Сьогодні у традиційному блозі на нічку від «Таблоїда Волині» – одна з історій вокалістки популярного гурту «АССА» Тетяни Власової, якими вона ділиться на своїй сторінці у Фейсбуці з хештегом #Танярозказуєісторію.
 
Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].
 
***
 
Привіт, мене звати Таня і сьогодні я розповім вам історію про зелений радіоприймач. Він з’явився в моєму житті, коли мені було 16 і я стала щасливою студенткою факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка.

Щасливою – лише теоретично. Львів зустрів мене заплутаними вулицями, в яких за два роки я так і не розібралась, величезними бібліотеками, в яких я ніколи не могла знайти потрібну книжку, і гуртожитком.

Звісно, гуртожиток був найцікавішим моїм надбанням після вступу. Там були присутні всі класичні атрибути гуртожитського життя: галасливі сусіди (не подружилась), таргани (боролась), холод (мерзла і все ненавиділа), необхідність самій себе годувати (так і не навчилась). Воду в цьому гуртожитку давали не погодинно, як у решті міста, а похвилинно: 40 хвилин зранку – 40 ввечері. І тільки холодну. Зима там була така, що я й досі мерзну, коли згадую.

Словом, вчитись було цікаво, а жити у вільний від занять час – не дуже. На щастя, в гуртожитку моєю сусідкою по кімнаті був не хтось випадковий, а дорога моєму серцю Інна, з якою ми дружили з першого класу. Якби це був хтось інший, я би, може, втекла зі Львова вже через тиждень після 1 вересня.

[img data=def]21_12_2017_430802242/25446020_1684507044900924_5084517896154505165_n.jpg[/img]

Телевізора в нас не було (на щастя), комп’ютерів і інтернету теж (якби й були, в тому гуртожитку я б їх не залишала). Зате ми з Інною багато читали і навіть розмовляли.

А якось у кімнаті з’явився він. Радіоприймач.

Він був зовсім маленький, квадратний і зелений. Інна навіщось привезла його з Луцька і почала вмикати вечорами. Накрутити там можна було всього кілька станцій, от ми їх і крутили. Це був наш єдиний зв’язок із цивілізацією з висоти третього поверху того епічного гуртожитку.

Інна любила групу Evanescence і завжди вмикала станції, на яких можна було почути їхню My immortal (романтична юність!). А коли вона їхала додому на вихідні, приймач потрапляв повністю у мої руки.

І тоді я слухала Джем ФМ / JAM FM.

Не просто слухала, а уявляла, що от-от тут звучатиме моя пісня. Це було щонайменше дивно, бо мої музичні амбіції нібито залишились у томчасі, коли маленька Таня бігала на заняття в музичну школу і співала вдома в мамин дезодорант пісні групи ABBA.
А тут радіо.
І холодний гуртожиток у місті, де мене, здавалось, взагалі ніхто не чекав.
Я добре це пам’ятаю.

Мені було 16, потім 17, потім 20. Зараз мені більше. Я переїхала в Київ, де спочатку особливо теж не була нікому потрібна, але знайшла тут найкращого в світі чоловіка і ще кількох рідних людей. Я пишу пісні і вірші, іноді мені за них дякують, тому мені більше не буває холодно.
А нещодавно в машині я ввімкнула Джем ФМ.

І ви ж розумієте, що ця історія не була б повноцінною, якби саме в цю мить там не лунала моя пісня)

Привіт, мене звати Таня. Я ні разу не якийсь там мотиваційний тренер. Але я думаю, що у кожного з нас в житті має бути свій зелений радіоприймач)