Луцький політик поїхав у поліську глибинку розвивати екотуризм

^{Текст: Роман ЖИЖАРА}

Колишній університетський викладач, відомий політолог 43-річний Сергій Кічий реставрував старовинну хату під курортну садибу. Тепер науковець пропагує екологічний туризм і здоровий спосіб життя на незайманих озерах Любомльського району. Замість політагітації переконує волинян відпочивати не в барах і ресторанах, а на риболовлі, збиранні ягід і грибів у нетрях волинського Полісся.

ЗА ПОЛІТИКОЮ НЕ ПОМІЧАВ НЕБА

Батько двох дітей Сергій Кічий зріс у Луцьку, хоча вся родина з поліського села Згорани. З юності тяжів до науки і політики. У 1990-х організував перший у Луцьку студентський політологічний клуб, який потім очолювали відомі тепер політологи Тарас Літковець, Михайло Шелеп, Ярослав Ярош.



– Тогочасний історичний факультет був кузнею фахових політологів, – пригадує Сергій. – Я вчився на курсі, звідки вийшло багато політиків, наприклад колишній нардеп-губернатор Володимир Бондар.

Отримавши «червоний» диплом історика-політолога, брав участь у всіх виборах часів незалежності. А 2002-го, в 28 років, став депутатом Луцької міськради.

– Під час Помаранчевої революції разом з колегами із фракції фактично змусили тогочасного мера Антона Кривицького підтримати спротив, – розповідає політолог. – Потім у складі громадянського руху «Народна самооборона» працював із відомим політиком Юрієм Луценком.
Водночас став помічником нардепа Володимира Ар’єва. А коли Юрій Луценко посів крісло керівника МВС, Сергія призначили цивільним представником міністра на Волині.



ХАТУ СКЛАДАВ, ЯК КОНСТРУКТОР

Коли інспектував область у ранзі представника МВС, уперше помітив різницю між гамірним Світязем та менш популярними озерами краю.
– Якщо влітку шацький курорт галасливий, перенаселений і вабить злодіїв усіх мастей, то інші озера виграють спокоєм і затишком, що надто важливо для сімейного відпочинку, – каже Сергій.

Чоловік завжди тяжів до озерної природи, бо батьківська вотчина і вся родина із села Згорани Любомльського району. Мріяв колись оселитися на березі. Сім’я мала невеличкий клаптик землі в полі неподалік Великого Згоранського озера.

– Там була суцільна пустка. У 2011 році почав зводити садибу в фольклорному стилі, щоб хоча б уявити, що таке «зелений туризм», – розповідає Сергій.

[caption] На новий дім не було коштів, то вирішив реставрувати стару сільську хату[/caption]

– Є така технологія: давні хати на Поліссі складаються і розбираються, як конструктор. Мало хто нині знає, як це робиться. Я знайшов кваліфікованого майстра-старожила. Знайшов у поліському селі хату із соснового зрубу, розібрав і перевіз у Згорани, – каже Сергій.

Реанімація старовини тривала довго: вичищали брус, реставрували вікна й дах, доробляли другий поверх.

– Соломою дах не перекривав, бо це дуже складно і ненадійно. Але народний стиль зберіг, – пишається чоловік. – Сам стругав, чистив, лакував брус. Багато порався біля паркана.

За два роки зліпив садибу: дерев’яний трикімнатний зруб посеред трав’яного двору з кострищем і мангалом, навісом, дубовими столиками, тином з лози і глечиками. Усе обнесено сосновим брусом.

ЗНОВУ ВЧИВ СВОЇХ СТУДЕНТІВ – ТЕПЕР ЛЮБИТИ ПРИРОДУ

Новоспечений озерний ґазда колись навчався в аспірантурі ВНУ і викладав в університеті на 4 факультетах. Як науковець має публікації в збірниках Академії наук України. Тепер отримав нагоду вдруге навчати своїх студентів любити свій край.



– Приїздили мої колишні студенти, казали, що поліської краси досі не бачили, – розповідає викладач. – Саме тут, у волинських нетрях, пізнаєш, чого варте життя.

Садиба одночасно може прийняти десятьох курортників.

– Сезон триває з початку червня до кінця серпня. Звичайно, відпочинок залежить від примхливої поліської погоди. Але насолода від озера, збирання ягід і грибів, риболовлі варта того, щоб бодай на деякий час залишити кам’яні джунглі міста.

За словами господаря, в Згорани їдуть курортники, які шукають спокійнішого, ніж на Світязі, місця відпочинку. Тут менше галасливих компаній, менше крадіжок, бо, скажімо, лише в селі Світязь улітку по 5 крадіжок на день.



– Село береже одвічні традиції: не вкради і завжди працюй. Люди не замикають двері домівок, бо злодіїв і бомжів немає, – запевняє Сергій. – Усі звиклі до праці. Якщо немає свого господарства – йде до сусіда: рубає дрова, косить траву, копає городи.

Місцина унікальна й тим, що всюди піщаний ґрунт. Після дощів не мазькаєшся об багнюку, чорнозем чи глину. А ще поряд красиві озера: два курортних – Велике і Мале Згоранське – і кілька диких серед лісу. Вода багата на магній, тому вона тяжча. На ній легше триматися, але важче пливти.

– Одразу скажу, це не бізнес, а хобі, так би мовити, проба себе в екологічному туризмі, – запевняє волинянин. – Бо за два з половиною місяці сезону бізнесу не зробиш. По-друге, на озеро Згоранське їдуть менше, ніж на розкручений Світязь. Зазвичай тут відпочивають з Нововолинська, Червонограда, Сокаля, Дрогобича, Ковеля. Та й для бізнесу треба більші масштаби, ширшу інфраструктуру розваг.

У міжсезоння Сергій розпочав знову займатися наукою. Пише книжки. Одну – про бюрократію, яка гальмує реформи, – вже видає. Планує сотворити ще й аналітичну хроніку трьох революцій, у яких брав безпосередню участь. Однак це потім, бо попереду – літо. Отож врожайний сезон для початківця в екотуризмі.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).

[caption]

Сергій Кічий не жалкує, що проміняв гамірну політику на озерний спокій[/caption]