«Народна трибуна»: історія відомої газети. ФОТО

02 Вересня 2020

Газета «Народна трибуна» почала свою діяльність у ті часи, коли за український прапор можна було отримати серйозні проблеми, а для друку матеріалів не вистачало паперу. Проте, редакція газети на чолі з Іваном Корсаком за п’ять років свого існування зробила важливий внесок у розвиток журналістики незалежної України.

Про те, як це було, журналістка Район.Луцьк поспілкувалася з дружиною Івана Феодосійовича Марією Іванівною Корсак.

Розмова відбулася в актовому залі бібліотеки після заходу до дня заснування «Народної трибуни». Марія Іванівна була дещо схвильована через спогади про ті непрості часи, але швидко опанувала себе і почала розповідь із Камінь-Каширського.


У Камені Іван Корсак був редактором газети «Радянське Полісся». Районне видання часто йшло наперекір райкомівським працівникам.

– У Камінь постійно приїжджали люди, приїжджали Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл. Люди, які приїжджали, вели підготовку нового бачення, нових ідей. Якось відбувся великий потужний мітинг, на якому хлопці демократичних поглядів намагалися перекричати райкомівців. Тоді райком зрозумів, що це вже біда. Одного разу весь наклад газети просто спалили за надто «бунтівний» зміст.

За словами жінки, уже тоді в сім’ї зайшла мова про те, що треба щось міняти.


На той час після виборів у Луцькій міській раді утворився Демократичний блок, який подав ідею створити муніципальне видання. На посаду головного редактора висунули кандидатуру Івана Корсака, хоч комуністична партія і була проти.

– Вибори редактора тривали понад тиждень, але обрали Івана Феодосійовича. Рік він жив у Луцьку сам. Я лишилася у Камінь-Каширському, Віктор навчався у Тернополі, а Володя у Львові (сини, - ред.). Уже тоді знали, що це буде нова журналістика. Його застерігали, лякали, не знали як застрахати, так само і мене. Серед ночі могли подзвонити, сказати «Ну що, задоволена», особливо під час путчу дзвонили й казали сушити сухарі, бо всі там будете. Але як не лякали, що б не робили, не було переляку.

Журналісти «Народної трибуни» згадували, що на час виходу першого номеру ніхто не знав, якою буде ця газета, ні вони самі, ні міська рада. Лише Іван Корсак мав чітке бачення майбутнього видання і послідовно виконував свій план.

«Народна трибуна» не зважала на погрози, утиски й залякування. Працівники редакції не лише писали критичні матеріали та інтерв’ю з людьми, яких радянська влада вважала ворогами, а й самі брали участь у мітингах та активно демонстрували свою громадянську позицію. Через це вони часто ставали мішенями для інших ЗМІ.

– Перешкод було купа, просто купа, весь час якісь погрози, застереження, приниження. У Радянській Волині 11 раз підряд на першій сторінці обливали брудом.

Згадувати про початок кінця газети Марії Іванівні було чи не найтяжче.

– Папір дуже дорожчав і до нас із Білорусі приїхали люди та запропонували, що вони дадуть солярку за цукор. Солярку ми б продали, а за ці гроші купили папір. Все було домовлено, прийшли вагони, дуже багато. Ми в хаті так раділи всі, що може щось зміниться, папір буде, буде легше видавати газету. Але вагони блокують, вони стоять тиждень. Це осінь, викопаний буряк у колгоспах, він лежить під снігом, бо нема бензину, щоб його викопати. Солярка для всієї області стоїть на вокзалі, а вагони нерозмитнені. Щоб розмитнення почалися, нам сказали заплатити. Сума була дуже велика, бо поки вагони стояли назбиралося багато штрафів. Але тоді нам допомогла власниця фірми «Грааль». Тобто, люди дуже цінували цю газету.


Пані Марія розповіла, що голови колгоспів тоді не хотіли або ж просто боялися брати солярку, тому працівники «Народної трибуни» їздили від села до села з надією продати хоч щось. Вона ж поїхала на цукровий завод у Володимир-Волинський.

– У директора тоді були селекторні перемовини з областю. Звук не вимкнений і я чую, що його питають, що там із вагонами. Він відповідає, що сидить тут жінка Корсака плаче, бо стоять білоруси, чекають цукру, якщо не буде сьогодні цукру, то будуть проблеми. І з області сказали, хай Іваничівський район бере три вагони. Я аж підскочила з радості. Розвезли ту солярку по всіх районах, завантажили цукор і білоруси його забрали.

Наслідком цієї історії стала заява про звільнення від Івана Феодосійовича.

– Його просто змусили. Тому що борги страшні були за солярку, не було чим проплатити. Це просто був зговір, було домовлено з усіма. Отак закрилася ця газета.


Після Івана Корсака «Народна трибуна» закрилася не відразу. Спочатку призначили іншого редактора, але довго він не протримався. Проте, кінець «Народної трибуни» став початком нового видання та нового етапу в житті Івана Феодосійовича.

– Писанина вже почалася така творча, професійна в нього, коли він пішов із газети. Він писав з 7 години ранку до 11. Писав у ліжку, на підлозі, як тільки міг. Як щось прийду, стану, щось запитати, то казав, не заважай, я мушу писати, бо у мене мало часу. Коли Феодосійович звільнився, то ми з сім’єю зрозуміли, що йому без газети життя не буде. Тоді вирішили відкрити «Сім’я і дім». Це вже було своє, як виходило, коли краще, коли гірше, але це було своє.

У своєму останньому інтерв’ю Іван Корсак згадував, що перші номери «СІДу» виходили під назвою «Сім’я і дім. Народна трибуна» і не просто так. Назву новому виданню дали з надією, що він повторить успіх і популярність «Народної трибуни». І надія ця в основному справдилася.





2

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter