Заступниця голови Волинської ОДА Тетяна Щербак: «Сім'я – єдине, що може тримати нас на цій землі»

^{Текст: Ольга МАГАС}

^{Фото: Юрій ЄВТУШКО, з особистого архіву.}

На інтерв’ю заступниця голови Волинської ОДА Тетяна Щербак приїхала в обідню перерву. Нам пощастило записати його ще до карантину, тому спілкувалися вільно і без масок. Власне, без масок, образно кажучи, пройшла й сама розмова. Впевнена у собі, чітка та розважлива, із гарним почуттям гумору – переді мною сиділа жінка із досить вагомим життєвим досвідом за плечима.

Які щемні традиції плекають в родині Тетяни Щербак, на що вона витратила першу заробітну плату, чому порушила одне зі своїх життєвих правил, чому не вчить уроки разом із сином, якого мужчину хоче бачити поруч та на що б витратила мільйон євро – усе це і трошки більше у «кавовій розмові» з успішною чиновницею.

– Традиційно, перше запитання: кава чи чай?

– Надаю перевагу чорному чаю, але зранку таки філіжанка кави присутня.

– З чого розпочинається Ваш ранок?

– Ранок, зазвичай, починається о 06.30, інколи раніше, з тієї ж філіжанки кави з молоком і цукром. Я – жайворонок, тому проблем із ранковою сонливістю немає. А ось закінчується день по-різному. Скільки треба, стільки й буду сидіти та працювати. Інколи буває, що й за опівніч доводиться лягати.

– Звідки Ви родом?

– З Чернівецької області. Батько у мене вже покійний, Царство йому небесне. Він працював на заводі будматеріалів. А мама все життя пропрацювала лікарем.

– Часто професія лікаря стає такою собі династією. У вас не було бажання піти по маминому шляху?

– У мене був період, коли я дуже хотіла теж стати медиком. Однак наприкінці 90-х було дуже модно бути програмістами, економістами, менеджерами... Тож я відійшла від медицини. Хоча, чомусь так склалося, що більшу частину свого трудового часу я все одно якимось чином зв'язана з медичною діяльністю.

– Кажуть, що більшість медиків дуже педантичні. У вас є ця риса?

– Так, звичайно. До прикладу, я – алергік, тому в моєму домі немає жодних килимів, гобеленів, чи чогось подібного. І я усе мию сама. Вологе прибирання в нас ледь не щодня, тому що потрібно, аби не було пилу взагалі.

– З друзями дитинства підтримуєте зв'язок?

– Так. З однією подругою товаришуємо з ранніх років, і ця дружба простяглася крізь десятиліття, фактично.

– Які спогади з дитинства закарбувалися у Вашій пам’яті?

– На жаль, чи на щастя в мене таких історій дуже багато. Але найбільш вразлива історія – це похорони мого дідуся, коли мені було чотири роки. Я пам'ятаю в деталях, як це відбувалося від самого початку і до кінця...

Що стосується якихось більш позитивних емоцій, то це, мабуть, школа і дитячий садочок. В дитячому садочку я дуже любила поїсти (сміється, – авт.). І манна каша та котлетки – це було моїм всім! Нас сиділо по чотири дитини за столиком, але я завжди брала виделку і спочатку з'їдала котлетки у всіх трьох дітей, а потім свою (сміється, – авт.).

Школа – це вже був такий протест, хоча й закінчила її з медаллю. Навіть не стільки протест, як становлення мене як особистості, проявлення лідерських якостей. Я навчалася в сільській школі й усе, що можливо було, я відвідувала. У всьому брала участь, навіть футболом і баскетболом захоплювалась. До речі, баскетболом займалась, починаючи з першого класу і до закінчення університету. Думаю, що це дисциплінувало і, мабуть, дало свої плоди в плані того, що що б ти не робив, ти мусиш робити або добре, або ніяк. Тут є ще такий побічний ефект – ти починаєш вимагати цього і від інших. Усе має бути швидко, чітко і лаконічно, як «трьохочковий» (посміхається, – авт.).

– Які настанови батьків пронесли крізь усе життя?

– Всі поради моєї мами я практично завжди слухала, чула, але ніколи не виконувала. Чому? Можу це пояснити тільки бажанням самостійно приймати рішення. Для мене це надто важливо. Є в моєму житті люди, до яких я дуже навіть прислухаюся і чую, і навіть виконую. Уже зараз, через десятиліття, можу сказати: «Так, мамо, ти була права!». Але, зізнаюсь, що визнати це для мене досить важко.

– Які родинні звички чи традиції Ви б хотіли продовжити у своїй сім’ї?

– Ми в дитинстві завжди ліпили в неділю пельмені. І зараз це з сином робимо. На Пасху завжди збираємось родиною. Це обов'язково. І незалежно від того, хто де живе, ми з'їжджаємось туди, де народилися. Завжди у Пасхальний понеділок йдемо на цвинтар і провідуємо всіх наших померлих родичів. І ще в нашій сім'ї прийнято, що ми завжди спілкуємось між собою, хто б кого не образив. Все, що стається, можна пережити, але ми повинні пам'ятати, що сім'я – це єдине, що може тримати нас на цій землі.

– Після школи ви поїхали навчатись у столицю. Важко було адаптовуватись?

– Ні. Мені не було важко, я взагалі швидко адаптовуюсь до будь-якого середовища. Мені було 17 років, коли я переїхала в Київ. Але так сталося в моїй сім'ї, що до Києва їздила і до цього щороку. На останній зустрічі випускників моя вчителька навіть згадувала, що коли у мене в першому класі запитали, ким я буду, коли виросту, то відповіла, що не знаю, ким буду, але точно буду жити в Києві, бо це – найбільше місто України.

– Ви вірите в те, що мрії збуваються?

– Збуваються. Тому, що, якщо ти дійсно чогось дуже-дуже хочеш, то сам до цього йдеш і починаєш втілювати свою мрію в реальність.

– Розкажіть про Вашу першу роботу.

– Якщо не враховувати те, що деколи допомагали іншим студентам виконувати якісь завдання, то перша моя робота була на четвертому курсі університету. Я проходила практику в аптечній мережі і там же ж лишилася працювати.

– На що витратили першу заробітну плату, пам’ятаєте?

– Свої перші зароблені кошти я відклала, бо у мене було надзавдання – придбати автомобіль. І майже рік збирала на свій перший «Опель».

– Ваш трудовий стаж досить різноманітний. Вам вдалось попрацювати в різних сферах. Де було найцікавіше?

– Автомобільний бізнес. Це було в 2000-х, і коли я починала, жінок в автомобільному бізнесі не було. З одного боку це було досить легко, а з іншого – досить важко. Тому що на початку відрізнити будь-яку деталь під капотом автомобіля було нелегко, бо я орієнтувалася лише в тому, що знаходиться всередині авто (сміється, – авт.). Але вивчила усе дуже швидко.

– Які риси Вашого характеру допомагають, а які заважають?

– Впертість – і заважає, і допомагає, залежно від ситуації. Вимогливість допомагає, але людям заважає. Швидкість реакції теж мені допомагає, а іншим заважає. Не у всіх людей однаковий темп прийняття рішення. В мене це налаштовано швидко. І для мене це – швидко і якісно, а не всі встигають за моїм темпом. Тому можна сказати, що це дійсно часто заважає.

– Вашому сину 10 років. Що змінило материнство у вашому житті?

– Воно не те щоб змінило. Материнство, радше, точно налаштовує на те, що твій час вже не зовсім твій, ти його корегуєш. Ну і воно додає відповідальності.

– Пам'ятаєте перші емоції після появи сина?

– Це сталось у жовтні, о 16 годині 15 хвилин. Було досить тепло. І я зрозуміла, що з цієї хвилини у мене є ще хтось. Не відчувала страху, бо знала, що за дверима стоїть моя мама. Вона була зі мною протягом першого місяця після пологів. Місяць дуже швидко закінчився, і от коли вона поїхала, тоді вже повністю уся відповідальність лягла на мене і було досить важко фізично. Взагалі величезні емоції були швидше тоді, коли я дізналась про вагітність. Ось там я пережила весь спектр переживань,бо це було дуже несподівано для мене. Мені з ранньої юності ставили діагноз «безпліддя». Я довго лікувалась не лише в Україні, а й закордоном, тому новина про моє майбутнє материнство стала для нас усіх справжнім чудом! Я навіть тест на вагітність робила більше п'яти разів, і мама-лікар не могла повірити у це диво!

– Яка ви мама?

– Я – мама, яка із самого початку дозволяє дитині робити свій вибір і яка не ламає її лідерські якості. Мій син із повагою ставиться до жінок – це те, що ледь не на першому місці. Я не вчу з ним уроки. У нас це навіть не обговорювалось. Він повинен мати свою зону відповідальності, і от домашні завдання – це саме те, що випрацьовує в нього відповідні навики. Я можу допомогти, якщо вже геть щось кепсько, але не сиджу і не роблю з ним.

– Ви думали, ким він стане в майбутньому?

– Він має стати просто Людиною, Мужчиною, а от ким буде за професією – це його особистий вибір, я йому свою думку нав'язувати не буду.

– Ви були заміжньою?

– Так. Я вже 13 років розлучена.

– Справжній мужчина для вас – це хто?

– Мужчина – це захист та безпека. Я не відношуся до того типу жінок, які будуть керувати чоловіками. Я вважаю, що чоловік – головний. Мені б хотілося, щоб мій мужчина був сильним, насамперед, приймаючи рішення за сім'ю і за всіх. Умів нести відповідальність за рідних і не тільки.

– Вибачте за дещо особисте запитання, але чи вдалося вже якомусь чоловікові завоювати Ваше серце?

– Так, моє серце давно зайняте. У моєму житті є двоє мужчин, завдяки яким я щаслива. Це – мій син та найкращий чоловік на планеті. Завдяки їх любові й турботі можу дозволити собі іноді побути слабкою жінкою. Хоча, з такою підтримкою я фактично «невразлива» (сміється, – авт.). Я надзвичайно щаслива, що вони у мене є!

– Традиційні питання наших «кавових розмов»: Назвіть три моменти в житті, коли Вам було дуже страшно.

– Коли помер мій батько. Коли я лишилась одна у великому місті без підтримки. І я дуже боюся павуків та мишей (сміється, – авт.).

– А тепер пригадайте три моменти в житті, коли Ви були дуже щасливою.

– Перший – це дитинство і ящик цукерок. Був такий період в житті, коли нам цукерки купували в ящиках, бо ми жили в селі і щодня їздити кудись за покупками не було можливості. Другий – коли я отримала певні досягнення у кар’єрі. Ну і третій – це, безумовно, народження дитини. А взагалі я вважаю, що ще буду дуже щасливою (сміється, – авт.).

– Ви більше любите читати,чи дивитися відео?

– Читати.

– Що можете порекомендувати?

– Свою власну книгу, яку зараз пишу (сміється, – авт.).

– Розкажіть такий маленький спойлер. Про що вона?

– Це такий собі щоденник. Мій життєвий шлях. Пишу вже давно, і друзі не раз казали, що можна було вже три книги написати, що пора закінчувати (сміється, – авт.).

– Ви давали комусь її читати?

– Так, але уривками і лише близьким друзям.

– Яку назву матиме Ваша книга?

– Історія однієї дівчинки.

– А от якби про Вас знімали фільм, що б це була за стрічка?

– Це була б психологічно-романтична мелодрама з щасливим кінцем. Я точно можу сказати, який би там був хепі-енд: щаслива красива, улюблена, закохана і в достатку українська жінка…

– Коли останній раз були в кіно?

– Не так давно з сином ходили на мультик.

– Поділіться першими враженнями про наше місто.

– Я вже тут бувала до цього. Місто повільніше, ніж Київ, але воно досить схоже на Буковину. Менталітет людей тут надособливий. Тут дуже проявлені націоналістичні поклики, що не завжди зустрінеш в багатьох інших регіонах.

– Який відпочинок для вас найкращий?

– Поїхати якомога далі. Я дуже люблю їздити автомобілем. Найдовший мій маршрут за кермом був до Європи. Сам процес кермування дуже подобається.

– «Автостопщиків» підбираєте?

– У мене є правило: я не підбираю людей на дорозі. Один раз тільки його порушила, бо на трасі зупиняв машину чоловік з малою дитиною. Було досить холодно, йшов осінній дощ. І було зрозуміло, що на тому відрізку дороги машини їздять нечасто, тож у мене виникло питання, що ці люди тут роблять. Дівчинка розповіла, що вони з батьком їдуть до Хмельницька. Вони – переселенці з Донецької області й у той період їхали до родичів на Хмельниччину. У них не було коштів, тому добиралися автостопом. Я ж якраз їхала з дитиною до себе в Чернівці. Ми довезли їх додому, впевнились, що все добре, родичі їх зустріли і все було нормально.

– Ви сувора чи поблажлива керівниця?

– Сувора.

– Вам легко звільнити людину?

– Ні. Я думаю про те, що завтра буде з цією людиною.

– За що, умовно кажучи, даєте жовту картку, а за що червону?

– За брехню звільняю одразу. Це не обговорюється. А жовта картка – недовиконав, не встиг, забув, протермінував. Мені краще сказати правду, типу проспав, загуляв чи ще щось, ніж вигадати страшну історію, якої не існує.

– Ви добре розбираєтесь в людях?

– Ні. Мене не раз обманювали.

– Як реагуєте на образи?

– Закриваюсь, щоб ніхто не бачив.

– Плачете?

– Буває. Останній раз плакала не так давно.

– Що звучить у Вашій машині?

– Люблю Софію Ротару. А взагалі слухаю багато різної музики. І все, що закачує син на флешку. Мене взагалі розслабляє танцювальна музика. Дуже люблю танцювати. Можу вдома собі потанцювати. Буває, що запрошую подруг і влаштовуємо собі такі танцювальні посиденьки.

– Любите готувати?

– Собі в житті не буду готувати. А от для когось люблю це робити. От чесно скажу, що краще за мене млинці не смажить ніхто. Суп і борщ – це не до мене. Борщ у нас варив дідусь і він, можна сказати, розбалував мого сина. Тому дитина сказала мені чітко: «Мам, борщ – це не твоє» (сміється, – авт.).

– Уявіть, що Вам подарували чарівну картку, на якій знаходиться один мільйон євро. На що витратили б його?

– Ще у 2005-му році в мене з’явилась така собі блакитна мрія. Я навіть маю готовий бізнес-план та бренд бук. Це – дитяча психологічна клініка з можливістю свободи. На жаль, у наш час у дітей досить мало цієї свободи. Але моє глибоке переконання в тому, що людині треба давати контрольовану волю. Якщо не вчити дітей користуватись своєю свободою та приймати рішення, вони в подальшому не зможуть реалізовувати свої істинні бажання. І я дуже хочу втілити цю свою мрію в життя. Думаю, що вона теж подарує мені моменти щастя в майбутньому.

– Наприкінці, побажання нашим читачам:

– Зичу внутрішнього комфорту, насамперед. Він важливий, адже те, що ми відчуваємо всередині, те й транслюємо назовні. Я вважаю, що людина має бути внутрішньо наповнена добром, світлом, радістю, позитивом, достатком. Щастя в кожного своє. І я б хотіла, аби кожна людина відчувала себе щасливою настільки, наскільки вона собі це дозволяє. Бо ми можемо говорити про різні речі: хтось щасливий, сидячи за столом із філіжанкою чаю, хтось, катаючись на велосипеді…