Сьогодні у традиційному нічному блозі пропонуємо почитати історії переїзду з Луцька до столиці від лідера гурту «Фіолет», арт-директора фестивалю «Бандерштат» Сергій Мартинюка (Колоса).

Якщо хочете побачити на сторінках видання свої роздуми та замальовки, пишіть нам на [email protected].

***

кілька років тому, після більш ніж десятилітнього періоду життя в Луцьку, я таки наважився на переїзд до київських круч. моє внутрішнє категорично вимагало негайних змін, нових вуличних інтер'єрів, викликів та облич. якась частка мого я (та, котра відповідала за ексцентричний егоїзм в мені), потребувала не так нових горизонтів, як дати драпу з міста, де тебе не цінували так, як би тобі того хотілося, усміхаючись в обличчя і мітячи мережу в'їдливими анонімними коментарями.

інша частина мене люто прагла свободи і відсутності містечкового пост-публічного шумовиння навкруги. з невиспаними офіціантками в барухах, котрі обговорюють між собою замовлення вокаліста Фіолету і його супутниць, веснянкуватими школярками з 4-ї гімназії, які нахабно вивчають вміст пакетів, з якими ти щойно вийшов з маркету, з прокислими чутками та підгорілими пересудами, котрі наввипередки атакують тил твого і без того непевного життя. звісно, хороше переважало: і в ментальних обрисах Луцька з його блюзовою неспішністю, і в людях, які мене оточували та допомагали втілювати в життя задумане. зрештою, більшість "поганого", по суті, і не була "поганим", - по факту, я виявився не завжди готовим до наслідків публічного життя, хоча і розумів, що якимсь боком то був лакмусовий папірець успішності твоєї справи.)

багатомільйонний Київ з його невгамовним вуличним бітбокс-супроводом, вічно заклопотаний, вируюче безсердечний, збайдужіло меркантильний, мурашино дріб'язковий і водночас суворо монументальний, обіцяв цілком інше життя. де крайнього діла до тебе ні в кого не буде, хоч ким би ти не був, - зірок тут так багато, що на їх присутність мало хто звертає увагу: вони ходять з тобою в одні спортзали та стоматклініки, стоять в тих самих чергах, тусять на тих же вечірках і дітей своїх водять в ті ж самі школи. яким же було моє здивування, коли за перші кілька тижнів життя в столиці, ледь не кожна поїздка в громадському транспорті чи прогулянка містом супроводжувалася як мінімум одним спільним фото чи автографом!.. мене впізнавали і тут, чому я на перших порах вперто не міг натішитись.

відчувати власну затребуваність, хай для невеликої, але реальної кількості людей, було справжньою перемогою. локальною, близькорукою, та справжньою. і хай дуже часто ці люди говорили, що диво з див зустріти мене в підземці, "екомаркеті" на Єреванській чи в 17-му тролейбусі, що мало б добряче гнітити оту, вічно невдоволену ексцентрично егоїстичну частку мого ЕГО, почувався я щасливим. всі мої слова про музику як діалог, з кожним наступним днем ставали все чіткішою реальністю... минуло кілька років і тепер Київ видається мені далеко не таким лихим та небезпечним як колись. яким його, принаймні, раніше часто змальовували мені інші.) та і масштаби мегаполісу над Дніпром стали комфортно рідними, а саме місто, як цільні організм та система, безпосереднім та душевно близьким.

людей, котрі впізнають тебе на вулиці, стало ще більше і ледь не на кожній тусовці ти зустрічаєш знайомих, або знайомих знайомих і цим невидимим ланцюжкам зв'язків і знайомств нема ні кінця, ні краю. ті речі, котрі колись бентежили тебе в Луцьку, тепер приємно і природно (!) доповнюють цілісну картинку життя. #фіолетfamily незмінно надихає, обійми стають все щирішими, зустрічі все знаковішими, погляди все глибшими. вдячність шукає нових форм та змістів, а це обіцяє чимало цікавого та нового! і хай інколи й трапляються вечори, коли ти готовий доплачувати таксистам за тишу, а з деякими людьми погоджуватися, бо це значно простіше, ніж не погоджуватися, все чудово. непросто, але і небезнадійно. чиста музика народжується в джемі, життя - теж. і якби в мене була нагода виправити щось в минулому, я б точно лишив все як є. з усіма його болючими граблями, непоправними втратами та недолугими поспішностями. для осягнення цього мені знадобилися роки. довгі роки молодості, яка і досі при нас. довгі роки нестерпної легкості буття в житах понад урвиськами забуття