^{Текст: Роман ЖИЖАРА
Фото з сімейного архіву Клімчуків}

Династія Клімчуків із Луцька є унікальною серед волинської інтелігенції, позаяк у родині абсолютно всі журналісти: глава сім’ї Віталій Платонович, дружина Лідія Андріївна, донька Тетяна із зятем Михайлом та молодшенька доня Настя.

Як і личить «родинній спілці журналістів», їхнього цвіту по всьому світу: батьки творять на Волині, діти відточують репортерське перо на теренах Київщини та Закарпаття.

З нагоди Дня журналіста, який відзначаємо сьогодні, 6 червня, кореспондент «Таблоїда Волині» спілкувався із сімейством Клімчуків.

«МЕДАЛІСТИ» В ЖУРНАЛІСТИЦІ

– Був момент, коли в сім’ї одночасно було троє головних редакторів, – каже глава родини Віталій Клімчук. – Я очолював газету «Волинські єпархіальні відомості», доня Настя працювала головним редактором інтернет-видання «Волинська правда», а Таня керувала колективом «Сім днів. Ужгород».

Династія бере початок з романтичного кохання, що спалахнуло 30 літ тому. Якось після тривалого відрядження Віталій їхав з Ратного до Луцька. У Ковелі на зупинці до водія просяться пасажири. «Дядьку, та візьміть, у вас же місця вільні є…» Шофер нервує, відмахується.

– Я дивлюся, є ж місця! – пригадує Віталій. – Кажу до нього: «Та візьміть вже ту дівчину». Водій аж підскочив: «Такий розумний, то злазь і посади на своє місце!». Я вийшов і кажу до симпатичної дівчини: «Тримай квиток і сідай». Сам у Ковелі залишився чекати наступного рейсу.
Шофер подивився, крякнув. Його невігластво було інтелігентно потоптане… То була Божа воля. Бо через два місяці та мила дівчина прийшла до Віталія після інституту на роботу. Отоді пригадався випадок і спалахнуло кохання.

Відтоді подружжя 30 літ разом. Він – нинішній редактор «Волинських єпархіальних відомостей», заодно заступник директора обласного науково-методичного центру культури. Вона – донедавна репортер обласного радіо та газети «Луцький замок», нині журналіст прес-центру (головний спеціаліст відділу інформаційної роботи) Луцької міськради. Обоє мають відзнаку Національної спілки журналістів – «Золоту медаль української журналістики». Першим отримав Віталій, дружина, як годиться, другою. Щоправда, Лідія випередила чоловіка за нагородами – вона ще й почесний член НСЖУ.

– Я розпочав топтати стезю з Волинського телебачення. Утверджував там режисуру, – каже Віталій. – Заодно трудився журналістом, сценаристом, ведучим. Здобув навіть перемогу у номінації «Кращий ведучий» у Всеукраїнському телевізійному конкурсі «Калинові острови», відзняв багато суспільно значимих телефільмів.

Його телепередачі досі транслюють на «Новій Волині». Згодом пішов у газету «Сім’я і дім». Переконує, там була творча вольність, золоті часи, якісна журналістика, якої понині дотримуються у виданні.

– Загалом десятиліття тому волинська журналістика була оптимістичною, життєствердною. Не було дешевих вигаданих сенсацій, суцільної «чорнухи-криміналу», відверто замовних публікацій, – пригадує журналіст.

Віталію є з чим порівнювати. Нині трудиться головним редактором газети Волинської єпархії УПЦ КП.

– Ця духовна газета – це журналістика для серця, для душі. Її не порівняти зі світською пресою. Тут не тільки духовність, тут істина, від якої відштовхуємося – то Святе Писання. За ним звіряємо свої духовні кроки, як і свої газетні публікації. Жодного разу ця істина не підвела.

СТВОРИЛА РАДІО В АКАДЕМІЇ, ЯКЕ СЛУХАЛИ В КАНАДІ

Справу батьків підхопили діти. Щоправда, по-різному йшли в журналістику. Старша донька Тетяна, жахаючись недоспаних ночей і вічного пошуку влучного слова, зареклася писати. Пішла навчатися на економічний. Закінчила магістратуру ЛНТУ. Хотіла бути менеджером. Але спадковість – річ уперта. Проміняла економіку на творчість.

– Пішла в прес-службу міськради. Далі виграла конкурс на заміщення посади в обласній податковій – працювала у відділі зв’язків із громадськістю, – повідав батько Віталій.

Якось після відвідин Ужгорода зачаровані красою міста поверталися додому. У поїзді Тетяна мрійливо до чоловіка: «От, якби тут жити…». Михайло ніби того чекав: «А чом би ні!». І переїхало подружжя до Ужгорода.

– Зять Михайло – журналіст. Працює на радіо «Тиса». Заодно співпрацює з інтернет-виданнями. Перед тим працював на радіо та інформаційній службі ВОДТРК. А сьогодні Таня після редакторства у «7 днів. Ужгород» пройшла конкурс на прес-секретаря обласної поліції, – розповіла Лідія Клімчук.

На відміну від сестри Тані, яка на початках супротивилася долі, менша Настя з малого мріяла про журналістику. Вивчилася на філолога в Острозькій академії, де навчили писати байки, гуморески, нариси, оповідання, повісті і романи.

– Коли навчалася в академії, долучилася до створення там інтернет-радіо. Його слухали у вузі, по всьому містечку і загалом по світу. Бо то інтернет! – розповів тато Віталій. – Як приїхали канадці з лекціями в Острог, то впізнали ведучу Настю за голосом. Бо попередньо слухали передачі академії, куди їдуть.

Диплом академії Анастасія апробувала на радіостанції «Луцьк»: навантаження – на повну, зарплата – ледь вистачить на губну помаду. Дівчину помітили – запросили очолити «Волинську правду». Затим спрагла до нового журналістка подалася до столиці. Нині трудиться редактором відділу київського видання «Обозреватель».

[caption][img data=wat]06_06_2016_1859586288/3732178e-1663-426e-ab89-a3e62b892c01.jpg[/img]Певний час у родині одночасно було три головних редактори[/caption]

ДО ЖУРНАЛІСТИКИ ДОЛУЧИЛИ НАВІТЬ БАБУСЮ

Митці жартують: якщо в хаті два актори чи художники – то це театр чи вернісаж, якщо більше – то вже цирк. У родині Клімчуків аж п’ятеро журналістів. Як зійдуться за сімейним столом – справжній вулик. Балакають годинами. Не про те, як заробити гроші, а про творчість.

– Тобто для нас журналістика не є ремісництвом, абсолютно, навіть близько. Якщо не любиш журналістику, то мусиш полюбити. Бо коли читач відчує твій холод між рядками, то навіть читати не буде. Отака творчість наша, – каже глава династії Віталій.

Що нажили за роки журналістики? Передусім мішки під очима за недоспані ночі. І маніакальне бажання писати про кожного і кожне. – Дивишся на людину через призму майбутнього матеріалу. Це хвороба, бо газета – вона голодна. Щотижня її треба чимось годувати, – сміється Лідія.

Особливих статків сім’я не нажила. Є трикімнатна квартира, автомобіль «Ланос», за який досі виплачують кредит. Хата в селі Білин під Ковелем. Там мешкає Тетяна Відник – єдина на Волині теща, якій зять допоміг видати з її голосу книгу-збірник українських народних та авторських пісень «Сторомойко моя мила».

– Як готував до другу свою невеличку збірку анекдотів про тещ, то всі перевіряв на рідній тещі. Якщо сміялася – брав до збірника, інакше – ні, – пригадує зять Віталій.

До слова, ця мама для журналіста Лідії, теща для редактора Віталія і бабуся двох онучок-журналістів при нагоді теж долучається до журналістики. Постійно підживлює вічно спраглих репортерів-родичів цікавими темами. Благо, часто гастролює фольклорно. І знається з унікальними самородками поліської глибинки.

До речі, в творчій родині редактори-журналісти не критикують одне одного. Навпаки – спільно шукають влучне слово.

– Я коли щось пишу, то насамперед читаю першотвір дружині. Бо вона професіонал. І не тільки дружина, а друг. Уявіть, 30 років разом прожили, а дружба збереглася. Я їй завжди кажу: в нас у першу чергу дружба, а потім вже кохання і любов. Бо друг – це набагато цінніше і ширше, ніж любов.

^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).}

[caption][img data=wat]06_06_2016_1528163022/3d594438-ee50-4b52-a71c-111f39c6c297.jpg[/img]Династія Клімчуків пишається, що досі в журналістиці не проміняли творчість на ремісництво[/caption]