Відверто: про театр, алкоголь і кохання заслуженої артистки України Світлани Органістої

^{Текст: Юлія ГАВРИЛЮК}

^{Фото: Софія ГУДИЧ; особистий архів Світлани Органістої}

^{Настрій: винний бутік BonVin Club}

Сьогодні у нас не просто відверта розмова, а й теревені про мистецтво, бо ж нині – Всесвітній день театру, який «Таблоїд Волині» святкує разом із режисеркою і заслуженою артисткою України Світланою Леонідівною Органістою.

За келихом червоного сухого говорили з харизматичною і працьовитою лучанкою не лише про театр, а й про нашумілий серіал «Школа», мріяли та згадували дитинство.

– Скільки років ви працюєте в театрі? Яка вона – професія актора?

– Я служу театру уже двадцять шостий рік. Сказати, що професія актора складна – не сказати нічого. Вона жорстка, часом небезпечна, іноді зрадлива, і одночасно яскрава, цікава, захоплююча, найкраща у світі. Всі епітети які існують – усі відносяться до професії актора. (сміється). Однозначно, акторська доля – не для всіх.

– Який відсоток вільного часу у вас займає робота?

– У відсотках творчий процес виміряти важко. Це не лише репетиціі у театрі, наповнені фізичним і нервовим навантаженням, це постійна робота душі і розуму. Робота триває, коли засинаю і коли прокидаюся. Робота зі мною постійно. Адже певні асоціаціі і враження, які ти отримуєш від звичайного буденного дня, можуть суттєво вплинути на результат акторської роботи. Взагалі, якщо говорити про час, який займає акторська чи режисерська робота, коли я працюю над творчим проектом – то це десь 70-80% часу навіть за межами театру.

– У вас є кохана людина? Що для вас кохання?

– Ну, це ж очевидно, що я не відповім на перше питання (сміється). Я вважаю, що кохання – сенс існування будь-якої людини, особливо творчої. Без кохання життя стає порожнім. Кохання дає тонус, натхнення, оптимізм і силу долати перешкоди, це те, що змушує жінку бути красивою. Я дуже романтична натура. Я була такою з дитинства, такою лишилася й дотепер.

– Чи змогли б ви пробачити фізичну зраду?

– Ні.

– У чому місія актора?

– Я прихильник думки Мольєра, який казав, що театр, а зрештою і актор, повинен навчати, розважаючи. Ще мені б хотілося додати, що місія актора – зробити цей світ світлішим, дати можливість глядачам глибше думати і яскравіше почувати, поставити собі певні питання і шукати на них відповіді. Актор має показати світ у всіх його іпостасях, від красивого до потворного, для того, щоб люди змогли на нього по-іншому глянути і не помилилися у власному виборі.

– Багато великих людей вели свій розпорядок дня. Чи ведете такий ви?

– Так, я веду свій розпорядок дня, оскільки без нього не змогла б зорієнтуватися. Скільки живу, скільки працюю в театрі, в мене ніколи не було однієї роботи. Я завжди була зайнятою людиною, і в цьому ніхто не винен, лише я (сміється). Графік – це спроба тримати себе більше в тонусі щодо точності. Ось, наприклад один із моїх днів (25 лютого, понеділок): 11.00 – репетиція з оркестром «Трембіти», 13.00 – концерт до 148-ї річниці з Дня народження Лесі Українки «На уродини до Лесі», 15.30 – примірка середньовічних костюмів, пізніше –репетиція у Художньому музеї, що у Луцькому замку, із студійцями «Коло Лесі» (там ми виступали із інсценізацією «Королівни» Лесі Українки), 19.00 – англійська мова. Це мій вихідний день, щоб ви розуміли (сміється).

– Яке ваше хобі?

– Я люблю вишивати, але на це, на жаль, не маю часу. Люблю куховарити. Просто шалено люблю читати. Люблю ходити в кіно. Люблю подорожувати.

– Яким був перший вихід на сцену?

– Взагалі мій перший сольний вихід на сцену відбувся в третьому класі, я співала пісню про Попелюшку. Це було новорічне свято, мені мама злагодила костюм, зробила корону з картону… Я була справжньою принцесою! (сміється) Чесно сказати, тоді я «зірвала» зал. З того часу до мене приклеївся статус артистки. Артисткою мене вважали всі роки навчання в школі.

А якщо в плані драматичному, то це був особливий виступ у випускному класі. У мене був дуже хороший вчитель літератури, який поставив відому «Марусю Чурай» Ліни Костенко у власній драматичній версії. У виставі були задіяні «А» і «Б» класи, я грала Марусю. Мені тоді на сцені було настільки комфортно, що я не хотіла розлучатися з цим відчуттям і надалі.

– Розкажіть про один із найкращих днів у вашому житті?

– Народження моєї донечки Даринки. Із цим ніщо не зрівняється (посміхається). Якби запитали, про що шкодую, відповіла б: шкодую, що не народила іще одну дитину. Насправді, це найважливіше, що може зробити жінка.

– Чи виникали колись сумніви щодо обраного фаху? Чому?

– Що гріха таїти: були такі моменти в моєму житті. По-перше, акторська професія – це завжди нереалізованість. Я не зустрічала в своєму житті актора чи актрису, які б сказали, що вони повністю реалізовані й зіграли в житті все, що б хотіли зіграти. Такого не буває. По-друге, акторська професія дуже залежна, бо ти, як актор, маєш повністю виконувати на сцені волю режисера. Це професійний обов’язок! Якщо ти не можеш чи не хочеш робити того, що вимагає режисер – ти не професіонал.

Ця доріжка пошуку власного творчого волевиявлення привела мене спершу до тележурналістики і викладацької діяльності, потім – до режисури. З віком захотілося сказати світові щось своє і бути більш незалежною. А коли була маленькою, і ще не бачила жодної вистави, то ставала на стільчик і казала: «Виступає народна артистка окраїнського театру». Так, саме «окраїнського» (сміється). І саме театру. Ще пам’ятаю як працювала на грядці з мамою, брала морквину замість мікрофона і ходила, співала по полю. Дивне було видовище, сподіваюся, мене тоді ніхто не бачив (сміється). Тому, я вважаю, акторство – моя доля.

– Як ви відпочиваєте? Як проводите вихідні?

– Мені кажуть, що я належу до людей, які не вміють відпочивати. Це проблема, я з цим борюся. Загалом, я відпочиваю дуже мало, це погано. Тому закликаю усіх так не робити (сміється). Людина повинна давати собі відпочинок, бо якраз після нього можна створити щось класне і чогось досягти. Я трудоголік по натурі. Коли відпочиваю, мене «гризе» той факт, що я могла б щось в цей момент робити корисне.

Як люблю відпочивати? Банально полежати з пультом на дивані, почитати книжку, переглянути фільм. Але найбільше задоволення мені приносить спілкування з природою. Коли в мене закінчується сила, мені потрібно поїхати до озера, лісу, вийти на польову стежку, подивитися на небо, торкнутися дерева.

– Яку країну чи місто порадите для відпочинку?

– Думаю, це дуже індивідуально. Хтось любить гарячі країни, хтось – міста-музеї Європи, хтось надасть перевагу Норвегії. Я вважаю, що людина повинна побачити різні країни світу, але вибирати ті, які їй ближчі. Єдине, що можу порадити: перед тим, як їхати за кордон, треба трішки поїздити по Україні. Тому що в нас теж дуже багато цікавих місць.

Мої улюблені міста, окрім Луцька, звісно, – Львів,Тернопіль, Чернівці, Івано-Франківськ. Мені більш західні міста до вподоби, бо я була і в східних – то це трішки не моє. Я люблю міста більш європейського типу.

– На яку роль нізащо б не погодилися?

– Ту, яка б принизила мою гідність. А ще в інституті я боялася грати панночку, відьму, що літала в труні. От на таку роль теж не згодилася б. Я дуже емоційна, дуже чутлива, і мені було б важко перенести втілення у цю роль.

– Чи були такі ролі, після яких ви були енергетично виснажені? Як виходите із цього стану?

– В мене є такі ролі, які страшенно забирають енергію й сили. Наприклад, казка «Білосніжка і семеро гномів», де я граю злу королеву. Не повіриш, але я дуже виснажуюся, таке враження, що з мене хтось вичерпує сили. Я ж намагаюся грати по Станіславському, по правді життя, отже маю акумулювати в собі цю ненависть на сцені. І це для мене енергетично важко.

Ще бувають ролі, які чисто фізично важкі. Як от Варвара Репніна (моновистава «Стіна»): я люблю цю роботу, але вона мене дуже виснажує. Я сама на сцені, не сховаєшся за партнером, формат камерної сцени – очі глядачів зовсім поруч, немає моменту перепочинку, немає моменту вдиху-видиху. І так півтори години, поки триває вистава, тому це важко фізично. Ще я помітила, після сильного енергетичного виснаження з’являється відчуття порожнечі в грудях. Її треба чимось заповнити. Після таких виставив я сідаю в крісло і не можу навіть піднятися. Виходжу із цього стану повільно. Спершу п’ю чай, а тоді прогулююся додому пішки.

– Про що мрієте?

– Є «програмний мінімум», а є «максимум». Мінімум – навчитися відпочивати, радіти життю і отримувати від нього насолоду. Хочу освоїти англійську мову, навчитися їздити на коні, отримати водійські права. Хочу поставити багато гарних вистав. Для широкого загалу я, найперше, актриса, тому хотілося б, аби мене сприймали і як серйозного режисера. В цьому напрямку я рухаюсь, вчуся. А ще я прагну простого жіночого щастя. З програми максимум – дуже хочу подорожувати і об’їздити увесь світ, це мрія з дитинства.

– Чому в глядача не зникає інтерес до театру?

– У фільмі «Москва сльозам не вірить» лунали слова одного з героїв, що через двадцять років не буде театру, буде «суцільне телебачення». Але минають роки, а театр досі приваблює. Я була в різних театрах столиці, вони переповнені! Чому так? Мені здається, цей феномен до кінця не розкритий. Театр – це унікальність миті. Те, що відбулося щойно на сцені, більше ніколи не повториться! Навіть, якщо та сама вистава буде показана іще багато-багато разів, наступного разу вона буде зовсім іншою. Буде правда нового дня, інший настрій глядачів, акторів... Театр – таїна безперервного процесу народження нового.

– Хто в театрі головний? Актор, режисер чи директор?

– Це те саме сказати, що головніше для життя: серце, печінка чи нирки (сміється). Перелік важливих людей для театру можна продовжити. Це і працівники цехів: художник, освітлювач, столяр, костюмер, це і бухгалтерія, адміністрація... Але я прихильник думки (нехай не образяться на мене працівники інших професій), що найголовніший в театрі – актор. Без актора всі інші працівники лишаються безробітними (сміється). Тому, його величність – актор.

– Робота актора – це завжди битва за головну роль. Чи можливо мати друзів-колег?

– Це складно, але можливо. Змагатися за роль своїм вмінням, талантом, творчою і фізичною формою та бути найкращим – частина професії. Конкуренція завжди є, від неї нікуди не дітися. Але дружба в театрі для мене можлива. Маю подругу, з якою товаришую до сих пір – тепер вона служить уже в Кіровоградському театрі. Був період, коли я їй допомагала працювати над ролями. Є ще одна подруга, яка у свій час покинула театр, на жаль. Коли вона йшла, то я плакала і вмовляла не робити цього. З обома ми бували на одних ролях, проте важливішими була не битва за них, а взаємоповага, взаєморозуміння. Я вважаю, якщо дружба справжня, то для неї не буде перешкодою робота над однією роллю і робота в театрі (сміється). Все залежить від людських якостей.

– Останній фільм, який дивилися?

– «Дім дивних дітей Міс Сапсан». Я іноді тікаю від реальності у фільми-фентезі (сміється).

– Що можете сказати про сучасний український серіал? Як ставитеся до відомих нині «Школа», «Київ вдень і вночі»?

– До сучасного українського серіалу я ставлюся гарно. Добре, що він у нас є, бо є надія, що з часом буде розвиватися і професійне ігрове кіно.Погано лиш те, що більшість з серіалів дуже примітивні.

Як я ставлюся до названих серіалів? Я їх терпіти не можу. Коли бачу «Школу», то стараюся швидше переключити канал, аби це не бачити. Вони демонструють настільки неякісну акторську і режисерську роботу, що на це соромно дивитися. Мені шкода, що у нашій країні така ситуація, коли «ящик» визначає ступінь талановитості людини в будь-якій сфері. У нас люди рвуться «у телевізор» для того, щоб «засвітитися», замість того, аби вдосконалюватися як професіонали. Для мене такі серіали є величезним мінусом для нашої кіноіндустрії і засобом для отупіння людей. Треба більше дбати про якість.

Ну але ж є класні світові серіали! Ось, наприклад, «Гра престолів». Вміють люди знімати,звісно… Нам треба прагнути і рухатися до такого рівня. Проте, позитивний момент у тому, що хоч якось почала прокидатися українська кіноіндустрія. Є надія, що щось зміниться. Але для цього потрібне усвідомлене ставлення людей до того, що вони дають споживати своїм мізкам...

– Якби ваше життя було фільмом, як би він називався?

– Моя назва була б такою: «Встати на один раз більше, ніж впасти» або «Перезавантаження» (сміється).

– Коли ви востаннє нестримно сміялися?

– (сміється) Позавчора на репетиції з студійцями «Коло Лесі». Одна із студійок виконувала етюд і кричала на уявну людину з яскраво вираженою мімікою, відчинивши двері репетиційної зали. Ну от, вона із загрозливим виразом обличчя розмахує руками, а повз дверей йде працівник театру і бачить це все дійство. Він, скажімо, трішки був здивований. Студійка в паніці почала гукати до нього: «Вибачте, то я не вам, то я не вам». Ну, а ми з рештою студійців вже «полягали» від сміху. Взагалі, я часто сміюся. Всупереч багатьом обставинам мого життя, я стала зараз більш позитивною.

– Улюблений алкогольний напій?

– Сухе червоне вино.

– Чи любите коштовності?

– Я люблю коштовності, як кожна жінка, що себе поважає (сміється). Люблю срібло й дорогоцінне каміння. Це теж мистецтво і краса. Але треба пам’ятати, що не коштовності прикрашають людину, а людина – коштовності.

– Яку найважчу роботу вам доводилося виконувати у своєму житті?

– В полі працювати. Мою маму, як ветлікаря, а значить – представника сільської інтелігенціі, щороку зобов’язували довести до пуття десь півгектара буряків. Сапати їх було реально важко. Взагалі, все що пов’язано з працею на землі – для мене це доволі складно.

– Якби у вас було 30 секунд, щоб сказати людям усього світу декілька слів, що б ви сказали?

– Ми всі знаємо сентенції, що треба насолоджуватися кожним днем і так далі. Так, ми це знаємо. Але ми це не усвідомлюємо. Люди живуть так, наче в кожного попереду ще тисячоліття! Треба справді цінувати кожну секунду життя. Ніхто не знає, чи буде вона останньою, чи ні. Тому я б сказала так: люди, не живіть так, наче у вас попереду іще тисяча років! Насолоджуйтеся миттю! Це не означає, що треба начхати на майбутнє. Ні! Хороше майбутнє залежить від добре прожитого сьогоднішнього дня!

Бліц:

– Кава чи чай?

– I prefer tea to coffee (сміється).

– Шумна компанія чи вечір наодинці?

– Вечір наодинці.

– Поезія чи проза?

– Це питання миті.

– Гори чи море?

– Море.

– Фейсбук чи Інстаграм?

– Фейсбук.

– Айфон чи Андроїд?

– В мене айфон, але я дуже люблю андроїд.

– Вечір чи ранок?

– Ранок.

– Розум чи серце?

– Серце.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}