• банер чікос

«Спів допомагає лікувати душі», – зірка «Голосу країни» священник Олександр Клименко. ФОТО

24 Січня 2020

Спілкувалася: Неля МУЗИЧКО
Фото: Наталія МАЗЕПА

Днями до Луцька завітав цікавий гість – священник Олександр Клименко, який прославився на всю країну завдяки участі та перемозі у сьомому сезоні шоу «Голос країни». Будучи ведучим та співаком на одному з благодійних заходів у Луцьку, отець Олександр знайшов час, аби поспілкуватися з журналісткою радіо «Сід FM» в рамках передачі «По обіді».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ЛУЦЬК ДЛЯ НАС ПЕРЕДОВСІМ – МІСТО ГРОШЕЙ», – СОЛІСТ ГУРТУ ТНМК ОЛЕКСАНДР СИДОРЕНКО. ФОТО

Про участь у проекті, «хуліганські» пісні, священнослужительство як субкультуру, а також про найважливіший день в житті Олександра Клименка – читайте в інтерв’ю.

– Спершу запитаю про ваше дитинство. Чула, що у юнацькі роки ви були очільником рок-гурту. Чи справді було таке?

– Насправді, мені пощастило з друзями. Навіть зараз я сумую за тими часами, коли у дворах збиралися компанії, що співали пісні. Врешті, ми виконували не популярну музику, а такі хуліганські пісні, які в 90-х роках нагадували про спротив радянській культурі. Це був російський рок – Шевчук, Градський, Акваріум та інші виконавці, які були не «системними». Потім, звісно, були й українці – Тарас Чубай та інші люди, які не просто описували, що вони бачать навколо, а творили «рок до небес», тобо піднімали свої запитання трошки вище за буденність.

Я вчився грати на барабанах та гітарі, мої друзі – на інших інструментах. Протягом кількох років ми писали власну музику в старому закинутому будиночку.

– Цікаво дізнатися: ви гуманітарій чи більше схильні до точних наук?

– Коли я проходив текст на визначення темпераменту, мені казали, що я – амбіверт – той, хто завжди опиняється посередині системи координат, в нульовій точці. Я, мабуть, змінююся в залежності від ситуації.

Мені подобалася математика і мої вчителі були впевнені, що я повернуся до школи викладати цей предмет. Хоча я більше вважаю себе гуманітарієм.

– Але, наскільки знаю з вашої біографії, до школи ви не повернулися, а навчалися на спеціальності «облік та аудит».

– Так трапилося. Ми – діти своїх батьків і я вдячний своїм за те, що вони виховували мене не поблажливо. Зараз можна знайти багато статей про те, що ліберальне виховання шкодить сучасним дітям. Мої батьки були доволі серйозно налаштовані щодо мого виховання. Піти в семінарію вони мені не забороняли, але і не ставилися до цього позитивно, тому обережно натякали, що Богу можна молитися, але нащо ж «списи ламати».

Тож я поступив на економічну спеціальність. Я знав дорогу до цього вишу, адже там навчався мій брат, а я возив йому сумки з їжею. Мама завжди згадує: це ж треба, щоб молодший брат возив їжу старшому. Мені було неважливо, де вчитися на період, допоки батьки не передумають. Але вони швидко змінили позицію, тому я отримав можливість поступати в семінарію, а потім в академію.

– Розкажіть, як після навчання на економічному факультеті ви почали займатися тим, до чого лежала душа?

– Я знаю, що Волинь – дуже релігійний край. Саме тому тут це буде легше пояснити. Я переконаний у тому, що в священнослужителя має бути минуле, якась історія. Сьогодні вранці у мене була лекція для студентів волинської духовної семінарії. Я їм говорив: ну добре, в семінарії вас чомусь навчать, але це буде вузькоспеціалізована історія. А що своє, особливе, характерне ви принесете до церкви? Ми ж завжди приходимо в храм зі своїми «валізами». Хтось приносить талант, дехто – матеріальний ресурс. Кожен пробує щось віддати Богу. Саме того я завжди був прихильником такого плану підготовки майбутніх священнослужителів. На мені він спрацював випадково, тому я це пізніше збагнув, спілкуючись з іншими священниками. Найкращі з них – це люди, які мають якусь передісторію. Хтось мав бізнес, хтось був відомим. Мені дуже пощастило, що я вчився у виші та трошки пожив звичайним світським життям, паралельно був весільним музикою, чого я не соромлюся. Потім були не тільки весілля, але й великі концерти на столичних сценах. Я був у різних середовищах, але вектор мого бажання стати священником завжди лишався незмінним. Я розумів, що ніде моя душа до кінця спокою не знаходить. Не критикую інші сфери, але ніде немає такої повноти, яка б захопила мене.

– Чи був у вашому житті день, який все змінив абсолютно? Знаю, що у вашій біографії був один момент…

– Якщо ви маєте на увазі мою травму, то це був не він. Насправді, я спокійно ставлюся до різного роду випробувань. Ми люди, у нас є кістки і вони можуть ламатися. У мене було дуже багато переломів, я падав, був у реанімації. За мене, мабуть, молилися тисячі людей, тому що, за словами лікарів, шансів вижити було дуже мало.

Насправді, мене змінив день, коли я побудував родину. Хоча раніше я не цінував весілля, вважаю, це був найважливіший етап в моєму житті. Найдорогоцінніше, за що ми маємо боротися – це родина. День весілля ми недооцінюємо: він дуже суєтний, багато підготовки, шуму та криків. Але, врешті, це найголовніші етапи життя – народження, хрещення, вінчання та смерть.

Можливо, якби ви мене запитали про це десь за рік після травми, я сказав би, що саме це стало переломним моментом. Але, насправді, це не дуже змінило мене і фобії висоти чи швидкості у мене також не розвинулися. Можливо через те, що я син лікаря.

– Але, мабуть, треба мати відвагу, щирість і любов до життя, щоб після такої кількості переломів із легкістю про це говорити.

– Мені здається, що у кожної людини є певний ліміт випробувань, які їй дає Господь. Знаєте, як євреї кажуть: Боже, якщо можна, візьми грошима. Мені здається, що це краще. Згадайте по собі: що легше побороти – біль зубний чи біль душевний? Я дякую Богу за свій легкий емоційний стан і за те, що у мене небагато переживань всередині. А кістки, шкіра і все інше просто заживають.

Ми взагалі трішки переоцінюємо тілесні хвороби, навіть смертельні. До всього треба ставитися, як до етапу життя. Мій тато – хірург – каже, що неймовірно важко лікувати людей, які не посміхаються, не радіють життю, які налаштувалися на «печальку», як кажуть молоді люди. Вони себе жаліють, вимагають, щоб їх жаліли, але це не допомагає одужанню. Йому сприяє легкий погляд на життя. Якщо мені лишилося жити два дні, дай мені, Боже, прожити цей час відкрито та радісно, щоб я нікому не зашкодив і навіть мій печальний вираз обличчя не залишився в пам’яті моїх друзів. Мені здається, це дуже важливо. І не треба перейматися, всім нам колись відходити.

– Як ви ставитеся до публічності? Чи вам легко з нею?

– Чудово. Просто треба змиритися з тим, що світ став публічним. Якщо навіть у тебе немає смартфона, тебе зазнімкує твій товариш. Зараз боятися публічності не варто. Звісно, тобі не потрібно робити селфі, коли ти молишся Богу у своїй маленькій кімнаті. Не треба все робити публічним, але хорошими речами можна ділитися. Знаєте, часто людям, які знаходяться на межі прірви, достатньо прочитати одну реальну мотиваційну історію, яка, можливо, буде саме на вашій сторінці.

– Хотілося б дізнатися вашу думку про шоу. Чому зараз вони такі популярні?

