^{Текст: Оксана ФЕДОРУК}

^{Фото: Юлія КОЦЮБА, головне фото - Facebook Олега Хом'яка}

^{Настрій: арт-кафе «Стоп-кадр» (вул. Карбишева, 1)}

«Таблоїд Волині» продовжує знайомити лучан із відомими спортсменами нашого міста в рамках постійної рубрики «Луцьк спортивний».

Цього разу нам вдалось поспілкуватись із майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу (жим штанги лежачи), багаторазовою призеркою чемпіонатів України, срібною призеркою чемпіонату світу серед юніорів з ураженням опорно-рухового апарату, кращою спортсменкою України 2009 року з пауерліфтингу Богданою Караванською. Дівчина піднімає штангу 90 кг, при власній вазі – 47 кг!

Богдана Караванська

Дівчина не зупинилася на пауерліфтингу, а підкорила ще й лижі, захоплюється біатлоном та волейболом! Тут вона теж відзначилася: є триразовою бронзовою призеркою кубків світу з лижних гонок та біатлону, срібною призеркою чемпіонату Європи з волейболу сидячи.

Як їй вдалося все це поєднати, що її мотивує – читайте у нашій розмові:

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ЛУЦЬК СПОРТИВНИЙ: БАСКЕТБОЛІСТ ЕДУАРД ФЕДЧУК РОЗПОВІВ, ЧИ П’ЮТЬ СПОРТСМЕНИ. ФОТО

– Богдано, як розпочиналася Ваша професійна спортивна кар’єра?

– Я народилася я в Луцьку, але ходила в школу в Турійському районі. Як я тільки народилася, мама весь час була по лікарнях. То моя старша сестра пішла у школу в селі, у бабусі з дідом. А потім і я там пішла в школу.

Мій перший тренер був із Ковеля. Валерій Дружинович мене зустрів у Луцьку і запропонував займатися. Це сталося під час рекреаційних ігор, мені тоді було 15 років. Запропонував просто приїхати, спробувати тренуватися у спортзалі. 

Я тоді якраз робила у Ковелі протези і заодно заїхала до нього. Це був 2008 рік. До цього я спортом ніколи не займалася. І навіть ніколи на думці не мала, що буду спортсменкою.

– Які були перші враження від тренувань?

– Я одразу спробувала жати штангу. Мені сподобалося, почала займатися. Тренер одразу підтримав.

– Скільки разів на тиждень їздила на тренування в Ковель?

– Три рази на тиждень. Їхати було близько 50 км. З пересадкою.

 Я їздила на тренування у Ковель два роки. Потім переїхала в обласний центр продовжувати освіту.

–  Що тоді найбільше мотивувало?

– Мене дуже мама підтримувала. Вона постійно казала: «Їдь, пробуй». І в мене самої було бажання, бо почало виходити.

– Які були перші серйозні змагання?

– Це був Чемпіонат України. Я на нього поїхала через 21 тренування. І виконала тоді норматив кандидата у майстри спорту.

Після цього настрій іти далі в спорті тільки збільшився.

– Окрім пауерліфтингу, підкорила ще й лижі, захоплюєшся біатлоном та волейболом! Як це все поєднується?

– Це все було не одночасно, а поступово. Хотіла себе спробувати у різних видах спорту.

– А що найбільше подобається?

– Пауерліфтинг.

– Чому? 

– Навіть не знаю. Можливо тому, що це був перший спорт, який я спробувала.

– Як проходять зараз тренування?

– Зараз я тренуюся в Олега Хом'яка. Він дуже хороший тренер. Ніколи, коли я приходжу до нього в зал, я не відчуваю, що я чогось не можу, чи щось не вийде.

Буває, інколи кудись прийдеш, одразу відчуваєш, що на тебе дивляться, що ти на візку. По-різному буває, знаєте. А там я ніколи не відчуваю, що щось не так.

Кожне тренування - це жим. Ну і різні вправи. Їжджу на тренування три рази на тиждень. Стараюся не пропускати.

Ці тренування дуже багато чого мені дали. Набагато стало легше їздити, виїжджати на пандуси, які в нас є не дуже пристосовані насправді. У будинку тепер сама виходжу до ліфта і спуститися сама можу.

– Що, окрім фізичної підготовки, дали заняття спортом?

– Я дійсно люблю це. Отримую задоволення від кожного заняття для себе. Це моє.

– Бували травми?

– На тренуванні було лише раз. А так частіше може бути, коли їду: неправильний підйом або ще щось, то можу руку потягнути. 

Богдана на тренуванні. Фото - Олег Хом'як

– До чого зараз готуєтеся?

– Не скажу, що до чогось готуюся. Більше зараз просто для себе. Для форми і для задоволення. Між змаганнями зробила паузу.

– Серед нагород, яка найцінніша?

– Це, мабуть, був Чемпіонат світу в Малайзії із пауерліфтингу. Я стала срібною призеркою серед юніорів. Це був 2010 рік.

Це вперше я поїхала так далеко. Нова цікава країна, було дуже багато вражень. І тим більше, я досягнула такого результату.

– А чим Малайзія запам'яталася?

– Це абсолютно інший світ. До того я була в Європі, але там якось все абсолютно не таке. І люди, і все інше. Ми багато гуляли містом. І воно мені сподобалося.

 Їжа гостра дуже.

– А Ви слідкуєте за їжею? Який раціон у спортсменів?

– Намагаюся. Не завжди виходить (сміється).

Зазвичай на сніданок вівсянка або творог. Спортивного харчування не завжди дотримуюся.

– А в яких країнах ще були?

– У Фінляндії, Естонії, Швеції, Німеччині, Норвегії, Росії, Білорусі, Польщі, Хорватії.

– А серед цих країн, де ще сподобалося?

– У Фінляндії. Я була тоді взимку, перед Новим роком. І цей весь настрій новорічний, у нас якось такого немає. 

Цілу ніч ішов сніг, а вранці встаєш – і все почищене, всі вулиці і стежки. Я навіть могла їхати візком сама спокійно. 

– А чого не вистачає у нас, того, що є в Європі? Зрозуміло, що в першу чергу пандусів...

– Не просто пандусів. А правильних пандусів. Бо в нас вони то є, але які...Зроблені лише для галочки.

Але в першу чергу – ставлення людей. У нас можеш їхати вулицею, а хтось може щось у спину навіть сказати, поки я ще не від'їхала. Або погляди різні часто ловлю на собі. 

А в Європі ніхто навіть не помічає, що ти їдеш на візку. Ти такий самий, як і всі. Нам ще цього треба вчитися. 

Хоча в нас теж є якийсь прогрес за останні кілька років. Молодь більш прогресивна в цьому питанні, може і допомогти. А ось старші... Я інколи їжджу і помічаю, що батьки не вміють правильно пояснити це своїм дітям. Діти щось запитують, дивлячись на мене, а вони просто: «Йдемо» або «Мовчи». Навіть не намагаються якось пояснити.

– А як би Ви сказали, як правильно пояснити їм у цій ситуації?

– Я не знаю, але можна було б якось спробувати. Що ось є різні люди: хтось може ходити, а хтось ні, ось тому їздить на візку, але всі однакові. І діти б зрозуміли, вони взагалі краще все інколи розуміють, як дорослі.

Головне – не байдужість.

– Хто імпонує зі спортсменів? Ким захоплюєтеся?

– Я би не сказала, що в мене є якийсь кумир. Але всіма, хто тренується, хто має силу волі – всіма захоплююся. 

– А хто мотивує?

– Важко сказати. Але в інстаграмі я слідкую за деякими людьми з інвалідністю, які займаються спортом. Вони мене постійно мотивують.

– Зазвичай на Олімпійських іграх українська збірна пасе задніх, а ось паралімпійці завжди привозять багато медалей. Як гадаєте, чому так?

– Можливо бажання більше. Я по собі знаю, якщо у мене є бажання – я того доб'юся, а якщо немає бажання – то і результату немає відповідного.

А ще паралімпійці просто навчилися в Україні в таких умовах виживати. 

– Які професійні плани?

– Я зараз ще навчаюся на четвертому курсі в Академії рекреаційних технологій і права, спеціальність «Здоров'я людини і фізична реабілітація». Це вже друга вища освіта.

– А в село їздите часто?

– Так, часто. Коли є погода. Дуже люблю село. Природа, менше людей. У Луцьку я не можу вийти без протезів на вулицю, бо треба спуститися зі сходів. А в селі з цим простіше - на візку можу будь-куди поїхати. Вільно себе почуваю. 

– Які захоплення, окрім спорту?

– Люблю вишивати. Читати.

– А що саме?

– Різне, купую в інтернеті. Ніка Вуйчича книги сподобалися. І про Дженіфер Брікер – це дівчина, яка теж народилася без ніг, від неї відмовилися батьки. Вона стала повітряною гімнасткою.

У рубриці «Луцьк спортивний» наші герої ще й демонструють свою фізичну силу через відтискання:

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}