Минулий тиждень у соцмережах майорів вітаннями журналістів з нагоди професійного свята, роздумами про геїв та паради, і очікуваннями найважливішої футбольної події року.

А ще віртуальні «жителі» мережі Facebook ділилися світлинами з відпочинку, концерту Океану Ельзи та модних показів, які лавиною накотилися на Луцьк. 

«Таблоїд Волині» зібрав найцікавіші інтернет-висловлювання відомих волинських «фейсбуківців» за тиждень.

Солістка гурту «АССА» Тетяна Власова розповіла про «новинки» у роботі сучасних служб таксі:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/5b74de84-a6fe-4bd7-a545-2d76b44dfe39.jpg[/img]

«Ми так давно не викликали таксі, що навіть забули, як весело це інколи відбувається.
– Доброго дня, оператор Людмила. 
– Доброго дня, будь ласка, машину на зараз. Їхати ось туди.
– Ваш тариф – 41 гривня, підвищувати до 50?
– А… навіщо???
– Ну, так більше гарантій, що машинка приїде.
– Ні, дякую, давайте понадіємось на удачу.
Удача нас не підводить, в смс машину обіцяють в 20.07 по тарифу 41 гривня. Обіцяти то обіцяють, тільки ніхто за нами не приїжджає. Телефонуємо водієві, запитуємо, де він.
– А у мене відміна! – радісно говорить він. – Розбирайтесь з оператором.
Розбираємось, попередньо викликавши таксі іншої служби.
– Доброго дня, оператор Олександра!
– Олександро, доброго дня! А підкажіть, як так вийшло, що ви нам пообіцяли машину, а вона не приїхала?
– Вам, мабуть, потрапився недобросовісний водій.
– Це жахливо, а хто в такій ситуації зазвичай несе відповідальність? Раптом я на потяг запізнювалася?
– Дівчино, що це у вас до мене за претензії? Я вас зараз взагалі з’єднаю зі старшим по зміні.
 Гудки, гудки.
– Доброго дня, оператор Ірина.
– Доброго дня, Ірино! Мене з вами з’єднали, тут така справа…– розповідаю історію ще раз.
– Так, ми зараз все з’ясуємо, я поки з’єднаю вас зі старшим по зміні.
– Але ж…
Гудки, гудки.
Не те, щоб я звинувачувала в цьому служби таксі, але на день народження до брата ми приїхали хвилин на 40 пізніше, ніж обіцяли. По дорозі таксист ще заїхав на заправку, але ми вже навіть не дивувалися».
 
Громадський діяч Павло Заєць не розділяє ейфорії та сподівань народу стосовно Надії Савченко як національної героїні:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/abd32f57-d242-42b8-af8b-dcdcfa6a08ee.jpg[/img]

Спостерігаючи за істерією навколо Савченко, черговий раз дивуюсь з тупості українців. Чому стільки уваги простому солдату? Звільнили і хай гуляє! Вона не месія, не революціонер, а звичайний салдафон, до того ж явно туповатий. Не розбирається ні в політиці ні в законодавстві, стала депутатом просто по блату. Послухайте її заяви і ініціативи - це ж дибілізм. Нащо з неї ліпити народного героя? Бо по телевізору сказали?

В російському полоні ще сотні українців які страждають більше ніж Савченко, але ви навіть їх імен не знаєте. Де банери у Верховній Раді? Де футболки і акції в підтримку полонених, де репортажі з їх судів?

А знаєте чому цього нема? - бо ви тупе стадо яке не вміє думати, а лише смиренно хлібає те лайно яке ллється на вас з телевізора.
Вам так само недавно скормлювали таких же "народних" героїв і де вони зараз? Де Семенченко, Ярош, Парасюк? А до них була ще Юля з Ющенком...

Скільки можна чекати спасителів? Може варто перестати бути такими наївними і почати самим працювати?
 
Журналіст та волонтер Мирослав Ватащук висловив свої роздуми з приводу ажіотажу навколо Маршу Рівності, який проходить у Києві цієї неділі:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/dbd58c3b-53d3-4fcc-aada-92da86f1239d.jpg[/img]

«Йомайо, вже вуха і очі болять. Найбільша біда України – гей-парад. Та пісєц. Знову лєхторату мозгі полощать, а він і радий вопити «пущать-не пущать».

А інших клопотів в Україні вже німа. Війну на Донбасі закінчили, Крим повернули, корупцію побороли, зарплати та рівень життя услід за цінами підняли до європейського рівня, грибовицьку проблєму теж рішили.

Нє, як діти малі. Найбільші вороги – то не геї, а п…си у Кремлі і в нашій владі»
 
А от громадська активістка, журналістка «Громадського.Волинь» Марія Доманська висловила підозру, що КиївПрайд-2016 насправді проводиться для відволікання уваги громадян від істотніших проблем:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/fe2f6c7a-0835-49ef-8b1d-39f20d441d66.jpg[/img]

«І знову технологія, на мою думку. Не вірю я в збіг обставин, занадто часто вони такі трапляються.

ЛГБТ чи скасування люстрації? Чергова маніпуляція для відволікання уваги. Поки всі переймаються прайдом, суд зробить своє. І ніхто не помітить, бо побої нетрадиціоналістів приверне більше уваги, ніж якесь там рішення суду. Що видовищніше: занудне, але важливе, судове засідання чи кров і махання кулаками в центрі Києва? Питання риторичне.

Давайте вчитися розуміти більше і аналізувати більше. Не ставаймо жертвами маніпуляцій. Для цього треба УВІМКНУТИ МОЗОК!»
 
Тему Маршу Рівності підтримала і волонтерка Ната Толмачова:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/59902576-3d4f-464d-a2d3-6e6dc17806d8.jpg[/img]

«Старша доня була сьогодні на параді секс меншин в Києві. Вона взагалі дуже трепетно відноситься до прав людини та демократії. І тут немає значення орієнтація, хоча вона особисто йде лиш в підтримку. Власне, навіть якби й інакше – я її люблю і приймаю в будь-якому випадку.
Вчора обговорювали нюанси екіпіровки: вода, аптечка, запасний одяг. Я давала поради щодо відступу: триматись скраю, в конфлікти не вступати, тікати провулками...

І тут я згадала, на що це схоже: поради щодо Майдану...

Стало так прикро... тоді хоч ясно було, за що ми можемо бути побитими... а зараз?? Яна теж була на Майдані саме тому, що вірила в демократію. Мені тепер так боляче і прикро. Скільки можна розмінюватись на те, хто з ким спить?? Яка різниця, якщо людина залишається Людиною?? Я твердо знаю, що більшість з тих, хто так яро осуджує геїв, мають стільки скелетів в своїх шафах, що й подумати страшно..

Дитина віддзвонилась: все добре, станція метро була закрита для перехожих, поліцейський ескорт, супровід до метро – все на високому рівні, все добре.

А в мене сльози полегшення. Але чи хочу я жити там, де я маю боятись за своїх дітей, коли вони в центрі столиці України йдуть мирною ходою?? 

Паршиво це все.. неправильно... сумно..

П.с. я не підтримую будь-які крайнощі, ні в чому. Але на будь-якого збоченого гея є купа прикладів нормальних таких чикатіл…».
 
Письменниця та голова Волинської організації Національної спілки письменників України Ольга Ляснюк з нагоди Дня друзів опублікувала гарне привітаннячко:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/4a501886-770d-46be-8f68-b892b3867b3f.jpg[/img]

«Друзі, друзяки, найсправжніші та віртуальні, ті, хто ними прикидається, і хто й не пробує цього робити, – світляків вам усім у душі. Найближчим, звісно, як найближчим – хай по два світляки, а тим, кому геть темно, то хай по три. Дякую вам, що збалансовуєте мене й інколи – навпаки. Я вам теж свічуся, чесно-чесно, навіть якщо ви цього не помічаєте чи не хочете помічати. Я просто стараюся не засліплювати)».

Регіональний консультант з комунікацій, поширення кращих практик та просування успіхів децентралізаційної реформи та редактор ТСН.ua Олена Кузьмич:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/ef468dbd-4002-4e6a-b6ce-1738be6254d9.jpg[/img]

‪«#‎Україна_туристична: це коли автобус «Брест-Кам'янець-Подільський» запізнюється на годину і в ньому вісім годин поспіль лунають «перлини» шансону і попси. А на зворотному шляху ця милість ламається в полі між Острогом і Здолбуновим, а пізніше, на вимогу віддати тобі сумку із багажу, ти дізнаєшся, що ти – «маленька і нагла»
 
Ольга Бузулук, речниця патрульної поліції Луцька перейнялася проблемою практичнішою – екологією:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/f836bf43-6ba5-49f7-953c-444e54d4d583.jpg[/img]

«Взагалі-то Україна займає чи не перше місце в світі за кількістю сміття на душу населення, це десь 1-2 кг щодня (бідні? ні, не чули! більша половина з цього – харчові відходи, недоїдки тобто). 

І киньте в мене камінь ті, хто ніколи не викидав сміття на вулицю або чиї діти не смітили...

Проблема навіть не в тому, щоб знайти місце для сміття. Проблема в тому, щоб узагалі зменшити його кількість. А найголовніше – викинути сміття з мізків».

А журналістка «Таблоїда Волині» Оксана Федорук переймається відсутністю зелених насаджень біля кінотеатру «Промінь», реконструкція якого триває:

[img data=def]12_06_2016_480229306/13267926_948294845268452_2269346436698454205_n.jpg[/img]


«Йшла якось біля «Променя», і якось ніби добре, шо там порядки наводять, і новий концертний зал буде, і третій кінотеатр, і стопіццотий боулінг, і площу облагороджують і все таке. тільки от згадалося мені, як на семінарі з урбаністики, який був під час «Art territory» минулого року, директор "Променя" дуже файно розказував, шо «реконструкцію не змогли б зробити без зрізання дерев, тим більше, що їм було уже багато років, а зелені насадження обов'язково відновлять». от, то хочеться подивитися. коли відновлять. і як. а то ця «камінна пустеля» перед кінотеатром поки шо якось не впічітляє...».

[img data=def]12_06_2016_1067246193/snymok.png[/img]

Журналістка Тетяна Кушнерик привітала своїх колег з професійним святом дуже душевним та щирим дописом:

[img data=def]12_06_2016_1229854184/f52e3f5f-0ff6-4e94-a163-f9688e825095.jpg[/img]

«Добре бути журналістом, – каже одна моя знайома, – якщо щось не подобається, можна налякати, що напишеш про це». «І взагалі, – каже друга, – зараз це модно, бути журналістом. Всі тебе жаліють, переживають за тебе»…

Коли в десятому класі я сказала, що планую вступати на журналістику, вчителька української мови схопилася за серце. А потім водила до мене делегації, які переконували «не губити п’ять років життя». «Іди, Таню, на українську філологію, – казали. – І писати зможеш, і на хліб заробиш. Де ти тим журналістом влаштуєшся?». 

На першому курсі один з волинських журналістів переконував групу студентів, що на Волині школи журналістики немає. Мовляв, він ніколи не взяв би на роботу випускника нашого журфаку. «Ви навряд чи будете працювати за фахом», – сказав. Провидець: із понад 20 людей ними стали може, чверть. 

Після другого курсу трапилася нагода пройти практику в Києві, у газеті «День». Я була першою з нашого вузу, хто туди поїхав. Після ступору (де я, а де «акули пера» зі Львова та Києва) якось одного раннього ранку, за розшифровкою чергового інтерв’ю, прийшла до мене єретична думка «Хай я не можу похвалитися гучними іменами викладачів, але від того наші волиняни гіршими не стають». З тим і жила. Тішу себе думкою, що «тупила» не менше, але і не більше, ніж всі початківці =)

Я пам’ятаю, як ми з кумою шукали першу роботу. Наполегливі, ми дзвонили до редактора (мала необережність сказати, що потребує працівників) і питали «Коли ви вже нас на роботу візьмете?». Хотілося написати щось таке, що відразу Пулітцерівську премію отримати, не менше. 

Трапляються періоди, коли я не хочу писати. Як каже одна колега, «не лягає». Це не значить, що кидаю все і бойкотую роботу, ні. Але бувають моменти, коли мушу, фізично відчуваю, як складаються в голові рядки. Як правило, геніальні =) І як правило, записувати їх ніколи, тому світ втрачає це диво)))

Добре бути журналістом. Добре, справді. Добре, якщо ніколи не відчуваєш розчарування в тому, що робиш. Добре, коли переконаний, що ти на правильному місці. Добре, коли після закінчення робочого дня не хочеться вбивати всіх, хто чимось не вгодив, поглядом, як Медуза. Добре бути журналістом, колеги. Навіть просто добре бути. 

Дивлюся на свого Данила: поклав біля себе в ліжечку булочку, повернувся до неї і лежачи кусає. Виглядає страшно задоволеним. Отак вам бажаю провести цей день)))»