– Трошки відійду від вашого запитання, а потім повернусь. Декілька днів я ходив своїм селом і окропляв житла святою водою. І от помітив: у незаможних українців завжди є два або три телевізори. В одній кімнаті дивляться «мильний» серіал, в іншій – бандитський. Я не знаю, чому в людей такі смаки. Я, можливо, і жодного доброго слова не сказав би про шоу, в тому числі – про «Голос країни». Чому? Я за розумні передачі. Я за те, щоб ставити людині високу планку. Є правило: читай книги, які тобі трішки незрозумілі, піднімай вагу, яка заважка для тебе, став дистанцію більше, ніж можеш пробігти. М’язи ростуть, коли болять. Розум розвивається, коли чогось не може збагнути. А в шоу завжди ставлять низьку планку, це чиста розвага.

Коли я прийшов на «Голос країни», я сказав, що буду відсторонюватися від тих моментів, коли буде те саме шоу та кожного разу нав’язуватиму свої правила гри. Словами та поведінкою показуватиму, що все, що ми робимо, може бути трішки цікавішим, серйознішим і глибшим. Людині треба давати високу ціль.

Не моя справа критикувати сучасний телевізійний світ. Тим паче, одна моя знайома з телеканалу казала, що результати досліджень показали: люди хочуть контент ще нижчого ґатунку.

– А як щодо вашої участі у шоу? Яка у вас була мета?

– Дуже багато було цілей. Я хотів принести в медіа-простір хоч один позитивний сюжет про священника. У каналів є дуже гарна схема по приверненню уваги та збільшенню рейтингу: показати негативний сюжет про церкву. Наприклад, сталася десь аварія. Скільки різних людей протягом року б’ють машини? Але людям цікавіше, коли це сталося з політиком або священником.

Іншою метою була проповідь. Я думав, якщо досягну якогось рівня на цьому проекті, зможу проповідувати набагато більшій аудиторії. Кожен мій концерт супроводжується стандартним форматом, в якому пісня займає не більше, ніж слова.

– Розкажіть, які ще думки у вас були, коли ви йшли на «Голос країни»?

– Мені здається, тут був такий момент хуліганської поведінки. Як священник з десятилітнім стажем я розумів, що крига, яка скувала жителів мого краю, що дуже постраждав від богоборчої радянської влади, занадто товста. В нашому, центральному, регіоні були зруйновані всі храми, і в жодному селі не лишилося людей, які були б носіями традиції. Потрібні були якісь екстраординарні методи, треба було достукатися до людей там, де вони є. В храм вони йдуть не часто, а біля телевізора перебувають завжди. Я знав, що це буде рейтингова історія.

Мені хотілося донести до людей бодай коротке слово і кращого майданчика, ніж «Голос країни» я не зміг знайти. Співав я з восьми років, тому розумів, що в цьому точно не оганьблюсь.

– Ви мали на меті стати співаком? Хотіли перемогти?

– Ні. Коли я став священником, я вирішив не співати взагалі. Але люди почали сумували за співом, тому я вирішив повернутися. Ще до «Голосу країни» я співав на різних заходах районного та обласного масштабу. А планів після завершення проекту у мене не було ніяких.

З роками я все-таки навчився жити одним днем. Коли ти плануєш забагато наперед, ти постійно перебуваєш у треморі. Коли мене питали, чи хвилювався я під час виступу, я жартома відповідав, що хвилювався лише за те, щоб не зачепитися за підрясник і не впасти. Бажання продовжувати співочу кар’єру у мене, Боже збав, не було.

– Ви не боялися, що люди стануть говорити, ніби ви забрали в когось шанс на перше місце?

– Я дуже дякую людям за таку дискусію. Хтось скаже, що за мене голосували через те, що я прийшов у підряснику. Але в кожного свої засоби виявити свою ідентичність. Моя субкультура, в тому числі, проявляється і в одязі. І дуже добре, що вона допомогла мені перемогти. Значить в народі є запит на стриманість, традицію та дотримання духовних і релігійних поглядів. Важливо не те, чим ми схожі, а те, чим ми відмінні.

– Хотілося б, щоб людей оцінювали за тим, якими вони є, а не за те, що вони вдягають...

– Дякую вам за цю ремарку. Але довіку ми будемо зустрічати по одягу, а проводжати по розуму. І дуже добре, що мене таки не змусили зняти підрясник. Голосування завжди відбувається за безлічі факторів. У будь-якому вокальному проекті люди голосують за образ: як вийшов, які в тебе очі, яка постава. Отже, на втрачайте ідентичності.

– Чи існує така пісня, яку ви б ніколи не заспівали?

– Так. Після «Материнської любові» треба було заспівати «Соколята» Хурсенка, але мені здавалося, що це буде масло масляне, хотілося цікавішої пісні. Тоді мені запропонували «Ameno», але про гурт «Era» я знав такі речі які не дозволяли мені як священнослужителю співати їхні пісні. Соліст гурту – представник доволі древньої сектантської течії катарів, які займалися паплюженням латини. Я вирішив, що це буде негарно щодо до моїх братів католиків.

Хоча кожен учасник підписує контракт, я вдячний команді «Голосу», що вони не дуже на мене тиснули. Я запропонував їм «Shape of my heart», в якомусь сенсі бандитську, але надзвичайно глибоку пісню. Я міг пояснити в ній кожну фразу. Вона про те, що ми ніколи не бачимо справжню людину. Ми бачимо лише зовнішність, а не «силует серця».

– Як зробити так, щоб душа більше співала, ніж сумувала?

– Хтось з британських публіцистів початку 20 століття говорив, що справжню людину впізнати легко: у нього печаль в серці та посмішка на обличчі. В одному з тропарів канону, який ми читаємо у Великий піст, є такий термін як «радостотворна печаль». Тобто, треба в собі це поєднувати. За всім, що ти не можеш змінити, треба бачити руку Божу. Там, де ти щось можеш зробити, треба шукати милості Божої. Це і буде «радостотворна печаль» – така, що збуджує в тобі бажання змінити світ та себе на краще. Без довіри Богу та світу нічого не вийде. Радість – це підсумок великої дороги, протягом якої ти вчишся не бути ворожим до світу.

– То як же навчитися бути взірцем?

– А взірцем взагалі не треба бути.Це надто важка установка для людини. Треба знайти себе та поселити всередині мир і спокій. Якщо при цьому ти станеш взірцем, буде дуже добре. Я проти того, щоб ідеологічно чи культурно комусь щось нав’язувати. Ми не маємо такого права. Живіть згідно своїй вірі і, якщо ви станете щасливими, то і навколо вас буде багато щасливих людей. Найбільші тирани народжуються з хороших людей, які хотіли змінити світ.

– Знаю, що у Луцьку ви брали участь в одній дуже визначній події. Розкажіть про це.

– Мені дуже легко, тому що люди на місцях, такі як владика Нафанаїл, отець Валентин Марчук та інші організатори роблять всю роботу, а потім дзвонять мені і кажуть: «треба буде просто в кінці зробити людям свято та завершити наш благодійний захід урочистою нотою».

Такі події часто влаштовують по Україні і я дуже радий, що наша церква завжди їх організовує та збирає доволі великі кошти на різноманітні благодійні потреби. Зазвичай це задокументовані, конкретні історії окремих людей, яким потрібна допомога. Саме такий захід вчора і відбувся у Луцьку. Коштів вдалося зібрати дуже багато, і я радий, що Луцьк на одному з перших місць по активності.

– Для тих, кого не було на події, поясню, що там ви були ведучим і співали.

– Так. Пісні були різні. Деякі були написані буквально за декілька днів до Різдва. Наприклад, «Чи знала, діво, ти» презентували два тижні тому. Також були композиції з мого нового альбому. І, звісно, заспівав дві пісні з «Голосу країни». Люди звикли до них і хотіли почути.

– Можливо, щось заспіваєте для наших слухачів?

– Ні. Тільки сьогодні говорив зі знайомим священником про тяжку долю будь-якого співака. Коли люди їх бачать, перша їхня думка: «а заспівайте щось».

Мережа повниться цими піснями, тому, хто захоче – послухає. А я хотів би сказати: співайте самі. Спів, як щось неординарне та метафізичне, допомагає лікувати душі та відсторонюватися від реальності, що часом буває важкою. Спів допомагає потрапити в таку собі зону дьюті-фрі, в якій тебе ніхто не чіпає. Це лікує майже так, як молитва.





***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

3

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter