«Коли ти починаєш приймати себе, у тебе все вдається»: журналістка Юля Фінковська

17 Серпня 2020

Текст: Анна ПАНЧЕНКО

Фото: Ірина КАБАНОВА

Настрій: кав'ярня Starcup (Проспект Волі, 12)

Ви, мабуть, її добре знаєте: неодноразово на просторах інтернету зустрічали її репортажі чи інтерв'ю. Юля Фінковська – справжня таблоїдна діва та майстриня слова. Вона може цікаво розповісти про найдивнішу подію, вміє доречно описати найнедоречніше та любить те, чим займається.

У рамках нашої «Кавової розмови» ми поговорили про журналістику (йой, про це ми говорили дуже довго), вегетаріанство, непристойні анекдоти, сім'ю, звільнення та комплекси. Взагалі, під час цього інтерв'ю можна часто зустріти мою примітку «сміємося», оскільки ми справді постійно гиготіли, тому це швидше дружня розмова, аніж інтерв'ю.

– Як ти «прийшла» в журналістику?

– Все було дуже банально: я просто вчилася на факультеті журналістики, хотіла бути журналісткою і стала нею (гигикаємо, - авт). У нас кожного року була якась професійна практика, яку я проходила в «районках» у своєму місті (Чортків, Тернопільська область, - авт).

«Таблоїд» – це перше волинське видання, куди я прийшла на практику на четвертому курсі. Потім мені запропонували бути тут дописувачкою. Якийсь час я ходила на події, писала, зрозуміла, що мені прикольно і це можна поєднувати з навчанням. Потім у нас звільнилася редакторка, тому їм треба була людина. Вони запропонували мені спробувати працювати на повний робочий день. Це був такий шок, якщо чесно. Я ж така відмінниця, ходила на всі пари, і тут уявляю, що зараз все зміниться. Але я ніколи не жалкувала про це.

– Важко було поєднувати роботу і навчання?

– Дуже важко, бо я вчилася і на факультеті філології, і на факультеті журналістики. У мене було чотири сесії у рік! А ще робота! Якщо чесно, зараз, коли у мене щось не виходить, або коли маю якісь складнощі, то нагадую собі, що колись встигала значно більше і мені було ок.

– Чому саме «Таблоїд»?

– Мені подобається, що це видання без політики (наскільки це можливо). Для мене це дуже важливо. Я цікавлюся життям країни та політикою, але писати про неї не хочу. Мені здається, що в наших реаліях неможливо висвітлювати її повністю об'єктивно.

Люблю те, що тут можна писати більше такого лайфового, робити інтерв'ю з дивовижними людьми. Формат видання, стиль, можливості – це те, що мені дуже подобається. Словом, все влаштовує: мені важливий комфорт і на матеріалах, і в колективі, і у стосунках між роботодавцем та мною.


– Чи відчуваєш ти зараз комфорт?

– Думаю, що та. Ну, коли я не відчувала комфорту, то просто звільнилася. Я рік не працювала на «Таблоїді», а потім повернулася. Це був пік мого емоційного вигорання. Думаю, що у кожного журналіста чи журналістки настає такий період, але всі його по-різному вирішують: хтось перемикається на іншу роботу, хтось кардинально змінює галузь, а хтось просто бере час, щоб подумати. Коли я йшла, то дуже багато людей переконували, що швидко повернуся. Бухгалтерка якось сказала, що де я знайду таку зарплату, щоб мені платили за те, що я нічого не роблю (гигикаємо, - авт).

– Та, у нас нестабільний та ненормований графік.

– Це також часто впливає на вигоряння.

– Як тобі рік без «Таблоїда»?

– Та він був афігезний! Прекрасний! Але потім я зрозуміла, що рік з «Таблоїдом» теж був прекрасний. Все сталося настільки у свій час. Той рік мені був потрібен, щоб я зрозуміла, що можу бути не тільки журналісткою, що я можу ще щось інше. Це був рік активних пошуків.

Я почала викладати українську іноземцям по скайпу. Це була можливість використати мою іншу освіту, хоча я думала, що вона мені не знадобиться.

