Костя Констанкевич, Івасик Мирка та Тяжик Нагорний: невідомі імена відомих волинян

23 Травня 2016
Кожне ім’я несе за собою певну характеристику. Деякі вчені переконують, що обирати імена потрібно дуже ретельно та виважено, адже «як човен ви назвете, так він і попливе».

В дитинстві батьки називають своїх дітей різними лагідними словами, а у шкільному віці практично всі отримують якісь «прізвиська».

«Таблоїд Волині» вирішив дізнатися, як звертаються до відомих волинян друзі та рідні і яке звертання їх дратує найбільше.

Марія Оліферук, художниця:



Батьки називали мене Зайчиком. Коли мені було десь біля двох років, у мене запитали як звати, і я сказала, що Зайчик. Щось із людьми я себе не ідентифікувала. А зайчики хороші і пухнасті. До речі, саме зайчик був улюбленою іграшкою, а ще білочка.

У школі хулігани в дворі називали мене «220» а маму «360» за кучеряве волосся. Тепер так уже не називають вже, бо вже там не живу.
Кликали і кличуть Марійкою.

А от не люблю, коли називають Машою.

Наталія Дятловська, організатор клубу «СуперМама»:



Мене тато називав Доча, Натуся, мама – Ната, а брат – Тася. Для всіх я й досі за дівочим прізвищем Рихлючка.

А взагалі прізвище хто як хотів, так і крутив. Зазвичай казали Рихлик.

Чоловік каже «Киця».

Світлана Зозуля, журналістка, завідувачка Музею кінематографу та фотомистецтва Волині ОНМЦК:



У школі була кличка - Кука, яка, звісно ж, нервувала. Або однокласники, зокрема, хлопці бігали по класу: "Ку-Ку, Ку-ку..", як мене побачать.

Найоригінальніше з маминих було звертання "ТулькаСвє".

В університеті казали Зозо.

Батько, як ще з нами жив, нас із мамою називав Зюзьки.

Юрій Ричук, шеф-редактор медіа-холдингу "Сім'я і Дім":



Вдома мене й досі звуть так, як ще в дитинстві звикли: Юрчиком. То вже на все життя – буду ним і в 40, і в 50.

А от однокласники жартома називали "Юрко-Дурко".

Любов Фрадинська, головний бібліотекар відділу культури та мистецтва Волинської обласної бібліотеки для юнацтва:



В школі мене називали «Кнопкою». Я навіть віршик тоді написала:

Мене Кнопкою прозвали –
Гримів у класі сміх.
Мій друг Бурулько
Сміявся більше всіх.
Я образилась до сліз,
Хтось з порадами поліз.
Ти, Кнопочко, не барися,
А мерщій рости берися.
Я ще вгору підросту,
Я вас всіх переросту!

Зараз друзі кажуть Любаша, Любаня, Любашка. А донечка каже «Мікро»,бо тато у нас був «Макро».

Іван Мирка, директор департаменту інфраструктури та туризму Волинської ОДА:



Німецькою моє прізвище пишеться «Myrka» тому десь до дев’ятого класу так і звали. А потім казали Кучерявий бо почав кучерявіти.

Батьки називають Івасиком.

А от не люблю, коли кажуть Ваня.

Галина Падалко, телеведуча:



Мали назвати Михайлом, але народилася Галя.

Мене рідко кликали зменшувально-пестливими формами імені, зазвичай просто Галю, зараз – Галино, пані Галино.

Але люблю, коли мене називають Галюня, бо так називала бабуся...

Василь Нагорний, юрист, громадський діяч:



Тато завжди називав Василь, мама як правило, Василько. Коли був зовсім маленький, то мама називала сіпятком (циплятком) – хто ж знав, що такий "бройлер" вимахає!

Однокласники пробували називати Тяжик, Гора, але ні одне, ні інше – не прижилося.

Категорично не люблю коли кличуть Васька.

Ірина Констанкевич, депутатка Волинської обласної ради:



Батьки називають дотепер Іринка.

І в школі, університеті – довго і завжди казали Констанкевич, а в аспірантурі – Костя. Але це тепло, по-дружньому.

Надія Рогозіна, журналістка «Нового каналу»:



Я коли була маленька, сама себе називала Нана. І батьки інколи так казали, повторювали за мною.

В школі ніяких "прізвиськ" не було. Але років у 14 я почала активно писати під псевдонімом Dastina і багато людей саме так мене знали. Це був мій нік-нейм в інтернеті. Дехто навіть не знав, що я насправді – Надя.

Не дуже люблю, коли на прізвище звертаються або, говорячи про мене, називають тільки прізвище.

Ольга Шмігель, поліцейська:



В школі якогось особливого звертання не було. Хіба що в дворі друг, який вчився у нашій школі, називав Хельга.

В університеті називали Рижа, тому що мала відповідний колір волосся. Іноді зараз одногрупники так називають.

На колишній роботі називали Шмєль. А колеги з інших районів, які не могли звикнути до Шмігель, інколи казали Шмєльова.

Не люблю коли кажуть Ольга.

Володимир Камінський, художник, дизайнер:



Категорично з дитинства не любив імені Вова. Мене це бісило просто! А коли хтось ляпне Вовочка... то геть кепсько на душі було (це через дурнуваті анекдотики радянського часу). Але мені пощастило, що всі мої рідні, особливо дідусь із бабусею, зверталися до мене по-дорослому – Володька. Це якось тішило... Типу сусід у селі був дід Володька і я теж - Володька.

В дев’яностих буремних роках нервувало звертання Ваван... биковство якесь реально! Десь тоді я й прочитав роман "Волинь" Уласа Самчука і мені ще більше стало подобатися моє імя, як у сина головного героя.

А найкраще за все життя до мене звертається теперішній очільник Волинської спілки письменників Петро Коробчук – Влодко. За це йому особлива дяка!
0

Читати ще

Коментарі

Мурка

О, то я серед віпів маю

ДО МУРКИ

ВІТАЮ "МУРКО" З ПЕРШОЮ

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter