^{Текст: Оксана ФЕДОРУК}

^{Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА}

^{Настрій: караоке-ресторан «George's Club» (РЦ «Промінь»)}

Максима Фраєрмана я знаю як ді-джея Max Freeman ще з часів нічного клубу «Метро», в якому він грав та неодноразово організовував благодійні ді-джей паради. Сьогодні він проживає в Ізраїлі, але часто приїжджає у місто, яке на 14 років стало для нього рідним.

Цього разу його запросили на відкриття караоке-ресторану «George's Club». У соцмережах Максим потім писав, що проводив його після 40 годин в дорозі, без сну, але люди, які прийшли із впевненістю, що «Якщо приїхав Freeman – буде круто», дали йому неймовірний заряд енергії.

Не зважаючи на втому, Максим знайшов час і для того, щоб поспілкуватися із «Таблоїдом Волині».

У Фраєрмана в запасі – десятки історій: про те, як він зібрав своїх слухачів вночі на вокзалі, працюючи на радіо, про цікавих пасажирів, коли він працював в аеропорту, про своїх друзів, які в нього по всьому світу. І мені здається, де б він не був, завжди притягуватиме до себе хороших і світлих людей. Бо подібне притягує подібне. Завжди.

– Перше традиційне питання нашої «Кавової розмови»: що більше полюбляєш – каву чи чай?

– Я не кавоман, тому чай.

Пив каву до 2004 року, коли в мене виникли проблеми зі шлунком. Після лікарні випив першу каву і від неї мені стало дуже погано. Тому психологічно виник бар’єр – кава = погано. І я від неї відмовився на багато років. Частково повернувся тільки через дикі графіки, коли працював в аеропорту.

Сьогодні можу кілька разів на тиждень десь на заправці взяти капучино на соєвому молоці  і все.

А ось чай люблю. В Ізраїлі є мережа магазинів, куди привозять чаї з будь-якого куточка світу. Я там постійний клієнт.

– Ти переїхав в Ізраїль сім років тому. Що стало каталізатором того, що вирішив змінити країну проживання?

– Дуже багато українців виїжджають через те, що не можуть забезпечити собі достойне існування. У мене ніколи на це не було економічної причини. Я в принципі нормально почувався тут, забезпечував себе.

У 2006 році я вперше потрапив в Ізраїль і закохався у цю країну. Я і зараз вважаю, що не залежно від того, має людина там коріння чи ні, це одна з країн «must see», хоча б один раз.

Просто Луцьк – місто невелике, воно тобі у будь-якому разі встановлює певну стелю. Ти ростеш, ростеш – і далі впираєшся в неї. Коли я прожив тут років 12, сказав собі: «Всі ті цілі, які ставив, приїхавши сюди, - ти їх досягнув».

Далі було два шляхи: або покайфуєш від того, наскільки все класно, а тоді за років 4-5 прийде молодь і хтось рано чи пізно тебе підсуне. Або кидаєш собі якийсь новий виклик, встановлюєш собі новий горизонт. Луцькі в такому випадку просто переїжджають у Київ. А я собі подумав, для чого їхати з точки А в точку Б, якщо можна поїхати одразу в точку С?

Тим більше у мене була можливість поїхати в іншу країну і стати її громадянином з першого дня перебування. Ізраїль дуже заохочує євреїв повертатися на історичну Батьківщину, держава навіть виплачує перших півроку матеріальну допомогу.

Коли я переїхав, мені було 29. Робити в такому віці кардинальні зміни – це важко. Просто в цьому процесі найстрашніше – підняти дупу. Після цього будь-які проблеми вирішуєш у міру їх виникнення.

Я багато подорожував по світу, ще коли жив в Україні. Я відвідав тоді близько 30 країн. І коли ти знаєш, наскільки світ різний і цікавий, коли повертаєшся сюди і стикаєшся з тим, що люди в масі своїй думають трохи по-іншому – тобі стає важко.

Або вранці прокидаєшся, в тебе класний настрій, виходиш на вулицю  і в калюжу – фухх, тому що хтось, хто замість того, щоб залатати цю яму, поклав собі гроші в кишеню…

– Як змінилося твоє життя після переїзду?

– Легше сказати, як не змінилося (сміється).

Просто став дорослішим. Я, звичайно, в 37 – ще та «малолєточка» (сміється). Знаєш, як про чоловіків кажуть: «Перші 40 років – найважчі».

Змінив декілька кар’єр, пірнув у декілька абсолютно нових для себе світів, а деякі двері я закрив. Особисте життя змінилося – їхав звідси з дружиною, а зараз я розлучений.

Вважаю, що особистість до певного віку формується тільки в дуже базових речах, а так ми постійно дорослішаємо, мудрішаємо. Кажуть, що щастя – це не результат, а процес. Так само й особистість – це більше процес, який триває все життя.

У 33 роки я зрозумів, що найменше потрібно користуватися словами «завжди» і «ніколи».

– У чому парадокс Ізраїлю? Ніхто цього не знає.

Можливо тому, що, протинявшись по світу 2000 років, люди повернули собі країну і в них немає іншого дому. Де б вони не були раніше – вони всюди були чужими. І тут їм дали країну і вони зрозуміли – або повертаються і роблять все або… немає іншого варіанту.

Проголосили незалежність, а на другий день – війна.  І країна, в якої немає армії, виграє. Як? Ніхто не знає по сьогоднішній день. І досі у світових військових академіях вивчають приклади цих операцій.

Я думаю, тут відповідь одна – любов, любов до свого.

– Ти бачиш зміни в Україні, коли повертаєшся сюди?

Не залежно від того, хто при владі, країна розвивається. Я не володію цифрами про якісь економічні показники, але країна йде вперед, бо весь світ іде вперед.

Я бачу зміни в рамках міста, в якому жив протягом 14 років. Більше нових закладів, більше людей переходять у ринкову економіку, більше займаються бізнесом, вчаться більше інвестувати, ще декілька років тому люди боялися це робити.

Раніше ми жили в державі, яка позбавляла свободи, але захищала усі базові потреби людини – медицину, освіту, житло. Тому в людей не було потреби розвиватися, думати, як заробити більше грошей. Людям, які вийшли з тієї епохи, було важко пірнати у світ бізнесу. Ти звик, що за тебе думає «дядя» зверху, а в бізнесі це не працює. Якщо ти закинув ноги на стіл – так і маєш, якщо пахав – те і отримаєш.

Тому в Ізраїлі багато людей, які працюють на двох чи трьох роботах. Я знав людей, які мали чотири роботи.

– Тому в Ізраїлі ти працював в аеропорту і ведучим у караоке?

– Коли я приїхав в Ізраїль, у мене за плечима було 15 років ді-джейської кар’єри. Перший рік там я намагався її продовжувати, але зрозумів, що трохи інша публіка, інша музика. Але мені дуже важливо було для себе залишити сцену у будь-якому вигляді. Тому що людина, яка в житті спробувала наркотик сцени, вона з ним буде жити все життя.

Я просто змінив навушники на мікрофон і залишив для душі караоке. І все дуже добре пішло, ми за ці роки підняли заклад на такий рівень, що зараз він є найпопулярнішим серед російськомовного населення країни. А це два мільйони людей.

– Ти організовував вечірки у цьому клубі до Дня Незалежності?

– Неправильно казати, що це я організовував. Персонал клубу складається більше, ніж на 50% із вихідців з України, навіть один із співвласників – киянин.

Першу таку вечірку провели у 2014 році, коли були події на Майдані. Ми не знали, як допомогти, але хотіли висловити свою підтримку. Зробили вечір української пісні. Через тиждень одне відео, де хтось співав «Океан Ельзи», навіть потрапило до Вакарчука.

У тому ж році вирішили зробити українську вечірку на День Незалежності – з прапорами, вишиванками. Це дуже зайшло, бо в Ізраїлі, мені здається, більше євреїв з України, аніж з Росії. В Україні так склалося історично, наприклад, тільки Рівне до Другої світової війни було на 85% єврейським містом.

У рамках окремого клубу нам вдалося створити такий «мир – дружба - жвачка».  У нас немає будь-якої політичної «срачки», її дуже швидко зупиняємо. Бували одиничні випадки, коли хтось міг якийсь невдалий коментар вигукнути, моментально підходиш до людини і кажеш: «Дивись, тут цього немає. Або ти приймаєш це правило, або ти не з нами».

Вечірка до Дня Незалежності України у караоке-клубі «Джельсомино и друзья»

– Які українські пісні найчастіше співають в ізраїльському караоке?

«Океан Ельзи». Крапка (сміється).

Не знаю, наскільки Ані Лорак можна вважати українською, але вона теж популярна. «ВіаГра», «Бумбокс» (я завжди з гордістю кажу, що це на 2/3 волинська група).

У нас є один гість, адвокат, який народився в Пітері, і він обожнює пісню «Я люблю тільки тебе» Пономарьова. Людина не знає української мови, але він старається і з кожним разом виходить все краще, на це так прикольно  дивитися.

– Рік тому ти створив власний бізнес-проект – квест-кімнату «Se7en - Brainit Petah Tikva». Чому обрав таку сферу?

– Бо це цікаво і креативно. І це робота з людьми. А я класно вмію працювати з людьми і дуже погано – з папірцями. 

Усе своє життя я працював з людьми. Моя перша робота в Ізраїлі була в кол-центрі американської кампанії. Я пробув там 2,5 роки і зробив міні-кар’єру – від представника до керівника відділу.

Потім була робота в аеропорту. Вона мені всім подобалася, окрім графіка.

Коли я підійшов до думки, що треба спробувати щось своє, якраз на той момент був бум квестів, всі ходили на них. Тому захотів себе спробувати там і вже рік цим займаюся.

– У соцмережах ти розповідав про кур’єра королеви Великої Британії, з яким познайомився, коли працював в аеропорту. Розкажи про це трохи детальніше. Які ще цікаві історії пригадаєш?

– Аеропорт – це місце, де кожного дня відбувається щось цікаве. Кожен рейс – це десятки чи сотні людей з різними історіями – відрядження, розлука, возз’єднання сімей чи подорож. І спостерігати за цим всім – дуже цікаво.

Queen’s Messenger – це одна найцікавіших історій. У моєму фейсбуці пост про нього назбирав чи не найбільше лайків. Якщо не рахувати публікацію про мітинг українців біля посольства Росії в Тель-Авіві, який вивів мене у топи трендів російських ЗМІ, зробив мене зіркою і головним другим фашистом в Ізраїлі (сміється).

Queen’s Messenger – дуже приємний чолов’яга, ми з ним поспілкувалися перед посадкою на літак. Він певний час працював в Єкатеринбурзі, тому розумів російську. Відставний британський офіцер.

Дико цікавий чувак, їх всього у світі є 14. Я знаю, що таке служба безпеки в Ізраїлі, і коли до тебе приходить людина у супроводі чотирьох агентів «Шабака» (це типу як ФБР), із чемоданчиком, який пристебнутий до руки і знімається тільки тоді, коли проходить через рентген, – ти розумієш, який рівень кореспонденції.

Потім ми з колегами спілкувалися і жартували, прикиньте, настільки ржачно, якщо він везе просто якусь листівку з Різдвом від королеви послу Британії (сміється).

Іншого разу до мене привезли дідулю в інвалідному візочку, який був із кисневим балоном. За правилами, людина не може з ним піднятися на борт. Є спеціальні балони, які надають вже в літаку. Але людину ще потрібно довезти до літака. А ми не можемо його пропустити далі реєстрації.

