаю всі поліські озера, знаю, де і яка риба ловиться. Але найкраще рибалити на Світязі. Це єдине озеро, яке дає можливість бачити: дно проглядається на метр, два, п’ять і це дає свої переваги. А не так, як звично: закинув і бачиш лише поплавок. З іншого боку, вибір риби в Світязі – набагато більший, ніж у будь-якому іншому озері. Тому це створює відповідний ажіотаж для рибалки. Можна ловити з берега: зайти у воду і йти, йти, а можна – з човна, можна зайнятися підводною риболовлею. Шкода, що немає часу їздити на Світязь, тому доводиться десь на ставочку, на річці…



– Яку їжу любите? Ви – гурман чи прихильник традиційної волинської кухні?

– Люблю українські страви. Відгадайте з трьох разів, яка найулюбленіша?
 
– Голубці?.. Борщ?..

– Так, український борщ. Але здебільшого я не приділяю особливої уваги їжі. Дружина каже, що їй пощастило, що я такий непримхливий. Ну, але люблю гострі страви. Можу стручковий гострий перець їсти сам по собі і цілий з’їсти.
 
– А найсмачніший борщ, з того що куштували, кому вдалося приготувати?

– Найсмачніший колись готувала бабуся, а зараз – дружина.
 
– Що після борщу: чай, кава?..

– Ні, каву майже не п’ю. Люблю чай, але не чорний чи зелений, а трав’яний. Як буваю у Карпатах, то приводжу звідти. Та й тут, на Волині, достатньо трав, щоб зробити прекрасний чай. У більшості випадків стандартний чорний-зелений чай майже не п’ю.
 
– Із міцнішого що найчастіше вживаєте?

– Надаю перевагу чистій горілці домашнього приготування. Сам не вмію і навряд чи б цим займався, але в мене ще лишилися запаси від мами-тещі. Я не особливо вживаю алкоголь, але якщо хороша компанія, друзі, то під нарізане сальце, борщик, гострий перчик можна і дозволити собі хорошої домашньої горілки.
 
– Класично вважається, що статусний чоловік повинен мати певні атрибути: годинник, автомобіль… Чи вважаєте, що і направду мають бути якісь такі речі, які підкреслюють статусність?

– Годинника не ношу, хоча всі кажуть, що статус чоловіка визначає саме цей аксесуар. Якось так повелося в певний час, що я відмовився від годинника, хоча він у мене, звичайно, є, але я ним не користуюся.

Автомобіль для мене – предмет необхідності. Тут немає сенсу особливо чимось розкошувати. Я за своє життя, будучи в автомобільному бізнесі, з’їздив вже десятки автомобілів і вони для мене – лише засіб пересування.

А з атрибутів – дуже не люблю брудного взуття.



– Ви живете в квартирі в одному, скажімо так, з далеко не елітних районів…

– Колись він був елітним. Колись вважалося, що привокзальний район – елітний, бо там жили військові, потім вони повиїжджали, заселилися інші люди…
 
– Я веду до того, що Ви тривалий час були топ-менеджером солідної фірми і, зрозуміло, що давно могли б збудувати собі приватну садибу…

– А я і будую. Вже сім років. Думаю, цього року ще не закінчу, але, дасть Бог, під кінець наступного – справлюсь.
Якось раніше не випадало вибрати ділянку, де б хотілося мати будинок. Та й не приділяв цьому особливого значення. А зараз я відчуваю, як місто тисне. Коли ти на роботі в чотирьох стінах, і приходиш додому в чотири стіни… тисне.
 
– Які стосунки з сусідами? Вони ж тепер живуть через стіну з губернатором! Буває, що ловлять за руку, щось просять?

– Ні, у мене хороші сусіди, прості люди. Коли дізналися про моє призначення, відразу: ну, все – будете перебиратися, з нами не будете жити… Але живемо, і ніяких проблем не маємо.



– Є в Україні така хороша традиція в першу суботу лютого зустрічатися з колишніми однокласниками. Ви її дотримуєтесь?

– Так склалося, що коли я закінчував школу в Камінь-Каширську, мене з одного класу перевели в інший. Був трохи таким, м’яко кажучи, неспокійним хлопцем. І мене за «хорошу» поведінку перевели із 10-А в 10-В клас.

Та й приміщення в школи тепер нове. І всі зустрічі проводяться там, а воно мені – все чуже. Я один раз зайшов, ну яка вона моя та школа? Моя – поруч. От в старе приміщення люблю заїхати, походити, подивитися, пригадати юність. Тепер там музей.

Щодо зустрічей, то постійно зустрічаємося з університетською групою. Не щороку, але кожні п’ять – на круглі дати, обов’язково збираємося разом.
 
Розмовляла Людмила ЯВОРСЬКА