Цей рік, взагалі, був дуже класним: я стільки всього зробила! У мене була ясна голова, дуже багато відпочинку. Я встигла видати збірку, переключитися на творчість, почати робити те, що ніколи не пробувала. Потім я зрозуміла, що мені дуже бракує інтерв'ю і розмов з людьми. Хоча я інтровертка, але мені цього дуже хотілося. Як тут не вірити в те, що ти посилаєш запит у космос, а у тебе все вдається?


– Що тобі подобається більше: брати чи давати інтерв'ю?

– За кількістю інтерв'ю я більше брала, ніж давала. У тому є якась напрацьована схема: знаю, що я є режисеркою всього. Якщо щось йде не так, то я знаю, як та куди це варто вивести. А коли ти не знаєш, куди піде розмова, то це якось дивно. Мабуть, говорити я люблю більше, ніж розшифровувати (сміється, - авт).

– Та! Мені здається, що розшифровувати не люблять абсолютно всі! Що тобі найбільше подобається у журналістиці, а що – найменше?

– Найменше подобається розшифровувати дуже довгі матеріали та робити рейтингові новинки, які завжди «заходять», але ти не розумієш, чого люди це читають. Потім, звичайно, ясно, що це є органічною складовою нашої роботи. В якийсь момент я зрозуміла, що якщо це є одним з компонентів журналістики, а я хочу брати класні інтерв'ю, робити круті репортажі, то я маю робити й це теж. Також не люблю узгоджувати матеріал з кимось конфліктним. А ще мені бісять погані коментарі!

Найбільше подобаються люди. Це те, через що я постійно повертаюся в журналістику. Мені подобається розкривати когось, особливо, якщо людина була не дуже популярною й про неї ніхто не знав. З кожного інтерв'ю я виношу щось для себе. Усвідомлюю й переоцінюю. І третє...


– На концерти можна ходити «халявно»...

– Це мені не дуже подобається, якщо чесно. Мені краще ходити на концерти розслабленою, а не думати про те, що сидітимеш десь на сходах в портері (сміємося, - авт). Слухай, мені ще іноді виходить спілкуватися з відомими людьми. Це подобається не тому, що я фанатка-фанатка, яка зустріла свого кумира, а тому, що я їх бачу з іншого боку. Мені здається, що в журналістів взагалі немає кумирів.

– Чому?

– Бо маєш в голові образ якоїсь зірки, закохана в це, а потім береш в нього інтерв'ю та розумієш, який він тупий! Пазлик розсипається. Буває навпаки, що не очікуєш нічого, а вона – фонтан. Це дуже надихає.


– Тоді у кого легше брати інтерв'ю: у зірок чи звичайних людей?

– Буває по-різному. Якось, пам'ятаю, брала інтерв'ю в студентки, яка перемогла в якійсь номінації, то вона поводилася гірше, ніж Полякова. Це залежить від характеру, а не від того, наскільки зіркова людина.

Мені дуже важлива атмосфера та комфорт на інтерв'ю: коли ти теж можеш розкритися, ставиш нормально питання, не трясешся та не заглядаєш в питальник кожної секунди.

– А що ти робиш тоді, коли відчуваєш, що не на одній хвилі з людиною?

– Я ж казала, що почуваюся режисеркою, розумію, що від мене залежить тон інтерв'ю. Наприклад, за перших кілька хвилин я розумію, чи можна з людиною жартувати, чи краще розказати якусь дуже серйозну-серйозну історію.

Якось я розповіла не дуже пристойний анекдот під час інтерв'ю.


– Надіюся, це був не політик (сміємося, - авт)

– Я вже не пам'ятаю, якщо чесно. Ну, важливо якось розговорити людину. Якщо ти бачиш, що вона дуже серйозна, то можна якось віддалитися, щоб вона зрозуміла, що на її простір ніхто не зазіхає.

– Поговорити про слоників...

– Та, поговорити про щось віддалене. Це дуже сумно, але люди розкриваються після тридцяти хвилин розмови. Тоді, коли вже всі втомлені і ти розумієш, що пора йти, а вони починають розповідати про себе нові штуки.


– Ага, тоді дуже не хочеться сидіти, бо розумієш, що те все прийдеться розшифровувати декілька днів.

– У мене буває таке, що я дивлюся на таймер, а там уже сорок хвилин, година, а потім: «Що ж я з цим всім буду робити». Буває й таке, що не дивишся на це все, відставляєш. Може, я навіть щось викину з початку розмови, але додам те, що клас-клас.

– Як тобі наш шалений графік?

– Та це треш, ясна річ. Але в тому ж є кайф: ти можеш попрацювати один день, а потім у тебе може бути мінівідпустка. Таке рідко буває, але все ж.


– Ото ніби не з журналісткою сидиш! Мінівідпустка?

– Просто це ж карантин: немає вечірніх концертів та репортажів. Вже здається, що все добре (гигикаємо, - авт).

Мені подобається, що тут кожного дня якась інша робота: ти майже ніколи не робиш одне й те ж. Постійно у такому мозковому штурмі, думаєш, що таке зробити, в кого взяти інтерв'ю, може якийсь власний проєкт придумати. Мені подобається, що не треба сидіти за документами з дев'ятої до шостої. Цей шалений темп можна виправдати тим, що не встигає замилитися око.

– Журналістика – це робота чи хобі?

– (довга пауза) По зарплаті – це хобі (гигикаємо, - авт). Та робота-робота. За хобі ж взагалі переважно не платять. Це є робота: треба ж перечитувати тексти, не розшифровувати одне інтерв'ю тиждень, робота над тим, щоб самовдосконалюватися. Як то кажуть: «Якщо ти зробиш хобі своєю роботою, то ніколи в житті не будеш працювати».

Робота має подобатися. У кожній роботі є свої плюси та мінуси – тут важлива їх концентрація. Журналістам треба перемикатися на щось інше: структурувати справи так, щоб залишалося більше часу для себе. Бо інколи це може захопити та здаватиметься, що довкола якась безвихідь.


– Ти мені колись говорила, що після того, як ти вийшла заміж, почала більше відділяти роботу та особисте життя. Що ще змінилося після того, як ви одружилися?

– Щодо роботи – багато речей. Я більше почала цінувати вільний час. Раніше я могла розшифровувати інтерв'ю і о шостій ранку, і об одинадцятій вечора, бо я була сама і мені не хотілося нікому приділяти час.

Багато речей змінилося. Є такі, хто кажуть: «Ясна річ! Тепер треба більше вільного часу, щоб казан котлет наробити, прибрати», але в нас все не так. Змінилося тільки те, що я хочу приділяти більше часу йому, бувати разом більше.

Ми дуже довгий час казали, що нічого не змінилося, окрім прізвища Дзьобик у мене. Бо так і було. Але одне змінилося кардинально: якщо до заміжжя у мене часто були депресії, то після – все класно.

– Це через підтримку, та?

– Ми просто сповідуємо ці цінності, що треба одне одного ростити, ставити кращими, не тиснути. Пам'ятаєш, я казала про комфорт? От комфорт в сім'ї – це теж дуже тебе підтримує. Для мене важливі партнерські стосунки: коли я, відпрацювавши цілий день, не мушу до третьої ночі готувати їжу та прибирати.

– Тобто, він тобі допомагає?

– Ми все робимо, коли в кого є час. Він працює і я теж. Ми дуже рівноправні в тому, кожен вибирає, що йому подобається робити. Ще змінилося те, що ти завжди знаєш, з ким порадитися і ти впевнений, що ця людина не використає нічого проти тебе.

– Ми зараз працюємо дистанційно і майже весь свій час проводимо вдома. Як ви за цей період (а це аж п'ять! місяців) не повбивали одне одного?

– Я, коли на карантині старалася придумати щось, креативити, бо ж новин не було, дуже часто натикалася на такі статті, типу «Як не вбити на карантині». У нас просто не було такого! Ми досі дуже щасливі, що разом працюємо з дому.

Треба почати з того, що коли я виходила заміж, то страшенно боялася того, що у мене заберуть мій власний простір. Для мене це дуже важливо, як для авторки зокрема. Коли ти цілий день працюєш. то треба час, щоб відчути музу, сповільнитися. Я дуже боялася, що людина втрутиться фізично у мій простір: буде пересувати склянки, чіпати мої речі. Я так трепетно облаштовую все і дуже не хочу, щоб хтось туди втручався. Навіть дуже рідний. Але все сталося якось дуже гармонійно і м'яко, ці мої страхи взагалі не виправдалися.