Їм потрібно було попередити про це і дізнатися, що робити в такому випадку. Тоді б надали спеціальну карету «швидкої». Але це платна послуга. Люди швидше за все подумали, що по ходу щось придумають і їх не розвернуть, бо ж квиток куплений. А ми розвернули. Вислухали купу бруду. Тому якщо говорити про цікаві історії, то вони переважно такі.

– Для мене особисто ти в першу чергу асоціюєшся із нічним клубом «Метро», де я вперше тебе, напевне, і побачила. А чим для тебе цей період  найбільше запам’ятався?

– Я це називаю золотою епохою клубного Луцька.

Якби коли-небудь потрібно було написати книгу «Історія клубного Луцька», то його золота епоха – це 2000-ні, особливо друга їх половина. Тому що з 2006 року, коли ми зробили у «Трьошці» першу трансову вечірку, і почався бум вечірок у різних стилях – техно, драм-н-бейс, хаус, транс.

У тому ж 2006 році в «Метро» був перший ді-джей парад «МІСІЯ НАДІЇ». Його насправді було дуже важко організувати. Я прийшов як мінімум у два чи три благодійні фонди, де на мене дивилися, як на дебіла, серйозно. Приходив і казав: «Ми хочемо зробити таку класну штуку для молоді, а гроші віддати на благодійність». Перше питання, яке звучало: «Ти хто?», а потім: «Ти від кого?». Я такий: «Ні від кого, нікого не представляю». «Нууу не знаємо».

Для людей це була нова і незрозуміла ідея, це сьогодні благодійними івентами нікого вже не здивуєш, а тоді цього ніхто не робив.

Я прийшов в асоціацію «Особлива дитина», це була перша організація, яка сказала: «Ну, давай подумаємо». Зрештою, з ними ми і зробили перший ді-джей парад.

Тому я вважаю це золотою епохою, не лише через паради, а тому, що тоді було достатньо публіки на будь-які музичні напрямки. І ті ді-джеї, які сьогодні у Луцьку працюють, сформувалися багато в чому саме тоді.

Max Freeman під час ді-джей параду «Місія надії» у клубі «Метро»

– Здається, зараз Луцьку не вистачає таких вечірок..

– Розумієш, субкультури живуть лише певний період часу. Чомусь зараз не бачимо купу хіппі чи панків. Так само і тут – клубна культура зайшла в Луцьк у 2000-х, усі набавилися цим, а зараз вже інше щось прийшло на зміну. Я ось дивлюся на музику, яку слухає мій син, і такий: «Шо?» (сміється).

– А ти коли останній раз за ді-джейським пультом стояв?

– 2013 рік. Не пам’ятаю, в якому саме місті, але в Україні точно.

До речі, чомусь в Ізраїлі останніх півроку багато людей вмовляли мене повернутися за ді-джейський пульт.

Не скажу, що я цього не хочу, бо, знаєш, ді-джей – це теж такий своєрідний діагноз (сміється). Коли знаходжуся десь в нічних клубах і чую музику, яка мені подобається, у мене починається оцей свербіж на кінчиках пальців .

Сьогодні, щоб знову грати, мені потрібно витратити багато часу на те, щоб наздогнати музичний матеріал. По-друге, технічна сторона. Вона давно пішла вперед, а я такий «динозавр», гордо, «олдскульно», б’ю себе в груди, що ніколи в житті не грав із контроллера. У мене завжди були CD-програвачі чи вініл, тому для мене це таке типу: «Чуваки, ви граєте з комп’ютера? Фуу!» (сміється).

Але я розумію, що тут неправий, бо це сьогодення, і мені потрібно цьому навчитися. Або дістати старі «сідюки» і здути з них пилюку (сміється).

– То, може, десь колись в Луцьку ще почуємо ді-джея Max Freeman?

– Не виключаю цього. На сьогодні не думаю, що це актуально, але ніколи не кажи ніколи.

– А яку музику зараз слухаєш?

Так само, як і раніше – різну. Ніколи не належав до ді-джеїв, які грають транс і слухають тільки транс.

Якщо зайти в мій плеєр, там можна знайти від Анни Сєдовокої (я сам в шоці, але мені її нова пісня зайшла), купи старого трансу (Армін ван Бюрен, Above&Beyond) і до System of a Down, бо я в принципі виріс на альтернативній музиці – до того, як стати ді-джеєм, був неформалом з довгим волоссям. Патли постриг у 19 років (сміється).

У будь-якому стилі музики є якісний і неякісний матеріал. Все залежить від того, скільки часу, таланту і сил людина витратила на його створення. Та сама попса, на яку людина з досвідом, знаннями вбиває тижні, місяці роботи – вона є якісною.

Є, звичайно, винятки. Проекти типу «Руки вверх» чи «Ласковый май» - там мало якості музичного матеріалу, але там є люди, які на правильній хвилі у правильний час достукалися до мас. І вони до сьогодні збирають стадіони.

Нещодавно в Тель-Авіві «Руки вверх» зібрали аншлаг. Я особисто знаю людей з неабияким музичним смаком, які пішли і скакали там, як діти: «Вау, 18 мне уже».

– Чи слідкуєш за українською музикою? Є якісь нові музиканти, які тобі сподобалися?

– До мене доходить тільки те, що дуже вибивається і стає відомим тут. Коли я жив Україні, а особливо, коли працював на радіо, я знав всю українську музику. Зараз такого доступу не маю, тому помічаю тільки те, що стає вірусним. Та сама «Казка».

Колись було декілька порталів типу «Dance Galaxy», які завантажували новинки електронної музики, релізи, на які варто звернути увагу. От мені здається, було б класно створити портал, який би так популяризував українську музику у всьому світі.

– Ти працював 10 років на радіо «Луцьк». Я знаю історію, як зібрав вночі на залізничному вокзалі своїх слухачів. Розкажи, як це все було?

– Вчора я був із друзями у караоке «George's Club», підходить хлопчина і каже, що зі мною хоче познайомитися один хлопець, але соромиться. Виявляється, кальянщик, який працює у цьому закладі, слухав колись мою радіопрограму «Подих ночі», йому тоді було 12 років. І ми згадували цю історію.

Ефір «Подиху ночі» йшов із 12 ночі до 4 ранку. Кожна передача мала іншу тему, тоді ми говорили про дружбу. І десь після 3 ночі приходить смс від хлопця, от типу «класна передача, слухаю вас зараз, я приїжджав у Луцьк до друзів і сиджу на вокзалі, чекаю поїзд». У мене щось ніби кольнуло в п’ятій точці і я такий кажу в ефірі: «Народ, а давайте візьмемо і покажемо, що дружба буває ось такою спонтанною. Я закриваю ефір і їду на вокзал. Хто не спить і має бажання – приєднуйтеся, поп’ємо чаю з людиною». Я беру таксі, приїжджаю і бачу на вокзалі 15-20 людей. 5 ранку!

Я тоді познайомився із декількома слухачами, з якими спілкуємося і досі. Це був один із найкращих епізодів за всю історію моєї роботи на радіо і він настільки людям врізався у пам’ять. Це один із тих випадків, що називається  «Не бійся імпровізувати».

Судячи із кількості смс і дзвінків, рейтинг «Подиху ночі» абсолютно не поступався денним програмам, якщо навіть не перевищував.

– Мені здається, раніше, коли не було мобільних телефонів і соцмереж, у радіо було більше якоїсь магії..

– Так, була магія. Вона і є, напевне. Просто відкритість інформаційна стала набагато більша. Сьогодні ти можеш в два кліка послухати будь-яку радіостанцію, будь-яку музику, а тоді було лише телебачення, домашній двокасетник і радіо.

– Ага, а зараз, замість того, щоб спілкуватися, молодь фоткає і постить в інстаграм їжу.

– Я бачу свій кайф у кожній епосі.

Пригадую свій перший День студента. Я жив у гуртожитку №4 на Соборності, ми бігали за горілкою до бабок, які стояли біля «Гостинця». Боже, це була жесть (затуляє обличчя рукою).

Я просто нажрався, як остання скотина, і після того дня більше ніколи не пив горілки. А ти кажеш, я краще пофоткаю їжу (сміється).

– У Луцьку живе твій син. Знаю, що він закінчує школу. Ким бачить себе далі?

– Спілкувався вчора з ним на цю тему, вкотре. Він ще не визначився, і мене це трошечки бентежить. Його цікавлять міжнародні відносини. Йому з дитинства подобалося, що тато багато подорожує. Він розумів, як важливо володіти іноземною мовою, тому подобається вивчати англійську.

Я йому кажу, якщо вибираєш той чи інший напрямок, одразу дивися, як це практично застосовувати. Якщо ти закінчиш міжнародні відносини, цей диплом дає право працювати ким? Він поки думає.

– Ну це нормально. Я взагалі знаю, що в Америці деякі школярі беруть рік перерви, такий собі «gap year», щоб подумати над тим, чим вони хочуть займатися…

Так, в Ізраїлі це навіть більше, ніж рік. Там молодь, яка закінчує школу, призивається в армію – хлопці служать три роки, дівчата два.

– Дівчата теж обов’язково?

– Так! Ізраїль у плані гендерних речей дуже прогресивна держава. Якщо я в транспорті поступлюсь місцем дівчині – на мене дуже дивно подивляться. А можуть ще й насварити. Не в останню чергу через те, що дівчата якраз на рівні з хлопцями служать в армії. До того ж вони там не папірці перебирають, а є елітні спецпідрозділи, які складаються і з дівчат також.

Закінчивши службу, багато хто робить «тіюль гадоль», що перекладається як «велика подорож». В армії солдатам платять небагато, але коли служба закінчується, на рахунок переводять певну суму коштів. Хтось використовує їх на освіту, а хтось подорожує по всьому світу. І вже потім, коли повертаються, вирішують, ким вони хочуть бути. Тому в Ізраїлі абсолютно недивно бачити в університетах студентів, яким 30 чи більше років.

БЛІЦ

Найкращий відпочинок – це 

Подорож

Море чи гори

Гори

Твоя найкорисніша звичка

Крутити головою по сторонах увесь час. Не пропускати двері, які відкриваються. Я думаю, люди жили б набагато цікавіше, якби так робили частіше. Дуже часто люди обмежують самі себе.

Улюблена страва

Я дитина фаст-фуду. Люблю їжу, яка готується швидко, просто і смачно.

Але я обожнюю італійську кухню, тому карпачо. Можу претендувати на звання людини, яка в найбільшій кількості ресторанів куштувала цю страву.

І де найсмачніше?

У центрі Тель-Авіва є італійський ресторан «Растіко».

До речі, піца в моєму топі світовому дуже довго була «Фелічіта». Поки не знайшов у Тель-Авіві піцерію, яку відкрив один француз.

Алкогольний напій

У мене є два улюблених напої: віскі, якщо вечір передбачає бесіду, компанію, задушевні розмови, і текіла, якщо паті, егегей (сміється).

За останні роки найкраще з віскі, що мені доводилося пробувати, – це шотландський Dalmore 15-річної витримки.

Фільм, який вразив останнім часом

З того, що я подивився за останніх два-три тижні, - це «Пошук». Голлівудський фільм, над яким також працювала ціла команда російських продюсерів на чолі з Бекмамбетовим. І їм вдалося зробити фільм у стилі «скрін лайф» - коли глядачу передаються події через те, що відбувається на екрані телефона, ноутбука. Трилер із кількома цікавими поворотами сюжету.

«Богемна рапсодія» зайшла дуже класно.

«Інтерстеллар» - до сих пір один із еталонів науково-фантастичного кіно. 

DC чи Marvel 

Подлєнькій вапросік (сміється).

Для мене особисто тут немає кращого чи ліпшого, бо я в принципі не дуже коміксоман. Якщо мене спитаєш DC чи Marvel, я скажу «Зоряні війни» (сміється). 

Marvel успішніші на сьогодні, але DC-шні персонажі, мені здається, більш глибокі у багато в чому, я люблю оцей нуар, похмурість у героях, як це було у «Темному лицарі». DC не вдалося зробити свій кіновсесвіт настільки комерційно успішним, як це зробив Marvel. Тому якщо питати, хто сьогодні на коні – це Marvel.

Найбожевільніший вчинок

Поміняти своє життя і переїхати в іншу країну – це божевільний вчинок? Божевільний. В якийсь момент сказати, що не хочеш працювати на «дядю» і пірнути в пільги, кредити – теж божевільний вчинок.

Але хай буде – з парашутом стрибнув, хай думають, що я такий банальний (сміється). Мені подарували це на день народження і я дізнався, що стрибаю, за 15 хвилин до стрибка.

Річ, без якої не уявляєш свій гардероб

Джинси

Армін ван Бюрен чи Мартін Гаррікс?

Ван Бюрен.

Сьогодні в музиці теж епоха фаст-фуду. №1 за версією DJ Mag Top 100 – це показник в першу чергу успішності продюсерів, промоутерів.

Гаррікс – це щось на зразок Backstreet Boys – попсового проекту, за яким стоїть величезна команда.

Концерт, від якого були найбільші мурашки

У мене в принципі на кожному мурашки.

Але дуже знаковим був концерт Faithless у 2007 році в Києві. По-перше, Faithless – це один із стовпів, на якому тримається електронна музика, по-друге, це одна з одиничних електронних команд, яка виступає живим складом – ударні, перкусії і так далі.

І для мене особисто Faithless дуже багато чого значать, тому що коли свого часу я «сидів» на важкій та альтернативній музиці , то послухавши треки «Insomnia» і «God Іs a DJ», я сказав «Вау!». І перейшов на електронну музику. Коли на концерті заграли «God Іs a DJ» - я заплакав.

На чиєму концерті усіх часів хотів би побувати

U2.

Я був на них ще в 90-х. Це єдиний гурт, на який я так хочу, ніби не був ні разу.

Якби був журналістом, у кого хотів би взяти інтерв’ю

У музичному світі – це Боно з U2 і Максі Джаз із Faithless.

А в цілому – Махатма Ганді чи Індіра Ганді. Мені здається, це дуже глибокі люди з високим рівнем самопізнання. Мені цікаво було б запитати в них, як дистанціюватися від всього лайна, яке є в світі. Як їм вдавалося бачити все це і все одно нести таку кількість добра.

Я у своєму житті знаю, напевне, тільки одну таку людину – це моя колишня дружина. Ми з нею і зараз в хороших стосунках, і серце, яке б’ється всередині неї, - воно в декілька разів більше за неї саму. І мені здається, що Ганді – теж із цієї породи людей.

Яке питання обов’язково має поставити чоловік на першому побаченні з дівчиною?

Поставити таке питання, яке перевірить її почуття гумору, покаже, є воно чи немає. Бо, мені здається, дві якості, які повинні мати люди для довготривалих стосунків, – це терпіння і почуття гумору. Саме вони просувають стосунки через будь-яке лайно. Всі подружжя і успішні пари, які я бачив, як правило – із шикарним почуттям гумору і з величезним запасом терпіння.

На весіллях я завжди перечікую, поки молодятам набажають щастя, здоров’я, тоді підходжу і тихенько бажаю: «Терпіння вам і почуття гумору – і все буде класно».

Найбільша ціль зараз

Знайти ресурси і можливість для того, щоб бізнес-проект, яким я зараз займаюся, поставити на самостійні рейки, щоб він котився без постійної моєї участі, і мати можливість переключитися на щось інше.

А ще я би дуже хотів потрапити в Мексику чи Індію. 

***

Передрук без згоди «Таблоїда Волині» заборонений