Луцька бандуристка Оксана Костанда зараз викладає у музичній школі. Зі своїм улюбленим заняттям об'їздила півсвіту.

Історію жінки, яка віддає всю себе співу і грі на бандурі та попри всі життєві труднощі змогла досягнути успіху, нещодавно опублікував «ВІСНИК+К»:

«Коли вона починає грати на бандурі, здається, навколо замовкає усе живе і заворожено слухає. Музика лучанки Оксани Костанди справді проймає до глибини душі. Вона бринить у такт зі струнами. А голос – такий потужний, глибокий і кришталево чистий – не відпускає до останньої секунди свого звучання. Не випадково виконанням цієї талановитої жінки був вражений сам Папа Римський Іван Павло ІІ. На зустрічі з тоді ще зовсім юною волинянкою у Ватикані він пообіцяв, що зробить усе можливе, аби побачити Україну. І невдовзі приїхав!

У музичну школу записалася тихцем

Оксана Костанда нині – викладач бандури Луцької музичної школи. Всю себе вона віддає співу та грі, бо з улюбленим інструментом та піснею пліч-о-пліч іде по життю. Це друга половина її їства, перша – сім’я.

Але талант волинянки міг так і залишитися не відомим Україні та світу. Бо в дитинстві батьки дівчинці боронили займатися музикою.

– Моя прабабуся Людмила дуже гарно співала, і я успадкувала її голос, – розповідає жінка. – Скільки себе пам’ятаю, весь час співаю. А от грати почала крадькома від батьків. Бо вони відразу не дозволяли. Ще в садочку до нас приходили викладачі з музичної школи й записували діток на фортепіано. Я прийшла додому й кажу: «Тату, я хочу грати». А він мені: «Нема грошей, нема де піаніно поставити». Добре. У першому класі почула, як грав ансамбль скрипалів, і просилася, щоб мене віддали на скрипку. А тато знову був категоричним: «Що, будеш пиляти мені на нервах? Ні». І коли трохи пізніше до нас у школу прийшла вчителька, яка записувала на бандуру, й розповіла, що це єдиний інструмент, на якому можна грати і співати одночасно, я тягнула дві руки. І цього разу до батьків по дозвіл не пішла.

Оксана цілий місяць із дому просилася «погуляти», а насправді бігала в музичну школу. Ніхто з рідних і не здогадувався, де пропадає дитина. Але прийшов час за навчання платити, тож мусила зізнатися. Цього разу перше підійшла до мами.

– Я попросила п’ять карбованців. А мама так здивовано на мене глянула. Це ж були великі гроші. Звісно, запитала навіщо. Ну, я й призналася. Тоді вона поговорила з татом, і все вийшло на добре, – згадує жінка.

З піснею об’їздила півсвіту

Фразу свого педагога – «Ти маєш дивовижний голос, іншого шляху, як музика, в тебе немає» – згадує щодня. І хоч батьки мріяли про «робочу» професію для доньки, Оксана закінчила муз­училище, а потім наважилася вступати в Одеську консерваторію! Без знайомих, попередніх домовленостей, навіть без прослуховування. Хоч перші іспити провалила, та не здалась. І наступного року вже була студенткою.

Саме Одеса відкрила юній лучанці кордони. Її відразу запросили в музичний колектив при Будинку культури. Це був юнацький хор, який уже на той час гастролював по світу. А сприяв поїздками відомий французький меценат Жерар Сердрю. І вже на першому курсі навчання Оксана поїхала з концертом в Європу.

– Ми летіли літаком у Францію, тоді сідали в автобус і мандрували країнами. Ціле літо. З тої поїздки було стільки вражень! Але найзворушливіші – від виступу у Ватикані перед Його Святістю Папою Іваном Павлом ІІ. Ми співали близько години – духовні твори та українські народні пісні. Я також грала й співала соло на бандурі. Після концерту Папа підійшов до нас і заговорив українською. Розповів, що йому наш виступ дуже сподобався, подякував. А коли благословляв нас, сказав, що хотів би відвідати Україну.

І зовсім скоро понтифік справді спланував візит у нашу державу!

Оксана Михайлівна, як сама каже, «мала щастя співати» у Франції, Іспанії, Німеччині, Люксембурзі, Італії, Корсиці, Бельгії… Згадує, як їхній колектив із захватом слухали в Брюсселі в Європейському парламенті, а італійці їздили за українцями з міста в місто, аби побувати на кількох концертах. У Римі її інструмент називали «срібнострунною арфою».

– Бандура – це один із символів України. Цього навчили мене мої викладачі. Сьогодні я це повторюю своїм учням. Треба берегти традицію наших кобзарів. Це наше, неповторне, рідне, – каже Оксана Костанда і додає: – Де б я не була, працювала для того, щоб Україну знали у світі й позитивно сприймали її саме через музику, через пісню. Бо впевнена: мистецтво іноді дієвіше, ніж складні переговори з великими дипломатами».

[img data=def]07_07_2017_1008392978/bandyrustka.jpg[/img]