До 75-річчя Волинського обласного театру "Сім'я і дім" поспілкувалася із двома подружжями театралів: Людмилою та Ігорем Натанчуками і Ларисою та Ярославом Зеленовими.
ВЕСІЛЛЯ, НА ЯКОМУ ЗІЙШЛИСЯ ВСІ СТИХІЇ
У них часто запитують: «А вам не набридає 24 години на добу бути разом – і вдома, і на роботі?» На це вони знизують плечима, відтак усміхаються і, взявшись за руки, мчать на репетицію, у гості, до батьків, по життю… Знайомтеся: Ігор та Людмила Натанчуки – молоді актори Волинського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1030.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/705.jpg[/img] Ігор Натанчук[/caption]
«Наша історія знайомства розпочалася ще 2001 року, коли після школи разом вступали до училища культури і мистецтв на театральний відділ, – розповідає Ігор. – Разом проходили прослуховування, складали іспити, відтак разом навчалися – чотири роки в училищі й чотири роки у Рівненському державному гуманітарному інституті. Одне слово, наша романтика була перемішана з навчанням. А одружилися 2010 року».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/200.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
Людмила зізнається, що той день, коли Ігор їй освідчився, був направду особливим, таким, що запам’ятався на все життя. «Я зовсім не очікувала, що це буде саме так, – усміхається. – То було Різдво. Ми пішли разом до собору, було дуже багато людей. Ігор попросив, щоб я із ним вийшла на вулицю. Узяв мене за руку й повів за церкву. Подивився мені в очі й каже: «Під цими небесами, біля такого святого місця я хочу запропонувати тобі руку й серце». Дістав обручку… Це для мене було таким приємним шоком! Звісно, я одразу погодилася».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1345.jpg[/img] Ігор Натанчук[/caption]
А вже у травні Натанчуки гуляли весілля. Спільні друзі, молодь театру, родичі створили для молодят неперевершену веселу атмосферу. У оператора, який знімав весілля, десь посередині забави закінчилися касети, то мусив їхати додому! А потім у балетному залі театру молодят уже вітали колеги. «Завжди мріяла, коли виходитиму заміж, щоб була тепла сонячна погода, – каже Людмила. – А в день нашого весілля зранку зарядив дощ. У мене сльози на очах…»
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/906.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
«Так, до дощу ще й сильний вітер додався, – долучається Ігор. – А у мене на машині був такий великий циліндр, у Люди – капелюшок, – наш бутафор постарався. Коли їхали до РАЦСу, то ті паперові атрибути геть розкисли. А як вийшли після урочистості – хороша погода була. Коли приїхали до ресторану, то взагалі відбувалося щось фантастичне: лила страшенна злива і світило сонце! Це було просто неперевершено: і свіжо, і тепло. Одне слово, до нас на весілля зійшлися всі стихії. Це символічно навіть. Ми обоє за вдачею запальні, у нас як щось починається – усе горить довкола».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/995.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
На запитання, чи не тісно двом творчим натурам разом у побуті, Натанчуки відповідають в унісон: «Звісно, ні!» «Напевно, через те, що у нас однакова вдача, то й смаки та вподобання збігаються, – каже Людмила. – Ми все намагаємося робити разом: чи то прибирати, чи готувати. І робимо це так, щоб не було у жодному разі нудно. Ми любимо поїхати до лісу відпочити, посидіти удвох біля озера, сходити в кіно. Коли трапляється вільна неділя, можемо сісти в машину й поїхати до сусіднього театру, скажімо, у Рівне на виставу. Любимо подорожувати, та на це часто бракує часу. До батьків у гості любимо їздити…».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/905.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
«А скоро весна, треба буде картоплю садити… – починає Ігор, але, помітивши мої круглі від здивування очі, щиро сміється. – Ну так, у батьків є город, і ми їм допомагаємо, коли час випадає. Збираємося всією родиною, скажімо, копати картоплю. Покопали дві години – Люда побігла на репетицію, ми далі працюємо, після репетиції приїхала – далі допомагає… Ми усі земні люди. Так, творчі натури, але амплуа «актора акторовича» – то не наше. Головне – те, що в тебе у душі».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1347.jpg[/img] Ігор Натанчук[/caption]
На запитання про присутність ревнощів у їхньому житті Ігор відповідає оригінально: «От можете запитати про це в мене після прем’єри «Століття Якова», де Люда грає головну роль Уляни, а я – Тимоша. Але відповім і зараз. Головне – довіра. Ревнощі – то певною мірою психологічна хвороба. Якщо людина ревнує, отже, вона не впевнена у собі, у своїй половинці. Мені от зараз багато хто натякає, мовляв, дивися, вкрадуть дружину. Я усе переводжу на жарт». Майже у всіх постановках Натанчуки задіяні разом. Але зізнаються, що дуже люблять виставу «Дерева помирають стоячи», адже в ній вони грають закоханих.
Більшу частину свого часу Ігор та Людмила присвячують улюбленій роботі. Але захоплено розповідають про свою найбільшу нині мрію: «Ми вже хочемо стати батьками!»
ЖИТТЯ, ЯКЕ ПОЄДНАВ ТЕАТР
Вона – одна з провідних акторок Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, перша з волинян, кому було надано звання Заслуженої артистки України. Він – багаторічний незмінний концертмейстер цього ж театру, під його акомпанемент відбуваються усі вистави. Подружжя Зеленових ось уже 45 років крокує по життю, дивлячись в одному напрямку.
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/37.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
До театру Ярослав Михайлович прийшов нині вже далекого 1968 року після служби в армії, а Лариса Федосіївна – після закінчення музучилища. Тут і познайомилися, а вже 1969 року побралися. «На весілля Ларисині батьки порізали усіх качок, – усміхається він. – А гості надарували нам ціле «багатство»: сім годинників, шість настільних ламп і… 40 рублів. На той час то були великі гроші!»
«Нас поєднав театр, – каже пані Лариса. – Тоді ставили «Циганку Азу», я там танцювала, трохи співала, а Ярослав грав». «Ми тоді молодими й енергійними були, – додає чоловік. – Їздили по селах з виставами. Бувало, що починали об одинадцятій вечора, коли люди хазяйство попорають і вже можуть прийти на виставу. До Луцька посеред ночі верталися. Але ж весело було!»
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/38.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
У ті роки з гастролями театр об’їздив чи не весь колишній Радянський Союз: Урал, Сибір, Далекий Схід, Білорусь, Молдова, були й за Полярним колом. І завжди Зеленови були разом. «Щороку по два-три місяці ми гастролювали, – пригадує Лариса Федосіївна. – У нас ще була така собі концертна агітбригада. По приїзді в якесь місто ми півмісяця їздили на заводи, фабрики, в обідню перерву показували уривки, й тоді вже наші адміністратори продавали квитки. До кас стояли величезні черги. Ми гастролювали навіть… на зоні. То квитки дозволяли купувати тільки тим ув’язненим, у яких були якісь заслуги». «У Владивостоку ми гастролювали разом з МХАТом, – пригадує Ярослав Зеленов. – У них трупа 200 осіб, у нас – 60. У них аншлаги, а в нас – не менші!»
Часто Зеленови на гастролі брали й дітей – Ірину та Андрія. Вони практично виросли за кулісами. «Доньку ми ще мали на кого лишати, – розповідає пані Лариса. – А от сина вже мусили скрізь за собою тягати. Були такі смішні моменти… Спочатку сидів він у нас за кулісами, потім садовили його в перший ряд. Попервах хлопець сидів собі тихенько, але потім, коли вже повивчав усі ті номер, став співати».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/617.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
Ярослав Михайлович додає, що на гастролях у Таганрозі трирічний Андрій сидів з татом у оркестровій ямі, а мама співала на сцені. «Бувало, Іра навіть ревнувала, що ми його з собою брали, а її в такому віці вдома залишали, – усміхається пані Лариса. – Але я їй завжди на те апелювала: «То в тебе ж хоч дитинство було!»
Діти Зеленових також пішли шляхом батьків. Донька закінчила Луцьке культосвітнє училище, відтак – інститут Карпенка-Карого в Києві, працювала на Волинському телебаченні ведучою. Вийшла заміж, нині опікується вихованням сина. Син навчався у Львівській консерваторії, зараз працює адміністратором у Волинському облмуздрамтеатрі. А його шестирічна донечка – теж юна артистка, дуже гарно співає, вірші декламує, танцює у «Волиняночці».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1248.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
Уже працюючи в театрі, пані Лариса вступила до ГІТІСу в Москві. Під час навчання їй пропонували лишатися у столиці. «Але хіба я могла так вчинити? Тут же чоловік, діти, колеги, рідний театр. Тут – моє серце», – каже Лариса Зеленова. Не «висватали» акторку і в Київський театр музичної комедії.
