Лучанка Вероніка Федосова-Цибульська, знана в Луцьку, як надзвичайно активна громадська діячка, волонтерка, а також захисник тварин, стала хресною мамою для хлопчика, якого випадково зустріла біля торговельного центру.
Розпочалася історія дев’ять місяців тому, пише «Слово Волині». Зовсім випадково Вероніка зустріла біля «Там-Таму» однолітка свого сина – Павлика Ш. Тоді був важкий день – захворіла й почувалась кепсько. Щоправда, знайшла в собі ще сили припаркуватися біля торговельного центру, аби зробити покупки. Аж тут хтось пошкрябався у вікно. Відчинила. Побачила чорноокого смаглявого хлопчика, який попросив у неї грошей. У ньому було щось таке, що, попри свій стан, спитала: «А навіщо вони тобі?». Відповів просто: «Булочку куплю». «Голодний?»,– запитала хлопця. Він лише мовчки кивнув у відповідь.
Поки він на її запрошення їв у тамтешній кав’ярні «Брама» – вибрав найпростіші харчі, як-то картоплю-пюре, стегенце, компот і багато-багато хліба, – Вероніка сиділа навпроти і ловила себе на тому, що її хворобливий стан раптом розчинився перед єдиним і очевидним фактом: ось хлопчик, якому незабаром тринадцять, і він схожий на маленького голодного вовчика. А в торговельному залі величезного «Там-Таму» він із заплющеними очима може показати полиці з найдешевшими продуктами. І позирає на неї з-під лоба з недовірою й німим запитанням, – навіщо все це їй?
Вона уявлення не мала, навіщо. Зайнята в щоденному житті величезною кількістю проектів, вона обережно розпитувала Павлика про його життя. Довідалась, що в нього канікули, а сам він учень Затурцівської школи-інтернату, що навчається в сьомому класі.
І якщо раніше дітям, яким не було куди повертатися, на канікулах дозволяли до початку навчання лишатися в приміщенні комплексу, то із погіршенням економічної ситуації в країні їм і цю «розкіш» скасували.
– Розповів, що живе з бабусею в селі біля Луцька, – пригадує ті часи Вероніка. – А коли зайшлося про батьків, сказав, що їх в нього... немає.
Коли наступного дня, як і домовились, зідзвонилися, – у телефонну слухавку випалив: «Тьоть, я вам не всю правду розказав»... Це був перший крок довіри. Дуже несміливий, колючий, але – назустріч. «Якщо ми почали таке спілкування, – сказала вона тоді йому, – то ти не повинен приховувати від мене ніякої правди, хай навіть і найгіршої».
З’ясувалося, що батьки в Павлика Ш. були і є: у мами інша сім’я й діти з іншим чоловіком, тато десь у світах. Павлик живе іноді у бабусі біля Луцька, а там – іще багатодітні родичі. І часом, залишаючись у них, він зі знанням справи глядить дітей і виконує різну чоловічу роботу: вміє косити, рубати дрова тощо.
– У ньому зразу вгадувався такий маленький уже чоловік, такий олов’яний солдатик, – розповідає Вероніка. – Дуже стійкий і зовсім не зіпсутий цими випробуваннями, які випали на його долю. Такий, що ні на кого, окрім себе, давно не надіється, але намагається вгадати це життя інтуїтивно і навчитись усьому, що допоможе йому вижити.
Тож коли Вероніка запросила Павлика погостювати у неї удома і спитала дозволу в його родичів, на тому кінці дроту байдуже відповіли: «Хай собі їде». Ніхто не поцікавився куди, хто вона така і коли хлопчик повернеться.
Далеко не зразу Павлик сховав «голочки»: те, що для дітей звичайних сімей було очевидним, для нього було вперше. Скажімо, ніхто ніколи не брав його за руку, затиснуту в кулачок, коли переводив через дорогу. Не куйовдив волосся перед сном. Не читав книжок вголос. Не відзначав днів народжень з усією солодкою атрибутикою і подарунками. Не розповідав про моря й океани, крутячи строкатий глобус на сталевій ніжці.
Зате він з дитинства постійно намагався заробити хоч якісь кишенькові гроші всіма доступними способами: на Різдво колядував, на Вербну неділю їздив по вербу, щоб потім продати. А ближче до осені заходився збирати горобину – дуже хотів заробити на подарунок синові Вероніки – Леву, із яким із часом зав’язалася справжня чоловіча дружба. З’ясувалося, що хлопчики народились в один рік і один місяць – з різницею лише в три дні...
[caption][img data=def]29_08_2015_1653207132/39147_2.jpg[/img] Син Вероніки Лев і хрещений Павло – однолітки, хлопці народолися одного місяця з різницею в три дні[/caption]
А якось Вероніка побачила, що в один із вихідних, коли Павлик вже традиційно до них приїхав на гостину, він тихенько кидає гроші в їхню домашню скарбничку. А ще він класно грав у футбол і дуже швидко рахував. А ще в ньому раптом проявилося почуття гумору.
А одного дня вона побачила найважливіше: яким він може бути щасливим, легким, веселим і розкутим. Причиною стала домашня улюблениця – собака Плюшка, яку Павлик «тискав» у обіймах і називав – ласкавими словами найніжнішим, на який лише був здатний, голосом...
Звикнувши все робити з відповідальністю, Вероніка не лишила без уваги й навчальний заклад, де навчається Павлик. І поїхала у Затурці знайомитися з тамтешнім колективом і умовами, в яких живе її підопічний.
– Спершу мене зустріли насторожено, – усміхається, згадуючи ті часи. – А тепер ми – як одна сім’я. Директору Ларисі Петрівні Лопухович, вчителям, няням, вихователям треба за життя пам’ятник ставити за їхній подвиг, за те, як на таку маленьку зарплатню вони ще намагаються створити дітям умови, навчати і дбати про них, як про рідних.
Вона дізналась про потреби навчального закладу, підняла спільноту. Тепер немає тижня, щоб не їхала до своїх підопічних з якоюсь допомогою чи подарунками: то речі, то деревина для рамок у майстерню, то тваринки для місцевого зоопарку. Останній місяць – пошуки можливостей для придбання шафи-купе для небагатого інтернатського інтер’єру.
Якось після одного з візитів Павлик потелефонував їй і сказав: «А в мене всі питають, ким мені доводиться Вероніка. Думають, що мама». На що вона йому відповіла: «Скажи, що хресна... мама».
12 липня цього року, у свято первоверховних апостолів Петра і Павла Вероніка стала Павликовою хресною: на таїнстві були лише вона з хресним Юрою та її син Лев. Павлуші на честь такої значної події омріяну гітару подарувала колишня однокласниця Вероніки Ірина Слободянюк, яка активно допомагає їй опікуватись інтернатом.
[caption][img data=def]29_08_2015_964964406/39147_1.jpg[/img] Вероніка, хресний Павлика Юра і Павлик під час таїнства хрещення[/caption]
Полишати Павлушу хресна мама не збирається, але й спуску теж не дасть. «Першого вересня він йде вже у восьмий клас, – каже Вероніка. – Хай поки навчається, а далі дасться знати. У нього велика воля до життя: як буде все гаразд, він виросте на такого чоловіка, за яким хтось буде, як за кам’яною стіною. Дуже в це вірю».
Розпочалася історія дев’ять місяців тому, пише «Слово Волині». Зовсім випадково Вероніка зустріла біля «Там-Таму» однолітка свого сина – Павлика Ш. Тоді був важкий день – захворіла й почувалась кепсько. Щоправда, знайшла в собі ще сили припаркуватися біля торговельного центру, аби зробити покупки. Аж тут хтось пошкрябався у вікно. Відчинила. Побачила чорноокого смаглявого хлопчика, який попросив у неї грошей. У ньому було щось таке, що, попри свій стан, спитала: «А навіщо вони тобі?». Відповів просто: «Булочку куплю». «Голодний?»,– запитала хлопця. Він лише мовчки кивнув у відповідь.
Поки він на її запрошення їв у тамтешній кав’ярні «Брама» – вибрав найпростіші харчі, як-то картоплю-пюре, стегенце, компот і багато-багато хліба, – Вероніка сиділа навпроти і ловила себе на тому, що її хворобливий стан раптом розчинився перед єдиним і очевидним фактом: ось хлопчик, якому незабаром тринадцять, і він схожий на маленького голодного вовчика. А в торговельному залі величезного «Там-Таму» він із заплющеними очима може показати полиці з найдешевшими продуктами. І позирає на неї з-під лоба з недовірою й німим запитанням, – навіщо все це їй?
Вона уявлення не мала, навіщо. Зайнята в щоденному житті величезною кількістю проектів, вона обережно розпитувала Павлика про його життя. Довідалась, що в нього канікули, а сам він учень Затурцівської школи-інтернату, що навчається в сьомому класі.
І якщо раніше дітям, яким не було куди повертатися, на канікулах дозволяли до початку навчання лишатися в приміщенні комплексу, то із погіршенням економічної ситуації в країні їм і цю «розкіш» скасували.
– Розповів, що живе з бабусею в селі біля Луцька, – пригадує ті часи Вероніка. – А коли зайшлося про батьків, сказав, що їх в нього... немає.
Коли наступного дня, як і домовились, зідзвонилися, – у телефонну слухавку випалив: «Тьоть, я вам не всю правду розказав»... Це був перший крок довіри. Дуже несміливий, колючий, але – назустріч. «Якщо ми почали таке спілкування, – сказала вона тоді йому, – то ти не повинен приховувати від мене ніякої правди, хай навіть і найгіршої».
З’ясувалося, що батьки в Павлика Ш. були і є: у мами інша сім’я й діти з іншим чоловіком, тато десь у світах. Павлик живе іноді у бабусі біля Луцька, а там – іще багатодітні родичі. І часом, залишаючись у них, він зі знанням справи глядить дітей і виконує різну чоловічу роботу: вміє косити, рубати дрова тощо.
– У ньому зразу вгадувався такий маленький уже чоловік, такий олов’яний солдатик, – розповідає Вероніка. – Дуже стійкий і зовсім не зіпсутий цими випробуваннями, які випали на його долю. Такий, що ні на кого, окрім себе, давно не надіється, але намагається вгадати це життя інтуїтивно і навчитись усьому, що допоможе йому вижити.
Тож коли Вероніка запросила Павлика погостювати у неї удома і спитала дозволу в його родичів, на тому кінці дроту байдуже відповіли: «Хай собі їде». Ніхто не поцікавився куди, хто вона така і коли хлопчик повернеться.
Далеко не зразу Павлик сховав «голочки»: те, що для дітей звичайних сімей було очевидним, для нього було вперше. Скажімо, ніхто ніколи не брав його за руку, затиснуту в кулачок, коли переводив через дорогу. Не куйовдив волосся перед сном. Не читав книжок вголос. Не відзначав днів народжень з усією солодкою атрибутикою і подарунками. Не розповідав про моря й океани, крутячи строкатий глобус на сталевій ніжці.
Зате він з дитинства постійно намагався заробити хоч якісь кишенькові гроші всіма доступними способами: на Різдво колядував, на Вербну неділю їздив по вербу, щоб потім продати. А ближче до осені заходився збирати горобину – дуже хотів заробити на подарунок синові Вероніки – Леву, із яким із часом зав’язалася справжня чоловіча дружба. З’ясувалося, що хлопчики народились в один рік і один місяць – з різницею лише в три дні...
[caption][img data=def]29_08_2015_1653207132/39147_2.jpg[/img] Син Вероніки Лев і хрещений Павло – однолітки, хлопці народолися одного місяця з різницею в три дні[/caption]
А якось Вероніка побачила, що в один із вихідних, коли Павлик вже традиційно до них приїхав на гостину, він тихенько кидає гроші в їхню домашню скарбничку. А ще він класно грав у футбол і дуже швидко рахував. А ще в ньому раптом проявилося почуття гумору.
А одного дня вона побачила найважливіше: яким він може бути щасливим, легким, веселим і розкутим. Причиною стала домашня улюблениця – собака Плюшка, яку Павлик «тискав» у обіймах і називав – ласкавими словами найніжнішим, на який лише був здатний, голосом...
Звикнувши все робити з відповідальністю, Вероніка не лишила без уваги й навчальний заклад, де навчається Павлик. І поїхала у Затурці знайомитися з тамтешнім колективом і умовами, в яких живе її підопічний.
– Спершу мене зустріли насторожено, – усміхається, згадуючи ті часи. – А тепер ми – як одна сім’я. Директору Ларисі Петрівні Лопухович, вчителям, няням, вихователям треба за життя пам’ятник ставити за їхній подвиг, за те, як на таку маленьку зарплатню вони ще намагаються створити дітям умови, навчати і дбати про них, як про рідних.
Вона дізналась про потреби навчального закладу, підняла спільноту. Тепер немає тижня, щоб не їхала до своїх підопічних з якоюсь допомогою чи подарунками: то речі, то деревина для рамок у майстерню, то тваринки для місцевого зоопарку. Останній місяць – пошуки можливостей для придбання шафи-купе для небагатого інтернатського інтер’єру.
Якось після одного з візитів Павлик потелефонував їй і сказав: «А в мене всі питають, ким мені доводиться Вероніка. Думають, що мама». На що вона йому відповіла: «Скажи, що хресна... мама».
12 липня цього року, у свято первоверховних апостолів Петра і Павла Вероніка стала Павликовою хресною: на таїнстві були лише вона з хресним Юрою та її син Лев. Павлуші на честь такої значної події омріяну гітару подарувала колишня однокласниця Вероніки Ірина Слободянюк, яка активно допомагає їй опікуватись інтернатом.
[caption][img data=def]29_08_2015_964964406/39147_1.jpg[/img] Вероніка, хресний Павлика Юра і Павлик під час таїнства хрещення[/caption]
Полишати Павлушу хресна мама не збирається, але й спуску теж не дасть. «Першого вересня він йде вже у восьмий клас, – каже Вероніка. – Хай поки навчається, а далі дасться знати. У нього велика воля до життя: як буде все гаразд, він виросте на такого чоловіка, за яким хтось буде, як за кам’яною стіною. Дуже в це вірю».