Love story: Луцьке подружжя, яке разом і на роботі, і вдома

^{Текст: Юлія ДЗЬОБИК}

^{Фото: Юлія ДЗЬОБИК, з особистого архіву}

Чиясь історія кохання лише починається, а в когось вона триває уже не один рік. Хтось повністю присвячує себе сім’ї, а інші знаходять баланс між найдорожчими та професійною самореалізацією. Усі закохані – різні, але однаково прекрасні.

У День святого Валентина героями традиційної рубрики «Love story» стали Ігор та Інна Романюки, подружжя, яке нерозлучне і вдома, і на роботі. Вони одружені уже 13 років, виховують двох синів, ведуть активний та здоровий спосіб життя й ось уже три роки працюють в одному департаменті міжнародної компанії Modern-Expo.

«Таблоїд Волині» розпитав про межу між робочим та особистим, ідеальний рецепт вирішення конфліктів і незвичні імена дітей.

– Як ви познайомилися?

– Ігор: Ми познайомилися в комерційному технікумі, ще коли там навчалися. Три роки дружили, а потім вирішили, що між нами щось більше.

– Інна: Він був дуже хорошим другом, а я йому – подругою. Ми навіть давали поради одне одному, як треба влаштовувати особисте життя, але на третьому курсі так вийшло, що стали парою.

– А пам’ятаєте той момент, коли подивилися одне на одного не як друзі?

– Інна: А він мені одразу сподобався, хоч якось не розглядала, що це може перерости у стосунки.

– Ігор: Інна мені щодалі, то більше подобалася. В якийсь момент вирішив піти назустріч, побачив, що вона не проти, так і почалося.

– Інна: Він просто був дуже наполегливий, важко було встояти! Підкорив своїм ставленням та увагою, якій жінці таке не сподобається (сміється,– авт.). От і добився серця і руки.

– Після вашої історії вірите у дружбу між чоловіком та жінкою?

– Інна: Провокативне запитання! (сміється,– авт.). Думаю, вона існує, але не такий рівень дружби, як власне чоловіча або жіноча. Швидше за все, це колеги по роботі, які можуть порадити, допомогти, підтримати, але не діляться усім-усім.

– Чи змінилося щось у стосунках після того, як ви стали сім’єю?

– Інна: Не особливо. Звичайно, спочатку є цей цукерково-букетний період, потім реалізація того, що починаємо жити разом, притираємося. Це проходять усі пари, мабуть. Найцінніше, що ми маємо, – це довіра, підтримка і розуміння. Коли ще Ігор сам тут працював, то в мене виникали навіть ревнощі до роботи. Я не могла зрозуміти, чому він не хоче йти одразу додому, чому стільки часу приділяє робочим питанням. А коли я долучилася до справ компанії, то зрозуміла, що це дуже важлива частина життя, і це теж дуже вплинуло на зміцнення взаєморозуміння.

– Коли почали разом працювати?

– Ігор: Після закінчення навчання ми одружилися. Професійні шляхи продовжилися для кожного по-різному, а три роки тому склалося так, що опинилися в одній компанії, а згодом – в одному департаменті. Хоча Інна більше займається іноземними ринками, я – українськими, але все одно в дуже близьких сферах.

– Інна: Добре, що не працюємо в підпорядкуванні одне одного! Бо Ігор настільки відповідальний, що міг би серед ночі мене будити і питати, чи відправили замовлення (сміється,– авт.). У нього більше досвіду роботи в компанії, тому я часто з ним консультуюся щодо рішень для клієнтів.

– Де грань між робочим та особистим? Як не нести роботу додому?

– Ігор: З 8 до 17 у нас робота (сміється,– авт.). Немає грані, просто на роботі поводимося так, вдома – по-іншому.

– Інна: Колеги часто запитують, як нам не набридає, бо ж на роботі разом, вдома разом, обідаємо теж разом… Як не дивно, справді не набридає, навпаки спільна праця нас навіть ще більше зблизила. З’явилися спільні теми для обговорень, я постійно відчуваю його підтримку. В обід у нас така собі маленька нарада: обговорюємо, що треба зробити вдома, радимося щодо подарунків, планів чи поїздок. Це дуже зручно! Ще й на транспорті економимо: відвозимо машиною вранці синів у школу і садочок, а потім їдемо разом на роботу.

– Які ваші особливі поради щодо виховання дітей?

– Ігор: Це більше мама знає, вона у нас такий сімейний психолог.

– Інна: Дітей треба розуміти і підтримувати, також, як і всім у світі, їм потрібне відчуття любові. Старшому Ельдару 12 років, меншому Марку – 5. Ми стараємося виховувати їх у рівних умовах, приділяти максимум вільного часу, гратися. Це і є маленький секретик до правильного виховання.

– Ігор: Думаю, ми виховуємо дітей кожен на своєму рівні: я роблю з них справжніх чоловіків, а дружина намагається десь пожаліти, десь обійняти більше. Мені важливо, щоб хлопці виросли мужніми, тренували свій характер.

– Інна: У нас немає такого, що тато заборонив, а мама дозволила. Ми з чоловіком – одна команда, в якій завжди знайдеться місце компромісу. З дітьми можна домовлятися! Наш молодший син дуже любить солодке, але ми домовилися, що в день можна лише 3 цукерки. Якщо попередньо про це поговорити, пояснити, то можна переконати. Тим більше, я кажу, от бачите, тато вам щось обіцяє і завжди виконує, ви теж повинні дотримуватися слова, ви ж майбутні чоловіки і батьки, це важливо.

Так само з іграми на планшеті, треба не просто проявити характер і забрати іграшку, а запропонувати альтернативу – наприклад пограти в якусь настільну гру всією сім’єю. Також стараємося заохочувати дітей до активності – прогулянок або катання на роликах.

– Хто обирав такі незвичні імена синам?

– Ігор: І вперше, і вдруге дуже довго думали над цим. Починали підбирати лише після народження і десь протягом 2 тижнів на це йшло. Мали перелік різних книг, думали, що означає, як звучить, як буде скорочено, як в перспективі стане по батькові.

– Інна: Також думали, щоб іноземною мовою нормально звучало. Уже коли першого назвали Ельдар, то ім’я другому підбирали ще довше, щоб теж було особливим.

– Ігор: Дуже хотіли дати нестандартні імена, щоб діти виділялися, привертали увагу.

– Що любите робити всією сім’єю?

– Інна: Любимо дивитися фільми і мультики. Коли є погода, йдемо погуляти або виїжджаємо ловити рибу. В нас це заняття люблять усі, а я в першу чергу. Якось чоловік взяв з собою на ставок, де було дуже багато риби, навіть не треба було чекати, поки клюне. І ввімкнувся такий азарт, що ще досі тримає! Він вже, певно, й сам не радий (сміється,– авт.).

– Ігор: Тепер більше з дружиною їжджу, ніж з друзями (сміється,– авт.). Але часом і з ними влаштовуємо такі виїзди сім’ями.

– Інна: Дітям дуже подобається цей процес: разом з татом розмотати вудочку, закинути, впіймати ту рибу. Такий блиск в очах!

– А вдома хто за що відповідає?

– Інна: В основному домашня робота на мені, але чоловік дуже допомагає. Також ми намагаємося долучати до прибирання або готування дітей. Хлопчики мають знати, що немає ніякого сорому в тому, щоб помити посуд після себе. Менший поки лише ставить тарілку в раковину, а старший уже миє посуд. Я вважаю нормальним, коли ми можемо і разом погратися, і разом попрацювати.

– Конфлікти бувають у кожній родині. Як зазвичай вирішуєте?

– Інна: За стільки років ми настільки розуміємо одне одного… Наприклад, я чую, що він говорить якимось не таким тоном, то знаю – краще його зараз не чіпати. Мине пів годинки, і він буде таким же хорошим, як був до цього. Відповідно і він знає, як до мене ставитися, коли невдалий день або немає настрою. Можливо, на початку було складніше, коли ми тільки підшукували шляхи одне до одного, а зараз все просто.

– Ігор: Уже просто стабільна налагоджена система у стосунках.

– Що взяли зі своїх родин для вашої майбутньої сім’ї?

– Ігор: У нас в обох батьки одружені уже більше 30 років, іноді дають нам поради про виховання дітей. Ми перейняли від них сімейні традиції, святкування важливих свят на великим родинним столом.

– Інна: Ми намагалися взяти зі своїх родин найкращі правила, додати своїх і створити таку сім’ю, в якій усім добре. Наприклад, стараємося не кричати одне на одного, не створювати цим собі та дітям якогось дискомфорту. Вчимо синів власним прикладом, що треба казати ввічливі слова, наприклад дякувати, коли поїв.

– Інно, а як ви називаєте маму Ігоря?

– Інна: Просто Таня, але на Ви. У нас із нею чудесні стосунки! Кожного дня говоримо по телефону, ходимо разом на шопінг, іноді вона навіть у мене запитує, що там в Ігоря. Ми – подруги.

– Ігор: А я кажу мама Леся та Іван Павлович на батьків Інни.

– Інна: Чого Іван Павлович, бо він колись був керівником Ігоря, то так і закріпилося.

– Чи помічаєте ви, як із роками змінюєте щось одне в одному?

– Інна: Не знаю, як це відбувається, але ми точно переймаємо риси характеру одне одного. Можливо, я навчилася від нього бути сміливішою, загартованішою. До весілля я, напевно, не такою була. Але ще на це впливають обставини, бо, знаєте, щоб сходити з дітьми у поліклініку треба мати таку силу і витримку (сміється,– авт.).

– Ігор: Я вчуся у неї ставлення до дітей. Бо я трохи строгий тато, але Інна робить мене м’якшим, додає мені доброти.

– Які у сім’ї коронні страви?

– Ігор: Домашня піца, кекси, картопля по-французьки…

– Інна: Картоплю по-французьки, з м’ясом і під сиром у нас всі люблять. Як хтось іде в гості, то завжди питають, чи буде фірмова картопля. Ніби така проста страва, але смакує.

– Ігор: Старшому сину ще подобається домашній «Цезар», а менший – тортики, цукерки, печиво, він у мене вдався, дуже любить солодке.

– Поділіться, як у сім’ї, де двоє батьків працюють, де є двоє маленьких дітей, налагодити побут, щоб встигати обов’язкові щоденні справи.

– Ігор: О, це вже роками налагоджена схема. Вранці будимо дітей, старший уже самостійно збирається, молодшому допомагаємо. Готуємо для старшого сніданок, завозимо меншого у садочок, він уже снідає там. А потім їдемо разом з дружиною на роботу.

– нна: До речі, буває дуже важко прокидатися вранці. Мені складно вставати, якщо Ігор ще лежить в ліжку (сміється). А от коли він поставить чайник, зробить каву, тоді вже і я починаю збиратися. На роботі ми обідаємо разом, проводимо маленьку сімейну нараду, про яку вам розповідали. Ввечері у мене бувають тренування, в Ігоря – англійська. Ввечері усі збираємося вдома, старший повчив уроки, треба лише перевірити. Я намагаюся прививати йому відповідальність і розуміння, що його оцінки більше потрібні йому, а не мені, але іноді допомагаємо вчитись. Менший ходить у Маленьку школу, щось попишемо з ним, почитаємо склади. Потім вечеряємо. Якщо є потреба, я щось готую на наступний день, і десь після 23 лягаємо спати. А вранці все починається знову… (сміється).

– Ігор: Продукти та інші товари купуємо по ходу, за потреби. Була колись практика робити одну велику закупку у вихідний, але якось це не прижилося. Та й нема сенсу, сучасний ритейл допомагає купити все, що треба і коли треба.

– Чи важливо вам виділяти час лише для вас двох?

– Ігор: Так, це важливо!

– Інна: Ми це постійно практикуємо. Можемо піти удвох повечеряти, сходити на фільм, поїхати ненадовго відпочити, вигуляти собаку зрештою. І я всім раджу так робити, це потрібно, адже діти виростуть і підуть у своє життя, а ви удвох залишитеся. Показувати почуття дітям теж важливо, вони мають знати, що тато любить маму, а мама – тата, це теж формує їхнє майбутнє ставлення до стосунків.

– Після 12 років шлюбу що ви можете сказати про своє кохання?

– Інна: Воно посилилося і поглибилося. На початку воно такими гірками, ривками: як сформувати взаєморозуміння, як навчитися вирішувати якісь питання, як правильно поводитися. А зараз щодалі, то розуміння і підтримки більшає. Від того, що ти відчуваєш оцю спорідненість з людиною, починаєш ще більше любити.

– Які у вас найближчі спільні плани?

– Ігор: Ще троє дітей (сміється,– авт.).

– Інна: Це чоловік так жартує! А взагалі нас дуже часто питають, коли буде дівчинка. Все можливо, але ще не зараз. Мені дуже важливо реалізуватися як особистість. Я не можу лише сидіти вдома і ростити дітей, треба спілкування і саморозвитку. Я б навіть радила усім жінкам ходити на роботу, щоб не зациклюватися лише на побуті. Якщо, звісно, це можливо, бо не просто це поєднувати.

– Що ви можете порадити парам, які тільки збираються створити сім’ю?

– Інна: Я би порадила терпіння і розуміння, тому що любові на початку всім вистачає. Багато хто ставить на вищий рівень свої інтереси, а не інтереси партнера. Треба розуміти, що кожен з вас людина, особистість, в якої є свої прагнення і бажання. Так ми і стараємося робити!

– Ігор: Взаєморозуміння, терпіння, довіра – це головне.

– Інна: Багато чоловіків думають, що після одруження квіти дарувати вже не треба, можна розслабитися. І так само жінки перестають підмальовуватися, одягають вдома халат… Не можна так робити, треба старатися бути гарними одне для одного. Хоч вже не треба когось завойовувати, але той вогонь всередині пари підтримувати обов’язково.

Ігор може принести квіти просто так, і це значно приємніше, ніж на 8 березня чи день Валентина. Коли він просто приносить букет і каже, що скучив – це дуже цінно. І діти теж сприймають це так, о, ти мамі квіти подарував. І це їх вчить бути хорошими чоловіками.