Зеленови живуть, ба навіть горять рідним театром. А про інший, матеріально-побутовий бік життя з усмішкою кажуть: «А ми якось не зациклюємося на побуті». У родині нема поділу справ на «чоловічі» й «жіночі», у кого більше часу на це, той і господарює. «От, наприклад, на закупи ходить тільки Ярослав, – усміхається пані Лариса. – У мене ще з тих радянських дефіцитних часів до черг якась… неприязнь. То вже він перебрав на себе цей обов’язок».
На запитання, чи не ревнує, бува, Ярослав Зеленов красуню-дружину до партнерів по сцені, чоловік відповідає усміхаючись: «Аякже, ревнував, як молодий був! Тож як грає на сцені з партнером любов, то хай я і сиджу в оркестровій ямі, і бачу все, але якийсь той черв’ячок точить…» А пані Лариса з усмішкою доповнює: «Ми з ним у цьому плані… домовилися. Передусім я пояснила, що ревнощами чоловік мене ображає. То хай собі ревнує, але так, щоби я не бачила, без усіляких там сцен».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1249.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
Загалом, переконані Зеленови, без уміння домовлятися двом творчим натурам жилося б непросто разом. А ще вони дуже цінують те, що можуть поділитися зі своєю половинкою і радістю, і прикрістю. І разом мріють, щоби їхні онуки виросли хорошими людьми, щоб був мир і спокій, щоб процвітав їхній рідний театр.
«А в якій ролі дружина вам найгарніша на сцені?» – запитую на прощання у Ярослава Зеленова. «У постановці «Зрізані троянди в замерзлому саду» Лариса особливо красива була, у «Жахливому дівчиську», у «Хай гітара заграє», – відповідає. – Та вона у будь-якій ролі гарна!»
Текст: Оксана ГОЛОВІЙ
ВЕСІЛЛЯ, НА ЯКОМУ ЗІЙШЛИСЯ ВСІ СТИХІЇ
У них часто запитують: «А вам не набридає 24 години на добу бути разом – і вдома, і на роботі?» На це вони знизують плечима, відтак усміхаються і, взявшись за руки, мчать на репетицію, у гості, до батьків, по життю… Знайомтеся: Ігор та Людмила Натанчуки – молоді актори Волинського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1030.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/705.jpg[/img] Ігор Натанчук[/caption]
«Наша історія знайомства розпочалася ще 2001 року, коли після школи разом вступали до училища культури і мистецтв на театральний відділ, – розповідає Ігор. – Разом проходили прослуховування, складали іспити, відтак разом навчалися – чотири роки в училищі й чотири роки у Рівненському державному гуманітарному інституті. Одне слово, наша романтика була перемішана з навчанням. А одружилися 2010 року».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/200.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
Людмила зізнається, що той день, коли Ігор їй освідчився, був направду особливим, таким, що запам’ятався на все життя. «Я зовсім не очікувала, що це буде саме так, – усміхається. – То було Різдво. Ми пішли разом до собору, було дуже багато людей. Ігор попросив, щоб я із ним вийшла на вулицю. Узяв мене за руку й повів за церкву. Подивився мені в очі й каже: «Під цими небесами, біля такого святого місця я хочу запропонувати тобі руку й серце». Дістав обручку… Це для мене було таким приємним шоком! Звісно, я одразу погодилася».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1345.jpg[/img] Ігор Натанчук[/caption]
А вже у травні Натанчуки гуляли весілля. Спільні друзі, молодь театру, родичі створили для молодят неперевершену веселу атмосферу. У оператора, який знімав весілля, десь посередині забави закінчилися касети, то мусив їхати додому! А потім у балетному залі театру молодят уже вітали колеги. «Завжди мріяла, коли виходитиму заміж, щоб була тепла сонячна погода, – каже Людмила. – А в день нашого весілля зранку зарядив дощ. У мене сльози на очах…»
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/906.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
«Так, до дощу ще й сильний вітер додався, – долучається Ігор. – А у мене на машині був такий великий циліндр, у Люди – капелюшок, – наш бутафор постарався. Коли їхали до РАЦСу, то ті паперові атрибути геть розкисли. А як вийшли після урочистості – хороша погода була. Коли приїхали до ресторану, то взагалі відбувалося щось фантастичне: лила страшенна злива і світило сонце! Це було просто неперевершено: і свіжо, і тепло. Одне слово, до нас на весілля зійшлися всі стихії. Це символічно навіть. Ми обоє за вдачею запальні, у нас як щось починається – усе горить довкола».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/995.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
На запитання, чи не тісно двом творчим натурам разом у побуті, Натанчуки відповідають в унісон: «Звісно, ні!» «Напевно, через те, що у нас однакова вдача, то й смаки та вподобання збігаються, – каже Людмила. – Ми все намагаємося робити разом: чи то прибирати, чи готувати. І робимо це так, щоб не було у жодному разі нудно. Ми любимо поїхати до лісу відпочити, посидіти удвох біля озера, сходити в кіно. Коли трапляється вільна неділя, можемо сісти в машину й поїхати до сусіднього театру, скажімо, у Рівне на виставу. Любимо подорожувати, та на це часто бракує часу. До батьків у гості любимо їздити…».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/905.jpg[/img] Людмила Натанчук[/caption]
«А скоро весна, треба буде картоплю садити… – починає Ігор, але, помітивши мої круглі від здивування очі, щиро сміється. – Ну так, у батьків є город, і ми їм допомагаємо, коли час випадає. Збираємося всією родиною, скажімо, копати картоплю. Покопали дві години – Люда побігла на репетицію, ми далі працюємо, після репетиції приїхала – далі допомагає… Ми усі земні люди. Так, творчі натури, але амплуа «актора акторовича» – то не наше. Головне – те, що в тебе у душі».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1347.jpg[/img] Ігор Натанчук[/caption]
На запитання про присутність ревнощів у їхньому житті Ігор відповідає оригінально: «От можете запитати про це в мене після прем’єри «Століття Якова», де Люда грає головну роль Уляни, а я – Тимоша. Але відповім і зараз. Головне – довіра. Ревнощі – то певною мірою психологічна хвороба. Якщо людина ревнує, отже, вона не впевнена у собі, у своїй половинці. Мені от зараз багато хто натякає, мовляв, дивися, вкрадуть дружину. Я усе переводжу на жарт». Майже у всіх постановках Натанчуки задіяні разом. Але зізнаються, що дуже люблять виставу «Дерева помирають стоячи», адже в ній вони грають закоханих.
Більшу частину свого часу Ігор та Людмила присвячують улюбленій роботі. Але захоплено розповідають про свою найбільшу нині мрію: «Ми вже хочемо стати батьками!»
ЖИТТЯ, ЯКЕ ПОЄДНАВ ТЕАТР
Вона – одна з провідних акторок Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, перша з волинян, кому було надано звання Заслуженої артистки України. Він – багаторічний незмінний концертмейстер цього ж театру, під його акомпанемент відбуваються усі вистави. Подружжя Зеленових ось уже 45 років крокує по життю, дивлячись в одному напрямку.
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/37.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
До театру Ярослав Михайлович прийшов нині вже далекого 1968 року після служби в армії, а Лариса Федосіївна – після закінчення музучилища. Тут і познайомилися, а вже 1969 року побралися. «На весілля Ларисині батьки порізали усіх качок, – усміхається він. – А гості надарували нам ціле «багатство»: сім годинників, шість настільних ламп і… 40 рублів. На той час то були великі гроші!»
«Нас поєднав театр, – каже пані Лариса. – Тоді ставили «Циганку Азу», я там танцювала, трохи співала, а Ярослав грав». «Ми тоді молодими й енергійними були, – додає чоловік. – Їздили по селах з виставами. Бувало, що починали об одинадцятій вечора, коли люди хазяйство попорають і вже можуть прийти на виставу. До Луцька посеред ночі верталися. Але ж весело було!»
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/38.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
У ті роки з гастролями театр об’їздив чи не весь колишній Радянський Союз: Урал, Сибір, Далекий Схід, Білорусь, Молдова, були й за Полярним колом. І завжди Зеленови були разом. «Щороку по два-три місяці ми гастролювали, – пригадує Лариса Федосіївна. – У нас ще була така собі концертна агітбригада. По приїзді в якесь місто ми півмісяця їздили на заводи, фабрики, в обідню перерву показували уривки, й тоді вже наші адміністратори продавали квитки. До кас стояли величезні черги. Ми гастролювали навіть… на зоні. То квитки дозволяли купувати тільки тим ув’язненим, у яких були якісь заслуги». «У Владивостоку ми гастролювали разом з МХАТом, – пригадує Ярослав Зеленов. – У них трупа 200 осіб, у нас – 60. У них аншлаги, а в нас – не менші!»
Часто Зеленови на гастролі брали й дітей – Ірину та Андрія. Вони практично виросли за кулісами. «Доньку ми ще мали на кого лишати, – розповідає пані Лариса. – А от сина вже мусили скрізь за собою тягати. Були такі смішні моменти… Спочатку сидів він у нас за кулісами, потім садовили його в перший ряд. Попервах хлопець сидів собі тихенько, але потім, коли вже повивчав усі ті номер, став співати».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/617.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
Ярослав Михайлович додає, що на гастролях у Таганрозі трирічний Андрій сидів з татом у оркестровій ямі, а мама співала на сцені. «Бувало, Іра навіть ревнувала, що ми його з собою брали, а її в такому віці вдома залишали, – усміхається пані Лариса. – Але я їй завжди на те апелювала: «То в тебе ж хоч дитинство було!»
Діти Зеленових також пішли шляхом батьків. Донька закінчила Луцьке культосвітнє училище, відтак – інститут Карпенка-Карого в Києві, працювала на Волинському телебаченні ведучою. Вийшла заміж, нині опікується вихованням сина. Син навчався у Львівській консерваторії, зараз працює адміністратором у Волинському облмуздрамтеатрі. А його шестирічна донечка – теж юна артистка, дуже гарно співає, вірші декламує, танцює у «Волиняночці».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1248.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
Уже працюючи в театрі, пані Лариса вступила до ГІТІСу в Москві. Під час навчання їй пропонували лишатися у столиці. «Але хіба я могла так вчинити? Тут же чоловік, діти, колеги, рідний театр. Тут – моє серце», – каже Лариса Зеленова. Не «висватали» акторку і в Київський театр музичної комедії.
Зеленови живуть, ба навіть горять рідним театром. А про інший, матеріально-побутовий бік життя з усмішкою кажуть: «А ми якось не зациклюємося на побуті». У родині нема поділу справ на «чоловічі» й «жіночі», у кого більше часу на це, той і господарює. «От, наприклад, на закупи ходить тільки Ярослав, – усміхається пані Лариса. – У мене ще з тих радянських дефіцитних часів до черг якась… неприязнь. То вже він перебрав на себе цей обов’язок».
На запитання, чи не ревнує, бува, Ярослав Зеленов красуню-дружину до партнерів по сцені, чоловік відповідає усміхаючись: «Аякже, ревнував, як молодий був! Тож як грає на сцені з партнером любов, то хай я і сиджу в оркестровій ямі, і бачу все, але якийсь той черв’ячок точить…» А пані Лариса з усмішкою доповнює: «Ми з ним у цьому плані… домовилися. Передусім я пояснила, що ревнощами чоловік мене ображає. То хай собі ревнує, але так, щоби я не бачила, без усіляких там сцен».
[caption][img data=def]28_02_2015_871115499/1249.jpg[/img] Лариса Зеленова[/caption]
Загалом, переконані Зеленови, без уміння домовлятися двом творчим натурам жилося б непросто разом. А ще вони дуже цінують те, що можуть поділитися зі своєю половинкою і радістю, і прикрістю. І разом мріють, щоби їхні онуки виросли хорошими людьми, щоб був мир і спокій, щоб процвітав їхній рідний театр.
«А в якій ролі дружина вам найгарніша на сцені?» – запитую на прощання у Ярослава Зеленова. «У постановці «Зрізані троянди в замерзлому саду» Лариса особливо красива була, у «Жахливому дівчиську», у «Хай гітара заграє», – відповідає. – Та вона у будь-якій ролі гарна!»
Текст: Оксана ГОЛОВІЙ