Мені дуже пощастило, що чоловік теж інтроверт. Якщо ми дуже багато попрацювали та поговорили за день, то можемо просто помовчати. Можемо разом щось дивитися на тлі або просто розслабитися та попити чаю.


– Ти нещодавно їздила відпочивати на Світязь (під час того, як я це пишу, Юлечка теж там відпочиває і святкує свій день народження). Як ти поєднувала і роботу, і особисте життя, і відпочинок?

– Я не брала відпустку, бо вирішила ще й працювати – просто змінити свою місце роботи. Це дуже прикольно, але складно. Спочатку я намагалася встигнути все, але у мене нічого не виходило. Це було до середини тижня.

Потім я вирішила, що вранці йду купатися, в обідню пору – робити матеріали, а ввечері – гуляти знову. Мені здається, що це одна з переваг роботи журналіста – поїхати кудись на кілька днів. Ми ж часто не прив'язані до місця. Це теж допомагає не вигорати.

– Їла пончики на Світязі?

– Провокативні питання пішли. Кожен хоч раз це там робить!

– Розкажи про вегетаріанство. Чому та як ти не їси м'яса?

– Я не називаю себе вегетаріанкою, хоча з м'яса переважно їм лише курку. Ну, мені не потрібно їсти м'ясо кожного дня. Це – стовідсотково. Я не їм свинину та телятину вже дуже довго, але це не принципово. Я не роблю це того, що мені несмачно. Коли я потрапляю в середовище, де мама наготувала купу смачного, то можу з'їсти. Коли я сама готую, або мій чоловік (а він, до речі, вегетаріанець, – авт), то майже не використовуємо м'ясо. Я проти того, щоб ставити собі якісь рамки чи обмеження. Зараз я розумію, що мені комфортно з'їсти курку раз на місяць. Може, навіть рідше. Загалом, ми стежимо за раціоном, намагаємося їсти здорову їжу, побільше овочів та фруктів. Мені подобається спростовувати міфи про те, що якщо чоловік не їсть м'яса, то це біда. Все можна збалансувати у будь-якому раціоні.

Я, наприклад, дотримуюся релігійних постів. Мені нормально сорок днів не їсти м'яса й молока, але я не називаю себе веганкою, бо згодом повертаюся назад. Я дуже багато всього пробувала: і тиждень сироїдства, і веганство. В кожному з цих періодів мені було комфортно.

– Чи не тисне на тебе чоловік через те, що ти їси м'ясо?

– Ні, ніколи. У нього теж ідеологічні міркування сформувалися вже потім, а від м'яса він відмовився десь в сьомому класі саме через те, що не смакувало. Такий вже стаж дуже солідний.

Він не каже мені: «Фу-фу-фу. Ти шо робиш?».


– Ти кидала сторіз з написом «Сьогодні я дозволила собі з'їсти законний шматочок чорного шоколаду». Ти дотримуєшся якоїсь дієти?

– Я намагаюся стежити за здоров'ям все своє життя. Спочатку це були дуже дивні дієти, через які, певно, всі підлітки проходять. Такі, знаєш, коли випадає волосся і не можеш встати вранці з ліжка. Потім я поступопо нарешті дійшла до того, що треба їсти все, але трішки, інколи собі дозволяти шоколад або зефір.

Це була якась драма всього життя, бо я дуже схильна до повноти. Мені з цим постійно треба щось робити. І дуже образливо, коли ти над цим працюєш все життя, а тобі вдається не до кінця. Так буває. Ти шукаєш причину, а її немає. Особливо тоді, коли ти ходиш в зал, а тренер каже тобі: «Раціон хороший, на заняття ходиш, але ж не худнеш. Булки жереш вночі!». Я поволі-поволі доходжу до того, що і наша психологія дуже-дуже на цьому ґрунтується. Коли ти починаєш приймати себе, у тебе все вдається. Тому я стежу за раціоном, додаю фізичної активності і працюю над сприйняттям себе. І нарешті бачу непогані результати.

Ще я не п'ю алкоголь, мені не подобається його смак. Можу зрідка випити вина, але дуже напружує кількість калорій в ньому. Я вже краще з'їм щось смачне або взагалі відмовлюся від цих калорій. У нашому суспільстві, як виявилося, не пити в компаніях непросто. Мені постійно кажуть, що я вагітна! Я вже вагітна третій рік (сміємося, - авт).

