«Я нарешті знайшла свою сферу», – журналістка «Таблоїда Волині» Аліна Холбан

12 Вересня 2020

Текст: Юлія ДЗЬОБИК

Фото: Ірина КАБАНОВА

Настрій: кав'ярня «Doppio» (проспект Волі, 29)

Вони люблять покреативити. Шукають цікаві теми та спілкуються з яскравими людьми, пишуть про актуальне та звертають увагу на маловідоме. Вони – позитивні та іноді відчайдушні, а головне – закохані у свою роботу журналістки «Таблоїда Волині».

Ось уже два випуски «Кавової розмови» ми знайомимося з вами та одна з одною, відверто розповідаємо про свої вподобання, страхи, натхнення, роботу та відпочинок.

Цього разу ми проведемо вас за лаштунки життя театрознавиці за професією та журналістки за станом душі – Аліни Холбан. Про зміну спеціальності, нічні переслідування в Луцьку, ідеальний відпочинок, двомовність та психологічний тонус – читайте далі в інтерв’ю.

Ти інтровертка. Розкажи, як себе витягати з інтровертної мушлі в роботі?

– Коли я починала працювати в журналістиці, я починала з нуля. Хвилювання присутнє досі, і я думаю, воно буде весь час, поки я буду цим займатися. Але коли ти береш багато інтерв’ю, спілкуєшся з великою кількістю людей, то починаєш це якось маніакально любити, якось так мазохістично (сміється – авт.). Крім того, у тебе виробляється певний рефлекс, коли ти вмикаєшся та сприймаєш все як роботу, а себе як тимчасового екстраверта. Раніше я боялася цього дискомфорту в спілкуванні з новими людьми, але потім зрозуміла, що дискомфорт – не завжди погано, він тримає тебе в психологічному тонусі.

Так сталося, що ти єдина із журналісток «Таблоїда Волині» народилася і виросла в Луцьку. Пам’ятаєш, яким було місто твого дитинства і юності?

– Я родом із Привокзального. Народилася у пологовому на Привокзальному. Ми жили на Гулака, бабуся з дідусем – на Коновальця. Тепер ми живемо на Коновальця. Тобто усе моє життя завжди крутилося навколо цього району, я емоційно прив’язана до нього. Зараз тут, до речі, живуть деякі мої колеги. Можливо, старожили пам’ятають Привокзальний кримінальним, але зараз це абсолютно спокійний райончик. Якщо порівнювати, то йшла якось ввечері 33-м кварталом і було реально стрьомно. Було таке, що за мною ув’язався якийсь дядько, я просто стрибнула в таксі і сказала: «Чувак, у мене 15 гривень, довези мене хоч кудись». Як у блокбастері! Але все нормально закінчилося, довезли аж до «Променя».

На Привокзальному багато зелені і красивих старих будівель, які раніше були офіцерськими казармами. Це фасади з мого дитинства. Вони не відреставровані, але мені це подобається. Є щось таке природне в тому, що будівля живе і помирає. Я живу якраз навпроти будинку з таким старим фасадом, і коли виходжу на балкон, завжди споглядаю цю красу і нагадую собі, в якому красивому місці живу.

Я б не сказала, що люблю весь Луцьк, якщо чесно. Мені в ньому цілком комфортно, але й шумні мегаполіси теж подобаються – там можна загубитися в натовпі. Я люблю відкривати Луцьк для себе, зійшовши з центральних вулиць. Наприклад, не проспект Волі, а вулиця Коперника. Коли ж почала робити рубрику «Луцьк ранковий», то знайшла багато цікавинок, про які раніше не знала. Але цікавинки для мене – це не щось апріорі гарне, це може бути і напівзруйнований сарайчик. Коли фотографувала на Ярощука, то взагалі закохалася у вулицю!

У кожному місті можна знайти хоча б щось дуже цікаве, бо скрізь живуть люди, мають свої звички і таємниці.

А в школі ти була так званою пацанкою чи хорошою дівчинкою?

– Скоріше пацанкою. В дитинстві я себе відчувала персонажем чоловічого роду, мені подобалися компанії хлопців, їхні заняття. Це залишилося навіть дотепер, з чоловіками спілкуватися мені комфортніше. Вибач! (сміється – авт.).

Я таки була пацанкою. Якщо вибирати між залізти на дерево і з кимось побитися та купити гарну сукню і щоб мама зробила красиві хвостики, то я швидше виберу перші варіанти.

У тебе дуже цікава спеціальність! Як обирала?

– Ще коли навчалася у школі, то почала трохи писати віршики, текстики. Але в період пубертату то все якось зникло і в середньому та старшому шкільному віці навіть твори писати не подобалося. Але я цікавилася літературою, багато читала, хоча зараз вважаю, що треба було більше тусити, ніж читати. Тому що свою потребу тусити я компенсувала років у 20, коли вже треба було думати про щось серйозніше.

Отже, я вчилася на театрознавця, театрального критика. Десь в 11 класі я почала активно цікавитися театром, а до цього захоплювалася акторами. Знаходила цікавого актора у якомусь фільмі і починала вишукувати про нього інформацію, передивлятися всю фільмографію. Часто я вибирала маловідомого актора і дивилася за його участі реально все підряд! І я зрозуміла, що мене тягне отак збирати інформацію, аналізувати і описувати.

У 16-17 років всі актори Волинського театру здавалися мені якимись небожителями. Дмитро Репюк був моїм улюбленим актором, такий прикольний, Гамлета грав.

Але обрати фах за інтересами мене відмовили, бо «цим на життя заробиш», тому вступила на менеджмент в «політех». Але мене вистачило тільки на пів року, потім стався «підлітковий» протест, і я перевступила в Київ, в університет Карпенка-Карого. Я дуже закохалася і в цю сферу, і в людей, які цим займаються. Там ніхто особливо не дивиться на твій бал атестата і ЗНО, вони шукають абітурієнтів, які реально горять цим. У нас не було жодного викладача, який з кам’яним обличчям читав би лекцію з листка. Я кайфувала і на парах, і від усього, що відбувалося в Карпенка.

Що означає бути театральним критиком? Писати рецензії на вистави?

– Скажімо так, є три напрями: історія та теорія театру, а також театральна критика. Ти можеш бути науковцем, який досліджує театр, або журналістом вузького напряму.

Але я ніколи не працювала за професією. Через свій юнацький максималізм я передчасно розірвала стосунки з театрознавством і повернулася до Луцька.

Років три тому я працювала в пересувному ляльковому театрі. Ляльководила за ширмою, озвучувала персонажів дитячим голосом. Це був аматорський театр, але ми працювали на совість і їздили з виставами по всій Україні. Зараз я тепло згадую цей період, але тоді робота дуже виснажувала. Там я не бачила перспектив для себе, тому, відпрацювавши сезон, пішла.

А потім у твоєму житті з’явилася журналістика…

– Так, десь через місяць як я побачила оголошення про Літню школу журналістики. Згадала, що начебто вмію писати і пішла. А після закінчення школи отримала можливість пройти практику на «Таблоїді Волині». Стала постійною дописувачкою, а потім тодішня редакторка Наталка Мазепа поступово затягнула мене до колективу. Працювала, по ходу вчилася, а потім закохалася в усе це. Починати з нуля було досить складно, але з часом я почала кайфувати від роботи. Особливо, коли почали вдаватися якісь цікаві інтерв’ю, з’явилися власні рубрики…

Чи є в тебе теми, на які цікавіше всього писати?

– Знаєш, досі не визначилася зі своїми темами. У мене апетит приходить під час їжі, тобто давайте мені будь-яку тему, а я вже в процесі знайду, чим мені вона цікава. Я – універсальна писака, яка просто любить писати.

Репортаж чи інтерв’ю?

– Інтерв’ю. В ньому співрозмовник зжавжди зацікавлений у діалозі. А репортаж – це завжди несподіванка. Тобі найчастіше доводиться брати коментарі у людей, які просто прийшли відпочити і не дуже налаштовані на спілкування.

Що тобі кардинально не подобається у професії?

– Чогось такого кардинального нема. Хіба що спонтанність, коли ти запланував розшифрувати інтерв’ю, а тобі кажуть, що треба швидко збиратися і бігти кудись терміново на репортаж. Або ще гірше – термінове інтерв’ю, бо всі журналісти захворіли, або раптово «намалювався» класний гість.

Такі ситуації дуже дратують, але водночас і стимулюють. Якщо у мене гарний настрій, і мені кажуть: «Алінка, в тебе через годину інтерв’ю!», то я навіть з азартом сприйму цей виклик.

Я однозначно могла б працювати журналісткою все життя. Я нарешті заспокоїлася, бо знайшла ту сферу, в якій цікаво розвиватися, і я відчуваю, що роблю все це недарма.

Для тебе важливий фідбек від читачів?

– Важливіша, мабуть, думка колег, оскільки фідбек від читачів я отримую не так часто. Можна робити висновки по кількості переглядів, лайках і коментарях, але й це не завжди показово. Я не завжди знаю, як читачі сприймають мої роботи, а з колегами спілкуюся постійно, от навіть зараз (сміється – авт.). І мені цікаво, що думає людина, яка працює зі мною в одній сфері.

Як авторка рубрики «Луцьк ранковий» дай пораду тим, кому важку прокидатися вранці.

– Взагалі я сова. (сміємося – авт.). Поради тут не буде, бо це такий черговий виклик самій собі, бо іноді треба себе виштовхувати із зони комфорту. Тим паче, гарні світанки дуже надихають прогулюватися, фоткати. Усе це – хороші стимули, головне поставити не менше восьми будильників!

Який твій ідеальний відпочинок після складного насиченого дня?

– Треба трішки міцного алкоголю, сісти на своєму затишному балконі, ввімкнути музику і просто дивитися на якусь красу. Якщо ж треба розумово розвантажитися, то я дивлюся щось легке, якийсь дуже простий серіал. Я тільки нещодавно навчилася розслаблятися і вимикати думки, в нашій професії це важливо.

Якщо музика, то яка?

– Дуже різна. Багато слухаю року, от сьогодні в мене навіть футболка відповідна. Взагалі, я меломан. Іноді й сама граю на гітарі та підспівую, коли є настрій і мене ніхто не чує (сміється – авт.).

Ти двомовна, абсолютно легко переходиш у розмові з української на російську і навпаки. Як тобі з цим живеться у Луцьку?

– Нормально. У мене російською говорять в сім’ї, я вчилася в російськомовній школі №5 і тому років до 17 в мене було повністю російськомовне оточення. Я звичайно знала українську, оскільки вивчала у школі, але не виникало потреби повністю переходити на неї. А потім я вступила до ЛНТУ, там усі говорили українською і мені якось через етикет таки довелося перейти. Тоді я швидко адаптувалася і стала повністю двомовною. У Києві знову був період, коли розмовляла російською, а зараз спокійно спілкуюся та пишу українською.

У Луцьку я розумію, що в маршрутці, магазині, з незнайомими людьми я мушу розмовляти українською, оскільки тут переважно українськомовне населення. Мені це не завдає дискомфорту, хоча думаю я російською.

І наприкінці трохи більш особистого. Чи вільне твоє серце?

– Вільне.

Якими ти бачиш ідеальні стосунки?

– Не повіриш, але я зовсім не готова до цього питання! Ну, по-перше, хочу побудувати стосунки з чоловіком. «Похуліганити» з дівчатками варіант непоганий, але якщо говоримо про тривалі стосунки, то вони будуть гетеросексуальними.

Однозначно має бути довіра. І справа тут не тільки у вірності, але і в тому, щоб можна було повністю довіритися людині. Чоловік повинен бути трохи розумнішим за мене, напевно. Однозначно у нього має бути класне почуття гумору.

Насправді мені уже 26, але я досі не сформувала якогось чіткого уявлення про ідеальні стосунки. Я закохувалася в різних людей і точно розумію, що має бути довіра і комфорт у парі. Мені хочеться морально розслабитися зі своїм чоловіком, щоб не треба було влаштовувати «танці з бубном», розважаючи його. І головне – залишатися у стосунках собою.

Якби ти могла зараз сказати щось собі в юності, що це було б?

– Чувіха, досить читати! Виходь з дому і йди тусити з друзями!



***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

3

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter