^{Текст і фото: Наталя ХВЕСИК} 

39-річний Володимир Окладний ще зовсім нещодавно був поліцейським у Києві. Проте сьогодні він змінив поліцейську форму на кухарський фартух та переїхав до Луцька, пише Перший.

Його невеличкий бізнес – міні-пекарня «Пончик Express» – розпочався з техніки для виготовлення пончиків, на яку чоловік несподівано натрапив на ОLX.

Володимир каже, що обрав пончики тому, що в Луцьку ніхто не робить нічого подібного, тож конкурентів у нього нема.

Запустити свою справу Володимиру Окладному допоміг центр зайнятості. Там чоловік ходив на курси підприємництва, а потім отримав від установи виплату для стартапу. Каже, що тривали курси недовго – довше чекав, коли вони врешті почнуться. Але були корисними.

«Якщо ти ніколи не займався бізнесом, то за короткий час не зможеш у всьому розібратися», – розповідає підприємець.

Зізнається: бізнес-план писав із дружиною.

«У будь-якому бізнес-плані найважче спрогнозувати попит на твою продукцію. Є певні методики розрахунку, але вони більше підходять для промислових товарів. А от як можна передбачити, скільки людей зайде в твою кав’ярню? Ми прикинули мінімальну кількість людей, виходячи з трафіку в цій частині міста», – ділиться досвідом.

Проте у запуску своєї справи це було не найважчим. Найважче було нервовій системі, бо перші два тижні Володимир практично не спав. Приходив з роботи, закривав очі, але навіть вночі був на роботі:

«Бували дні, коли до мене майже ніхто не заходив. Коли це один день, то ще півбіди. А коли два, три дні, нервуєшся, бо не розумієш, чому так відбувається».

Володимир не сказав ні слова про віру в себе чи літературу для стартаперів. Його поради приземлені і чіткі.

Найперше він радить критично оцінювати свої цілі. Надіятися на краще, але розраховувати на гірше. Мати гроші, щоб прожити мінімімум півроку на випадок, якщо справа йтиме погано і не приноситиме прибутків.

«Треба прорахувати три сценарії: дуже поганий, середній і хороший. За дуже поганим сценарієм, ви працюватимете в мінус. Середній передбачає вихід в нуль, хороший – заробіток», – каже підприємець.

Володимир – добрий. Хоча сам запевняє: робота в поліції зробила його жорстокішим.

3 роки він працював патрульним у Києві, 3 місяці – у Луцьку. Ще раніше - в автомобільному бізнесі, займався розвитком дилерської мережі.

«У мене була така позиція: якщо не пішов на війну, йди в поліцію. Це теж була свого роду війна. Ці речі, звісно, не можна порівнювати. Але у мене були колеги, які служили в АТО. Вони казали, що там легше. Бо там все просто: з одного боку свої, з іншого – чужі. А тут відкриєш двері в під’їзд і не знаєш, що тебе там чекає, – каже Володимир. – Ставлення людей один до одного бажає кращого, а тим паче ставлення людей до поліції».

З поліції пішов через втому. Організм не витримав тяжкого графіка. Гірше почуватися почав на другий рік роботи, а на третій вирішив: досить.

«Я взагалі не знаю, як в Луцьку працюють патрульні. Тут в рази важче, ніж в Києві, через ставлення керівництва. У мене служба у Луцьку розпочалась із того, що мене посадили в будку на в’їзді на територію управління. Я в перший день зрозумів, куди потрапив, тому що якщо заїжджав якийсь начальник, я в першу чергу мав встати і віддати йому честь. Це просто мегафетиш всього керівництва волинського управління патрульної поліції», – розповідає чоловік. Додає, що якщо не віддавав честь, відразу розпочиналися проблеми.

Наприклад, у нього забрали стілець, щоб не сидів на посту. У Києві, каже, такого нема.

Негативні спогади зринають один за одним. Вочевидь, зачепило його неабияк. 

«Машини – це просто жах. Не ремонтуються. Вони скручені саморізами, мало не скотчем склеєні. А в начальника у кабінеті панель 4К. Питання: йому це потрібно? Для чого?» – у голосі Володимира все більше відчувається агресія. 

Пригадує й зворушливі миті: коли люди зі слізьми на очах дякували за чудову роботу. Розказує ці історії, а мені здається, що і в нього зараз потече по щоці сльоза...

Згодом переключається на свою міні-пекарню. Каже, що міг би більше заробляти, продаючи пиво чи горілку, але принципово не хоче. На нетверезих людей надивився, коли був у поліції, адже більшість викликів були пов’язані з алкоголіками чи наркоманами. 

«До мене час від часу заходять привиди минулого»

«Які-які привиди?»

Володимир усміхається. Пояснює, що раніше на місці пекарні була «пивнуха». Її постійні клієнти періодично заходять у пекарню. За звичкою. Саме їх Володимир нарік «привидами». Це переважно чоловіки.

«Він заходить і нічого не каже. Просто відчиняє двері і починається дійство, – Володимир показує чоловіка, який хитається. – Кажу: «Доброго дня! Щось шукаєте?» А він жде, коли звідкись вигляне чарівна пляшечка: «Так, так, я тут, забери мене, дружище! Як я тебе чекала!»

Володимир каже це, змінюючи голос. Він з легкістю міг би підробляти в театрі.

Коли він вперше побачив такого «привида» і цей блукаючий погляд, не зрозумів, що відбувається. Потім продавчиня підказала, що люди шукають пиво.

«Коли такі наближаються, я кажу: споримо, що це привид минулого. У 95 % випадків я правий. Я в поліції навчився «бачити» людей. Коли до моєї пекарні іде будь-яка людина, я часто здогадуюсь, що вона куплятиме», – усміхається підприємець.

«Як ви потрапили в Луцьк?»

«Закрив очі і пальцем у карту тицьнув. Потрапив на Луцьк. Ну добре, сказав тоді, їдемо в Луцьк».

Жартує. Бо насправді в Луцьку жили його дід та бабуся. Він часто до них приїжджав погостювати. Подобалося тут.

«Коли я мав іти у перший клас, якраз вибухнула Чорнобильська АЕС. Батьки мене подалі від Києва закинули, тому в перший клас я пішов у Луцьку. Хоча народився і все життя прожив у Києві», – розповідає Володимир.

У патрульну поліцію в Луцьк він перевівся в березні минулого року. Щоб бути ближче до дружини, яка на рік раніше переїхала сюди через роботу.

Каже, що Київ став тиснути на нього. У місті ставало все більше людей, машин, шуму. Все більше стресу. Не те, що в Луцьку: життя спокійніше і більш розмірене.

«Маленький нюансик: бабуся з дідусем залишили мені квартиру в Луцьку», – сміється.

Зі слів Володимира, люди в цьому місті інші:

«Вже через 5 хвилин розмови з ними здається, що ви знайомі дуже давно».

P.S. Володимир каже, що за три роки служби в поліції було багато історій, про які він хотів би розповісти людям. Періодично у нього виникають думки створити свою сторінку у Фейсбуці, аби описувати там пережите. Одну з таких розповів і мені. Майже по секрету.

«Це було в Києві. Нас викликали, бо в квартирі голосно гавкав собака. Коли ми приїхали, побачили біля дверей плями крові. А за дверима собака просто розривався!

 Ми дзвонили, але ніхто не відкривав. Відкрили їх самі, собаку загнали в туалет. Пішли за плямами крові і знайшли на ліжку чоловіка. Він був весь у крові. Його розтерзав собака.

 Це була настільки зруйноване житло. У дверях були щілини. Ми боялись, що пес крізь них пролізе. В коридорі, на кухні шпалери зі стін звисали… А в сусідній кімнаті був шикарний ремонт, плазмовий телевізор…

1

 Ми викликали швидку та слідчо-оперативну групу. Коли медики забирали юнака, його стан був критичний. Здається, він пережив клінічну смерть. Але вижив.

 На столі були документи на авто. Самого авто не було. Потерпілий сказав, що його забрав син власника квартири, а на нього «натравив» пса.

 Ми набрали головного диспетчера і повідомили його, що зникла отака-то машина. Він відмовився приймати дані і оголошувати авто у розшук…

 Закінчилось це тим, що через дві години хлопець, який забрав машину, на виїзді з Києва влетів у стовп. Він був п’яний, їхав зі своєю дівчиною. Від них майже нічого не залишилось. А собаку потім ми ще бачили на районі. З цим власником квартири, син якого загинув».

1