– І ще будеш!)

– Ага. Та, тому треба стежити за цим всім. Надто важливо не робити над собою насильства: коли тобі не підходить тягати «залізо» в залі, то ходи на фітнес, роби вправи.

Іноді так буває: тобі ніхто не вірить, думають, що ти нічого не робиш, але пофіг на всіх. Головне, що ти сама знаєш про себе.


– Я тебе теж розумію! Мені здається, що ідеал 90-60-90 вже віджив своє. Ти можеш виглядати по-іншому, але бути здоровою та щасливою.

– Багато хто думає, що от така молода, але на себе «забила». Ви не можете того знати! Ніхто не може знати. Головне, як ти почуваєшся і таки щось для себе робити. Яким темпом ти будеш змінюватися та наскільки це комфортно для тебе – це тільки твоя історія.

– Ти кажеш, що стежиш за харчуванням і хочеш схуднути. Тобі не подобається те, як ти виглядаєш?

– Моя фігура мені ніколи не подобалася. Це мій величезний комплекс. У мене з цим було дуже багато проблем. Часто люди просто на вулиці підходили сказати мені, що я виглядаю не так, як повинна. Я дуже замикалася і ненавиділа себе, навіть тоді, коли уже скинула десять кілограмів.

Зараз я роблю це не для людей, а для себе. Знаю, що хочу бути здоровою і собі подобатися візуально . Зараз я собі подобаюся значно більше, ніж рік чи два тому. Я дуже переймалася через те, що люди могли підійти й сказати, що мені зараз так не ок. А тепер прийшло усвідомлення, що це лише моя історія і я сама знаю, наскільки щось важко дається.

Потім було таке, що я розповідала на «Таблоїді» про те, як я худла. Мені теж багато писали, що нічого не видно, що от місяць пройшов, а результатів немає. Це на мене дуже тиснуло. Я відповідально робила все, як й інші в тому проєкті, але хтось худнув, а я – ні.

Усе дитинство була дуже худенькою, але я себе вже такою не пам'ятаю. Десь в 15 у мене стався скачок зросту і гормонів. Зараз я просто хочу повернутися в той образ, в якому мені комфортно. Ніколи не мріяла бути суперхудою, просто хочеться, щоб було комфортно і здорово. Я мрію, щоб люди не нав'язували іншим свої невирішені психологічні проблемки, щоб більше підтримували інших.


– Ти говорила про коментарі в інтернеті. Чи справді на тебе так можуть вплинути слова незнайомців?

– В якийсь період мені регулярно писали всякий особистий хейт-хейт. Коментували мою вагу, зовнішній вигляд, що не так волосся лягло, ніс завеликий. Зараз я розумію, що це був тотальний булінг. Тоді мене все ранило і я думала, що в мені нічого гарного немає. Думала, що треба піти втопитися у річці глибокій (посміхнулася, - авт).

Коли ти кожен день живеш у такому тиску, то просто піддаєшся йому. А потім я випадково дізналася, що це писала одна з моїх подруг.

– Надіюся, експодружка.

– Уже – так! Я просто побачила відкриту вкладку на її ноуті й трохи підофігіла. Я не вмію влаштовувати скандали: мені легше піти додому і поплакати. Потім я багато всього переоцінила. Я зрозуміла, що люди іноді це пишуть не тому, що так думають, а просто хочуть вилити кудись негатив. Може, це хобі таке.


– Як думаєш, вона тобі заздрила?

– Знаєш, мами кажуть: «Ой, заспокойся, то вона просто заздрить», а ти в той момент думаєш, що маєш стільки проблем і стільки всього не прикольного! Я не можу до кінця бути впевненою, що мені заздрять. Може, хтось бачить картинку і думає, що все класно. Ніхто ж не знає, що знаходиться за тією картинкою.

Ще було таке, що я виграла розіграш у якогось фотографа, а він сказав, що не буде псувати свою репутацію і фоткати мене. Цього всього стало настільки багато в моєму житті, що я просто не знала, що з цим робити.

