З тих пір, як я повернулася до Луцька, пройшло три місяці, а я досі при зустрічі зі старими знайомими та друзями чую лише одне запитання: «Ну, як там в Криму?». Я не знаю, не знаю!.. І, якщо чесно, знати навіть не хочу! Я перегорнула цю сторінку життя і пішла далі, залишивши тільки найкращі, найяскравіші та найприємніші спогади про півострів.  

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/_hgstxanjpu.jpg[/img] Бухта Ласпі[/caption]

«Іра, напиши про 10 речей, які змінилися в Криму за рік анексії», – отримала я чергове завдання від редактора.

«Окей! Без проблем!», – відповіла я, а вже через годину зрозуміла, що я поняття не маю, про що писати, я ніби все викреслила із пам’яті, ніби мозок заблокував всі ті не дуже приємні спогади, які супроводжували моє життя протягом останнього року в Криму.

Тому у цьому тексті не буде чергової «десятки» в стилі «Кому в Крыму жить хорошо?», «Кому не стоит посещать аннексированный полуостров?» «10 вещей, которые должны знать туристы, решившие посетить Крым». Я вам розповім про людей і відносини між ними.

Друзі

Їх залишилось дуже мало. Мало – це не десять-двадцять хороших знайомих, з якими можна випити пива чи сходити на концерт. Це фактично п’ять-шість надійних і перевірених друзів, яким не страшно сказати, що Путін – х…ло. Це коли дні народження з гучними компаніями, перетворюються на вечерю у вузькому майже сімейному колі. Це коли більшість із них вже покинули півострів або планують це зробити найближчим часом.

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/copn_cinfew.jpg[/img] З висоти Мангупу[/caption]

Мій варіант, як виявилося, ще не найгірший: є люди, у яких всі найближчі і рідні виїхали на материк. Ви можете собі уявити ситуацію, коли вам немає кому розповісти про свої проблеми, обговорити останній фільм, немає з ким піти на каву чи просто зізнатися у тому, як усе навколо дістало. Ви фактично одні, а навколо – чужі неспоріднені душі.

Свої та чужі

Коли я читала літературу про події 1917 року, я ніяк не могла зрозуміти героїв, які попри родинні чи дружні зв’язки опинялися по різні сторони барикад.

«Як можна так зрадити своїх батьків?», «Хіба ж нормально відрікатися від власного сина чи доньки?», – думалося мені тоді.

«Можна! І для декого – це нормально!», – знаю я сьогодні.

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/dsc_4516.jpg[/img] Арабатська стрілка. Липень, 2014 рік[/caption]

Кам’яна тяжка стіна між друзями, родичами, батьками та їхніми дітьми, чоловіками та жінками почала рости після 23 лютого 2014 року. В той час, як одні раділи втечі Януковича, інші – йшли махати «триколорами» та захищатися від «хунти» і «фашистів». Щохвилини мур стрімко збільшувався, безодня між двома таборами розширювалася, взаєморозуміння зникало, натомість народжувалися недовіра, підозрілість, пригніченість, злість, образа, розчарування та відверта оголена ненависть. Згодом стало легше… але це було вже потім.

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/dsc_4593.jpg[/img] Центральний пляж Феодосії. Липень, 2014 рік[/caption]

* * *
«Ти навіщо собі в машину російський прапорець причепив», – запитую у сусіда, з яким вже рік живемо в одному дворі.

«Ай, не питай. То ж Таня (дружина – авт.) так захотіла…», – відповідає він. – «Ти ж знаєш, мені насправді все одно – чи Україна, чи Росія – одна фігня!»

Після годинної бесіди з сусідкою про «страшних бандерівців» і «правосеків», розумію, що більше не маю моральних сил пояснювати очевидні речі, кидаю останній аргумент:

«Таня, але ж я із Західної України, я все життя там прожила, ми ж з тобою вже не перший рік знайомі, живемо хата в хату, я схожа на фашиста?», – намагаюсь достукатись до розуму цієї людини.

«Ні, не схожа. Але ж ти просто нормальна!», – відповіла здивовано сусідка.

«Тань, там всі нормальні, такі ж як я…», – розумію, що це наша остання розмова на цю тему. Просто не має сенсу щось пояснювати, людина свято вірить у своє.

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/dsc_4649.jpg[/img] Коктебель. Липень, 2014 рік[/caption]

* * *
«Ой, ну перестань, не все ж так погано. Особисто у мене нічого не змінилося: я як ходив на роботу так і ходжу, зарплата нормальна. І взагалі я вважаю, що Крим рано чи пізно мав би бути частиною Росії. Це було б справедливо. Звичайно, цей спосіб, який був використаний, не найкращий, але так мало статися», – каже мені мій друг-інженер, який працює у компанії Олексія Чалого, того самого, якого було обрано «народним мером» Севастополя у кінці лютого 2014-го.

«А тепер я тобі розкажу про себе: я втратила роботу, бо займатися журналістикою в таких умовах неможливо і небезпечно, я тепер тут без місцевої прописки іноземка: мені необхідно кожні три місяці виїжджати із Криму, і щоразу є великі шанси, що назад на півострів мене не пустять, я не відчуваю себе у безпеці, бо ніколи не приховувала своїх поглядів. Продовжувати? Як ти думаєш моє життя змінилось?», – іронічно запитую я.

«Угу, змінилось… Я так розумію, що не у всіх так все добре, як у мене, все дуже індивідуально», – без заперечень погодився мій друг.
Це була наша остання розмова про політику, потім ми розмовляли про що завгодно, але не про те, кому в Криму тепер добре жити.

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/sxkgb7jwatu.jpg[/img] Голуба бухта, Севастополь[/caption]

Колеги

Це особливі відносини. Коли друг несе відверту нісенітницю, то йому можна про це сказати «в лоб», якщо не допоможе – припинити спілкування. А от з колегами так не зробиш, тобі доведеться з ними спілкуватися, незважаючи на ваші ідеологічні вподобання.

Найбільше мене дивували мої колеги на телебаченні. Я завжди вважала, що журналісти цинічні та прагматичні, вони все піддають сумніву і не вірять у казки політиків. Як показує життя, я глибоко помилялася.

«Хто ж знав, що буде такий сумний фінал? – з жалем коментувала моя колега пенсійного віку майбутню ліквідацію Севастопольської державної телерадіокомпанії. – Ми ж не думали, що все так різко зміниться. Люди голосували на референдумі, бо як тоді можна було по-іншому? Ти ж пам’ятаєш, вийшла ця безумна Фаріон і почала говорити всілякі дурниці. От більшість й прийняла емоційне рішення. І я в тому числі».

[caption][img data=wat]07_08_2015_1470420310/imag0754.jpg[/img] Долина привидів, зі схилів Демерджі[/caption]

Найважче було спілкуватися з колегами, коріння яких з Донецька та Луганська. У багатьох у зоні бойових дій й досі залишаються родичі та друзі. Зазвичай розмова зводилася до сухих коротких реплік. І справа не у тому, що людина «з нами» чи «проти нас», а у тому, що я не знаю, про що потрібно говорити з колегою, батько якої знаходиться під постійними обстрілами і щохвилини може піти на той світ. Важко підібрати правильні слова, важко стриматися, щоб не закричати: «Ви ж самі цього хотіли!» Адже цей емоційний випад назавжди зробить вас чужими, а ви ж так завжди добре спілкувалися, навіть товаришували , допомагали один одному в роботі. Це все було «до». Але я і хотіла зберегти в пам’яті саме тих, довоєнних, колег, поряд з якими професійно зростала, від яких отримувала корисні поради, які в складні моменти мене підтримували. Тому тепер – лише сухі короткі репліки про події останнього року, без зайвих емоцій, без жодних натяків на чиюсь неправоту.

Спільнота анонімних патріотів

Це особлива категорія людей. Часом йдеш ти містом і зустрічаєш давнього знайомого, зупинилися, сказали однин одному декілька типових фраз, а потім обережно намагаєшся з’ясувати «чиїм він буде». Таке спілкування на перший погляд може здатися безглуздим, але кожен із співрозмовників розуміє, що без цього ніяк не обійтися, якщо ти проти «російського Криму». Така вимога часу.

[img data=wat]07_08_2015_1470420310/kuih_qpyqj8.jpg[/img]

Ви навіть уявити собі не можете, наскільки великою є спільнота анонімних українських патріотів у Криму! Я це усвідомила десь через півроку після сумнозвісних подій. Чому анонімних? Бо такі люди ніколи не афішують своїх поглядів, але ти їх відчуваєш підсвідомо, здогадуєшся про їхні політичні вподобання по міміці обличчя, коротких репліках. Їх можна зустріти у магазині, громадському транспорті, у безкінечних чергах, вони є скрізь і їх справді багато.  Якщо це колеги, то вони кидають тобі посилання на цікаві статті або іронічні картинки про окупацію Криму. Якщо це були колись просто твої знайомі, то тепер вони стають тобі вже близькими друзями. Адже спільний ворог об’єднує.

[img data=wat]07_08_2015_1470420310/o4jld6vumvi.jpg[/img]

* * *
Пройдуть роки і конфлікт між країнами почнуть стихати. Але чи можна так сказати про розбіжності між найближчими людьми? Чи зможе син зрозуміти маму, яка відправляючи його до Києва на «пмж», кляла все українське, а рідну дитину називала мало не зрадником? Чи почнуть коли-небудь родичі, які опинилися по різні сторони барикад, знову спілкуватися та збиратися всією родиною на свята? Зараз ніхто не дасть вам однозначних відповідей на ці запитання. Надто багато тріщин з’явилося в стосунках, надто багато нерозуміння один одного, і ще більше образ. Головний тренд сьогоднішнього кримського спілкування – не обговорювати головне, а розмовляти про дурниці.              

Автор: Ірина ДЕРКАЧ