Волинська письменниця та журналістка Жанна Куява влаштувала велику відпустку на батьківщині.
Своїми враженнями та світлинами з відпочинку письменниця поділилася у блозі на Wordpress.
«Моя цьогорічна відпустка була, як ніколи, довгою. Бо влаштувала її собі сама. Незвично, але приємно. Я мала можливість бути вдома з батьками і весь час працювати. О, тільки про роботу розповім окремо, бо умови її були ну аж надто незвичними, – пише Жанна Куява. –
Я приїхала додому 17 червня. Як зараз пам’ятаю дорогу, якою мчала на Волинь із Києва. Здавалося, вона того дня була по-особливому легкою і сонячною. Ніби спеціально для мене траса Київ-Ковель взяла й спорожніла від машин.
[img data=def]10_08_2015_1275084264/imag0021.jpg[/img]
Доїхала швидко і добре. Я люблю їздити за кермом сама. Тоді багато мовчиш, думаєш, слухаєш музику – з дисків і з-за вікна… Музика доброї дороги не менш чудова за ту, яку можеш наспівувати… Перевірено :)
Це літо мене побалувало. Тобто нарешті за останні років вісім я приїхала додому тоді, коли дозріла полуниця, і я змогла наїстися нею досхочу. У Києві полуниця, яку купувала в переходах чи супермаркетах, зовсім була мені несмачна – водяна, без запаху і смаку. Тому я практично не купувала її, бо щоразу тільки розчаровувалася й дратувалася. І біло заздрила землякам, бо знала, що вони їдять геть не таку, а справжню, з городу, смачнющу полуницю! Ото такою цьогоріч наїлася і я. Ура!
Бували ранки, коли в мами на кухні стояли тарілки ще й із суницями та чорницями. Отоді я почувалася справжнім гурманом! А, може, й ні. Не гурманом, а дитиною. Маминою і татовою…
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0493.jpg[/img] [img data=def]10_08_2015_1249053524/img_0499.jpg[/img]
Якраз, коли я приїхала, тато сказав, що наша Муха народила трьох цуценят. Вони жили під дощками й були ще зовсім малими. А за кілька днів почали виповзати. Найшустрішим і найбільшим із трійці був хлопчик. Здається, саме його у нас забрали, «бо Куявині собаки вельми гавкають, добрі сторожі».
А потім, коли я побачила ще двох маленят, то страшно у них залюбилася! І вже не дозволила татові-мамі віддавати комусь цих гарненят. Назвала їх Жучиком (Жуком, бо неймовірно прудкий) та Умкою (бо спокійна і ніжна) й тепер вони, як розповідає мама телефоном, тільки просять і просять їсти.
Ну, і дещо печальне сталося з цією нашою собачою родиною. У день народження тата, 23 липня, Муха померла. Батько знайшов її біля берези саме того ранку, коли зустрічав своє 60-ліття. Розстроївся. Ми теж насправді неабияк засумували. Муха жила в нас довго, понад десять років, народила багато гавкунів, які тепер стережуть чиїсь домівки… Ще й тому я попросила, щоб у нас залишилися обоє її собачат – хлопчик і дівчинка, як нагадування про улюблену татову пестунку.
[caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0701.jpg[/img] Останнє фото Мухи.[/caption][caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0772-e1439154913947.jpg[/img] Жук та Умка.[/caption]
Тепер про роботу. Уже наступного дня після мого приїзду на Волинь мені надіслали з видавництва книжку для перекладу з російської на українську. Якось розповім про неї окремо. Це дуже цікава й непроста книжка відомого українського тележурналіста, який знімає репортажі про війну на Сході України. У своїх «чоловічих», але й емоційних оповіданнях-художніх репортажах він зобразив російську-українську війну, якою вона є. Без коректури, як кажуть. І я взялася за роботу.
Тільки як мала все робити? Шукаючи довкола батьківського будинку Інтернет, зрозуміла, що діла не буде, що користуватися словниками, без яких ніяк, зможу хіба… за посадкою, тобто на розлогій галявині за лісом, де модем урешті спрацьовував і з’являвся Інтернет :) Отак і працювала: заряджала комп’ютер і їхала на дві години в свій лісовий кабінет, який часто підводив повільним зв’язком, але завжди радував око.
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0471.jpg[/img][caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0651.jpg[/img] Гараж на двох із татом. [/caption]
І ще таке було. Якось батько з матір’ю вирішили йти в ліс по чорниці. Тобто їхати туди нашою кобилою Ксюшею. Я ж, знаючи, що мені якраз пора працювати, бо зарядився комп’ютер, запропонувала завезти їх по ягоди машинкою, своєю Марусею (бо синьоока). Так і зробили. Тато з мамою збирали чорниці, а я в салоні перекладала книжку :) Сміх і гріх, як кажуть, але то правда. Так склалися обставини…
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0565.jpg[/img] [img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0583.jpg[/img]
Ну, а для контрольного перекладу й редагування книжки я поїхала до тітки Тамари в Стару Вижівку, де інтернет швидкий. І лишилася там на кілька днів, облаштувавши ще й отакий кабінет-лежанку.
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0591.jpg[/img]
І, звісно ж, не минулося моє літо без купання, без вилазок на озера… Вони на Волині прекрасні! Це правда…
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0594.jpg[/img]
Погостювала я також і в другої тіточки Галини в Ковелі. Там працювала над своїм четвертим романом, готувала його до друку, редагувала, перечитувала… І тішилася спілкуванням із рідними…
[caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/dsc_0703.jpg[/img] З двоюрідною сестрою Наталкою та її дочкою Євою.[/caption][caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/dsc_0716.jpg[/img] Похресник Кирило. [/caption]
Таким було моє літо. Чи, правда, лише дещо із того, чим жила півтора літніх місяці. Бо ж і презентацію мала в Старій Вижівці, і з луцькими подругами бачилася, кавувала, і в ковельську книгарню була завітала (дещо розчарували мене чотири вузеньких полички з сучасною українською літературою, хоч і знайшла свої книжки, вірніше, один примірник роману «Дерево, що росте в мені»)… Але в цілому літо вдалося, відпустка вдалася, за що неймовірно вдячна людям і землі, які були поруч. Які любили…»
Своїми враженнями та світлинами з відпочинку письменниця поділилася у блозі на Wordpress.
«Моя цьогорічна відпустка була, як ніколи, довгою. Бо влаштувала її собі сама. Незвично, але приємно. Я мала можливість бути вдома з батьками і весь час працювати. О, тільки про роботу розповім окремо, бо умови її були ну аж надто незвичними, – пише Жанна Куява. –
Я приїхала додому 17 червня. Як зараз пам’ятаю дорогу, якою мчала на Волинь із Києва. Здавалося, вона того дня була по-особливому легкою і сонячною. Ніби спеціально для мене траса Київ-Ковель взяла й спорожніла від машин.
[img data=def]10_08_2015_1275084264/imag0021.jpg[/img]
Доїхала швидко і добре. Я люблю їздити за кермом сама. Тоді багато мовчиш, думаєш, слухаєш музику – з дисків і з-за вікна… Музика доброї дороги не менш чудова за ту, яку можеш наспівувати… Перевірено :)
Це літо мене побалувало. Тобто нарешті за останні років вісім я приїхала додому тоді, коли дозріла полуниця, і я змогла наїстися нею досхочу. У Києві полуниця, яку купувала в переходах чи супермаркетах, зовсім була мені несмачна – водяна, без запаху і смаку. Тому я практично не купувала її, бо щоразу тільки розчаровувалася й дратувалася. І біло заздрила землякам, бо знала, що вони їдять геть не таку, а справжню, з городу, смачнющу полуницю! Ото такою цьогоріч наїлася і я. Ура!
Бували ранки, коли в мами на кухні стояли тарілки ще й із суницями та чорницями. Отоді я почувалася справжнім гурманом! А, може, й ні. Не гурманом, а дитиною. Маминою і татовою…
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0493.jpg[/img] [img data=def]10_08_2015_1249053524/img_0499.jpg[/img]
Якраз, коли я приїхала, тато сказав, що наша Муха народила трьох цуценят. Вони жили під дощками й були ще зовсім малими. А за кілька днів почали виповзати. Найшустрішим і найбільшим із трійці був хлопчик. Здається, саме його у нас забрали, «бо Куявині собаки вельми гавкають, добрі сторожі».
А потім, коли я побачила ще двох маленят, то страшно у них залюбилася! І вже не дозволила татові-мамі віддавати комусь цих гарненят. Назвала їх Жучиком (Жуком, бо неймовірно прудкий) та Умкою (бо спокійна і ніжна) й тепер вони, як розповідає мама телефоном, тільки просять і просять їсти.
Ну, і дещо печальне сталося з цією нашою собачою родиною. У день народження тата, 23 липня, Муха померла. Батько знайшов її біля берези саме того ранку, коли зустрічав своє 60-ліття. Розстроївся. Ми теж насправді неабияк засумували. Муха жила в нас довго, понад десять років, народила багато гавкунів, які тепер стережуть чиїсь домівки… Ще й тому я попросила, щоб у нас залишилися обоє її собачат – хлопчик і дівчинка, як нагадування про улюблену татову пестунку.
[caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0701.jpg[/img] Останнє фото Мухи.[/caption][caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0772-e1439154913947.jpg[/img] Жук та Умка.[/caption]
Тепер про роботу. Уже наступного дня після мого приїзду на Волинь мені надіслали з видавництва книжку для перекладу з російської на українську. Якось розповім про неї окремо. Це дуже цікава й непроста книжка відомого українського тележурналіста, який знімає репортажі про війну на Сході України. У своїх «чоловічих», але й емоційних оповіданнях-художніх репортажах він зобразив російську-українську війну, якою вона є. Без коректури, як кажуть. І я взялася за роботу.
Тільки як мала все робити? Шукаючи довкола батьківського будинку Інтернет, зрозуміла, що діла не буде, що користуватися словниками, без яких ніяк, зможу хіба… за посадкою, тобто на розлогій галявині за лісом, де модем урешті спрацьовував і з’являвся Інтернет :) Отак і працювала: заряджала комп’ютер і їхала на дві години в свій лісовий кабінет, який часто підводив повільним зв’язком, але завжди радував око.
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0471.jpg[/img][caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0651.jpg[/img] Гараж на двох із татом. [/caption]
І ще таке було. Якось батько з матір’ю вирішили йти в ліс по чорниці. Тобто їхати туди нашою кобилою Ксюшею. Я ж, знаючи, що мені якраз пора працювати, бо зарядився комп’ютер, запропонувала завезти їх по ягоди машинкою, своєю Марусею (бо синьоока). Так і зробили. Тато з мамою збирали чорниці, а я в салоні перекладала книжку :) Сміх і гріх, як кажуть, але то правда. Так склалися обставини…
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0565.jpg[/img] [img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0583.jpg[/img]
Ну, а для контрольного перекладу й редагування книжки я поїхала до тітки Тамари в Стару Вижівку, де інтернет швидкий. І лишилася там на кілька днів, облаштувавши ще й отакий кабінет-лежанку.
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0591.jpg[/img]
І, звісно ж, не минулося моє літо без купання, без вилазок на озера… Вони на Волині прекрасні! Це правда…
[img data=def]10_08_2015_1275084264/img_0594.jpg[/img]
Погостювала я також і в другої тіточки Галини в Ковелі. Там працювала над своїм четвертим романом, готувала його до друку, редагувала, перечитувала… І тішилася спілкуванням із рідними…
[caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/dsc_0703.jpg[/img] З двоюрідною сестрою Наталкою та її дочкою Євою.[/caption][caption][img data=def]10_08_2015_1275084264/dsc_0716.jpg[/img] Похресник Кирило. [/caption]
Таким було моє літо. Чи, правда, лише дещо із того, чим жила півтора літніх місяці. Бо ж і презентацію мала в Старій Вижівці, і з луцькими подругами бачилася, кавувала, і в ковельську книгарню була завітала (дещо розчарували мене чотири вузеньких полички з сучасною українською літературою, хоч і знайшла свої книжки, вірніше, один примірник роману «Дерево, що росте в мені»)… Але в цілому літо вдалося, відпустка вдалася, за що неймовірно вдячна людям і землі, які були поруч. Які любили…»