Вже потім приходить розуміння, що у тебе одне життя і ти маєш прожити його щасливо, а не догодити всім. Мені дуже важливо бути здоровою та дбати про себе. Раніше я була з тим сама, я могла поговорити з мамою, з родиною, але вони ж всі далеко. Шлюб у цьому плані мене теж дуже змінив, бо коли ти відчуваєш, що тебе приймають з усім, це неймовірно.

Це вже зараз я можу про це розказувати. Колись я не наважилася б.


– Що ти думаєш про бодіпозитив?

– Його треба дозувати. Я проти того, щоб нічого не робити та казати, що це класно. Просто їсти, лежати і виправдовувати це модою на щось. Але бодіпозитив – не лише про вагу. Він у своїй найкращій іпостасі – прекрасний: коли людина може прийняти не ту форму брів, яку їй нав'язують, не той ніс. Прийняти себе.

Пам'ятаю, як мені було 14 років, я гуляла у дворі, а сусідка років 25 сказала, що мені треба поголити ноги, бо ніхто заміж не візьме. Тоді я взагалі не думала про те, що треба це робити. Та й потреби не було! Пам'ятаю це досі: я так плакала, бо думала, що це тільки моя проблема.

Якось мій чоловік сказав: «Уявляєш, якби ти прийшла в якийсь сад, а всі рослини там були б однакові. Це було б дуже нудно». Мені це так сподобалося! Фраза то не дуже й нова, але він сказав це в потрібний момент. Я зрозуміла, що всі класні. Не класні лише ті, які на себе відверто «забивають». Цю позицію теж треба поважати, але я якось не можу. Головне турбуватися про себе не від сорому, а від любові.


– Твої недоліки для когось виглядатимуть, як дещо прекрасне.

– Я думаю, що жінки повинні надихати та підтримувати одна одну. У нас є така річ, що люди одного прошарку шеймлять одне одного дуже сильно, хоча мали б підтримувати. От якщо ти релігійна людина, то часто буває, що тебе «заклюють» свої ж, мовляв ти не достатньо стараєшся. Якщо ти молода матуся, то найбільше тебе критикуватимуть саме такі ж матусі, мовляв не правильно годуєш або ще щось. А мені дуже хочеться, щоб жінки особливо відчували одні одних.

Я припускаю, що чиїсь естетичні вподобання відрізняють від того, як хтось виглядає. І це нормально. Мені теж може не подобатися, як хтось виглядає. Але я ніколи не підійду до цієї людини та не скажу цього. В якийсь момент це стало нормально! Коли ти викладаєш фото в соцмережі, то хтось обов'язково прийде в коментарі та напише: «Фу».

От було таке, що коли ти пишеш про людину інтерв'ю, максимально відособлено, а там десь в кадрі шматочок тебе. Потім обов'язково хтось напише в приватні повідомлення, що з такою зовнішністю краще не працювати в журналістиці.


– Мені постійно таке пишуть!)

– Тоді взагалі не треба працювати. Таке й з творчістю було. До мене підійшов чоловік і сказав: «Ну вірші у тебе класні, але вигляд – такий собі. Щоб чогось досягнути в цьому житті, то треба бути дуже презентабельною». Мені «щастило» на такі ситуації та таких людей. Але зараз я дуже щаслива, що це в минулому.

– Щоб ти сказала собі 18-річній?

– Я таке пишу дуже часто. Це такий момент психотерапії, коли мені хочеться заспокоїти таку маленьку та схвильовану дівчинку в собі. Хочеться сказати, що далі буде краще. Тобі лише зараз здається, що це така дупа. Не треба нікого слухати. Хоча мені здається, що у 18 – це дуже складно. Майже неможливо! Я б сказала собі, що я цінна і мене можна любити будь-яку: це не залежить від того, чи я заробила хорошу оцінку, чи не провалила іспит і чи пофарбувала волосся. Люблять не за це.

Я собі дуже багато могла б сказати, але тоді не послухалася б.






3

Читати ще

Коментарі

Колега

Дуже класне інтерв'ю. Молодці, дівчатка!

Колега

Юлю, ти молодець! Красуня і розумниця! Більше б таких людей, як ти.

Джек Деніелс

Не парся, малишка! Ти прекрасна!

Колега з іншого видання

Юль, ти гарна! І талановита! А хейтерів посилай в дупу, бо це невдахи)

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter