Декан СНУ Анатолій Шваб: «Я намагаюсь бути вимогливим викладачем, який абсолютно завжди може зрозуміти студента»

^{Текст: Ольга МАГАС}

^{Фото: Людмила РОСПОПА}

^{Настрій: піцерія «Gusto Pizza»}

Декан факультету історії, політології та національної безпеки, доктор історичних наук, професор кафедри нової і новітньої історії України Анатолій Шваб знаний не лише в стінах рідного СНУ імені Лесі Українки, а йдалеко за її межами. Зізнається, що з юності завжди був надміру активним, тому звик, що гарну репутацію можна заробити лише важкою працею та бажанням щось змінювати.Член Українського історичного товариства, Національної спілки краєзнавців, співорганізатор багатьох міжнародних та всеукраїнських конференцій – це далеко не всі регалії відомого науковця. А, зважаючи на те, що цього року він ще й є одним із кандидатів на посаду ректора СНУ, ми вирішили поцікавитися у пана Анатолія, чим захоплюється декан поза робочим часом.

У «кавовій розмові» з «Таблоїдом Волині» Анатолій Шваб розповів, чого боявся у дитинстві, що дала йому армія, які історичні події хотів би змінити та які батьківські поради несе крізь життя.

– Традиційне перше запитання: кава чи чай?

– Чай. Каву п'ю тільки на роботі або на зустрічах, вона не є моїм щоденним напоєм.

– Як життя пов'язало вас із викладацькою діяльністю?

– Розумієте, я віком з пізнього радянського минулого. Ми були великими мрійниками. Ні, сумніви теж закрадалися, але попереду бачили тільки світле майбутнє, як нас вчили на уроках історії. Тож я й шукав у підручнику історії свого шляху.

Мій тато працював у школі вчителем історії. До історії заохочувала мама, хоча була вчителем української мови і літератури.

– То у вас ціла педагогічна династія?

– Так, бабуся, мама, татобули вчителями. Я ріс між педагогами, завжди більш вимогливими до своїх дітей. Про бабусю памятаю лише з розповідей тата, вона була вимогливою людиною, напевно більше бачила б мене за книжкою, ніж за грою у футбол. Мама оберігала від хатньої роботи, делікатно нагадуючи про уроки. А тато вимагав усього і відразу, і, не дай Бог, пообіцяю і не зроблю! Тепер я їх добре розумію… і дякую.

– Студенти по різному можуть ставитися до нового, а особливо молодого викладача. Пригадуєте першу свою пару? Хвилювалися?

– Ні, не пригадаю. Але ж мусив трохи хвилюватися. Розумієте, я вступив до Інституту в 1984 році, потім два роки відслужив у радянській армії, хорошу школу, до речі, пройшов. Повернувся в 1988-му, коли вже вирували зміни – «перебудова». І я влився у них усією своєю енергією.

Армія дала мені абсолютно інший досвід, не такий м'який, комфортний погляд на життя. Там протистояв «дідівщині» і не поступався. Тоді добре усвідомив, яким важливим у житті є вміння відстоювати свою позицію! Армія зробила мене сильною людиною і, повернувшись, я став одним із очільників студентського руху: ініціював створення студентського братства, студентського деканату, очолював із своїми товаришами мітинги і демонстрації.

Напередодні Революції на граніті ми організували перший студентський страйк, зупинили навчання в Інституті, повісили перший жовто-блакитний стяг, освячений у Хрестовоздвиженській церкві, пройшли зі студентами ходою містом тощо. В 1989 році ми ходили з Вертепами (не дивуйтеся, тоді вони були заборонені), люди плакали і дякували нам. Гарний був час.

А ще, зважте, у 90-х було важко матеріально. Я навчався в аспірантурі, тема мого дослідження стосувалася Польщі, тож я у повному розумінні працював у Варшаві: вранці – на ринку, увечері – в Бібліотеці Народовій чи Архіві Нових Актів (професорські зали там працювали до 23.00 чи цілодобово). Зауважте, так працювали багато з нас. Дисертацію захистив у молодому віці, мабуть був наймолодшим кандидатом наук. Свою школу життя я пройшов самотужки.

Може, тому не можу відповісти на ваше питання, чи хвилювався на першій парі, бо добре загартувався життям.

– Ви суворий чи лояльний викладач?

– Я – зрозумілий і відкритий викладач, бо вважаю, що студентів треба спонукати до навчання. Я зрозумів це на початку роботи в університеті. Молодий викладач схильний до м'якої форми спілкування зі студентом. Але межа таких стосунків дуже тонка, не зчуєшся як переходять у фамільярність. Студенти цінують людські й професійні якості викладача, треба працювати роками, щоб здобути у них авторитет. Тому сьогодні, коли заходжу в авдиторію, відразу попереджаю: моє завдання змусити вас учитися. Я не запрошую до відповіді за бажанням, не стимулюю збайдужілості, а вимагаю вчитися і мислити. Завжди щось може трапитися, мені не з чуток відомі такі ситуації: розважалися на вечірці до рання…І я готовий до діалогу. Але у відповідь очікую чесності і старанності, завтра все ж доведеться відповідати. Скажу так: я прагну бути справедливим і вимогливим викладачем, який здатний розуміти, співчувати і допомагати.

– Хто Ваша дружина, де працює?

–Моя дружина також працює в університеті. Викладає історію, без якої, як часто каже, не уявляє свого життя. Ми – однокурсники, навіть одногрупники, ось уже 32 роки – студентська сім'я (сміється,– авт.). Наша дружба зав'язалася на першому курсі. Відтоді ми й не розлучалися. Я був (і є) максималістом-однолюбом і вважав, що проявлятиму увагу лише до тієї дівчини, на котрій хотітиму одружитися. Тому я одразу знав, що ми станемо подружжям. Так і сталося, ми взяли шлюб на четвертому курсі. Я тоді служив у армії і рішення народилося в листуванні. Ми писали один одному щодня, так і зберігаємо більше семисот листів. Буває візьму до рук котрогось з них, ніби вчора писалося…

– Ви романтичний?

– Я скажу так: моя дружина більш романтична і більш чуттєва. Буває цим мене дорікає (сміється, – авт.). Я намагаюся бути різним,– я б так сказав. Я чутливий до багатьох правильних, правдивих речей. Романтичний – це трохи не про мене.

– У вашій сім’ї є поділ обов’язків на чоловічі та жіночі?

– Ні, в нас такого немає. Ми працюємо по дому в міру потреби. Але мені подекуди хотілося б, щоб запровадили гендерну рівність на користь чоловіків (сміється, – авт.). От немає правди в цьому світі!

– А підлогу вдома миєте?

– Аякже! Буває, що й підлогу мию.

–У вас дві доньки?

–Так, у нас є дві дочки – наше спільне «Я». Обидві дорослі, здобули професії, перебувають у постійному пошуку себе. Ми їх учили відданості близьким людям і справі, якій варто присвятити життя. Тож більше бачимо їх за щоденною працею. Довкола того ведемо розмови. І радіємо їх трудолюбству. Обоє мають свої сім'ї, тож у нас уже четверо дітей. Казали старі люди, що діти як пальці – якого не вколеш, усі однаково болять. Так і в нас тепер… Буду відвертий з вами: ми пишаємося своїми дітьми!

– То ви вже може і дідусь?

– Ні, це той особливий випадок, коли я ще не дідусь (сміється, – авт.), але хотів би ним бути.

– Якби у вас була можливість змінити дві історичні події, що б ви змінили?

– Для чого дві? Достатньо одну! Забрав би яблуко від Адама (сміється, – авт.). І створив би Господь людину без гену зла, підлості і хтивості. Скільки би воєн уникнули! Скільки би людських сліз висушили! Історики про це багато знають. А от чого б ніколи не змінив – дня проголошення Незалежності України!

– Ви цікаво говорите про Бога, але, як відомо, історія і релігія часто сперечаються. Ви дійсно вірите в те, що Бог створив людей?

– Я боюся не вірити. Я не бачив такого упевненого в собі сміливця, який би переходив вулицю, не дивлячись на два боки. Хоча бачив людей, котрі втрачали віру. Ви поставили складне питання. Утім, якщо мова про універсальні цінності, то між «мати чи бути» я обрав «бути».

– Чи є різниця між сучасними студентами і студентами тих близьких Вам 90-х років?

– Молодь завжди була різною. У 90-х молоді люди скидали із себе уплив не ними обраних авторитетів. Революція за революцією… Кажу про тих, між якими я був. Усі ми потерпали від економічної кризи, шукали заробітку, в повному розумінні слова – виживали. Молоді люди перебували у постійному пошуку свого стилю: думок, поведінки і навіть одягу, чи передусім – одягу. 90-ті – час крайностей: свого і чужого, любові і ненависті, злочину і кари. Там усякого бувало.

А тепер молоді люди віднайшли рівновагу (стверджуватиму про це навіть якщо вони заперечуватимуть ось це моє твердження (сміється, – авт). Перед ними широкий вибір можливостей. Так-так, саме широкий, бо вони найбільше розмовляють про любов до себе, про самоствердження, про вираження себе. У цьому не тільки я бачу проблему молодих людей 2000-них.

Від спотвореного радянського колективного, вони правильно прийшли до пошуку себе, гадаю прийде час усвідомленого колективного.

Ні, я не ретроград, я не вважаю молодих людей сьогодні гіршими за нас. Я вважаю їх кращими за нас. Вони розвиваються разом зі світом, з прозорим усвідомленням своїх завдань. Вони – патріоти! Бо чи не вони поряд із сорокарічними гинули на Майдані?! Чи не вони тепер захищають Україну?! Отож бо, годі критики, скажу їм ДЯКУЮ!

– Якби забрати педагогіку, ким би ви могли працювати?

– Міг би бути юристом (навіть хотів би), або інженером будівництва, мені добре даються креслення.

– Традиційні наші «кавові» запитання: пригадайте три моменти в житті, коли вам було дуже страшно.

– У дитинстві, коли гриміло, а батьків не було вдома, і ми з братом тремтіли під столом. У селі багато страшних історій розповідали про громи і блискавиці. А ми ж були сільськими дітьми… Це я добре пам'ятаю. Вдруге – коли батьки довго не поверталися з роботи. В мені наростав страх і хвилювання за них. Пригадую, сидів біля вікна і вдивлявся в темінь, у селі вечорами хоч око виколи, страшенно тривожився за батьків. А далі, – коли очікував народження дітей, коли виростали тривожився за їх здоровя, тепер – за геть усе їх життя. Але все осмислюється і долається! І на цьому стою!

– А тепер пригадайте три моменти, коли ви були дуже-дуже щасливі.

– Буду відвертий з Вами, я щаслива людина. Мені додає спокою і рівноваги щастя близьких людей – родини, колег, друзів! А ще почуття гармонії і щастя в мені посилюються навесні. От тоді я по-справжньому щасливий!

– Які риси в собі ви воліли б змінити?

– Ви знаєте, я швидкий і різкий у висловлюваннях. Не тому, що зверхній, а тому, що хочу швидких рішень і відповідальних вчинків. Переконаний, що справа робиться тільки так. Дружина має добрий з тим клопіт (сміється, – авт.). Хотів би мати час для пізнання усяких людських Мудростей!

– Що з останнього прочитаного можете порекомендувати?

– Я читаю багато професійної літератури, яка щороку виходить друком, бо це те, що цікаво і потрібно.

З художньої, остання – «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери. Я навіть щось Вам переповім (тільки не беріть у лапки, бо точно десь помилюся (сміється, – авт). Отже: вагота, необхідність і цінність – це три поняття, що глибинно залежать один від одного. Важливе лише те, що необхідне, має цінність лише те, що має вагу. Ось джерело для розумів!

Живу в передчутті читання роману Марії Матіос«Букова земля». На все бракує часу. Часто слухаю переповідання дружини. Вона закохана у літературу. Зібрала велику бібліотеку.

– Що б Ви написали в листі Миколаю?

– Для України просив би миру і процвітання. Здоровя – для рідних, друзів і колег. Для себе – твердості духу й правильності рішень. А от з матеріального нічого б не просив. У мені ці потреби вторинні. Здається, я ще в дитинстві зрозумів, що люди не вічні, що вони відходять із життя, тому почав просити тільки добра.

– А фільми сучасні дивитесь?

– Так, переглядаю усі українські стрічки. Визнаю значимість усіх, не зважаючи на відгуки й дискусії. Найбільш хвилюючий був для мене документальний фільм «Міф» Леоніда Кантора про буття і небуття Василя Сліпака. Радий, що не заклопотався і переглянув фільм «Іловайськ 2014» Івана Тимченка. Віддав шану загиблим! Як тільки зможу, перегляну стрічку «Додому» Нарімана Алієва і документальний фільм «Соловей співає, доки голос має» режисера Сергія Кримського. Вважаю, що українці повинні шанувати і підтримувати своє.

– А ще якісь традиції сімейні у вас існують?

– Я взагалі люблю просту домашню атмосферу на щодень. Без зайвої метушні: коли готується вечеря і ми чекаємо один одного, чи коли у вихідні злітаються діти, і ми усі разом вирушаємо на відпочинок на дачу, і багато чого іншого. Основне, щоб зайвої метушні, у спокої і рівновазі, бо відпочинок – це лише переддень праці, а відданість обов'язку вважаю головною людською чеснотою

– Ви більш любите ходити в гості чи приймати гостей?

– Щире товариство люблю приймати у себе й ходити на запрошення. Ділюсь, якщо маю чим, приймаю з вдячністю, якщо діляться зі мною!

– До вас може подзвонити близький друг опівночі і сказати, що зараз прийде, бо потрібно терміново порозмовляти?

– Звісно, у цьому не може бути жодного «але».

– Назвіть кілька порад свого батька, які пронесли крізь усе життя.

– Бути чесним перед людьми. Якщо робиш, то роби, а не робиш, то не берись. Не викидай і крихти хліба (про хліб тато часто говорив) і багато іншого. Завжди дякую своєму татові.

– Традиційно, побажання читачам:

– Долати виклики гідно, не розмінюватися на дрібне, не піддаватися легким спокусам, бути чесними і щирими, з цим легше жити. І зичу всім здоров'я, щоб мати Час пізнати Мудрість!

БЛІЦ:

Чорне чи біле: Біле.

Автомобіль чи велосипед: Все таки, мабуть, автомобіль.

Тигр чи папуга: Тигр.

Слухати чи говорити: Слухати, щоб мати що сказати.

Гори чи море: Гори і море.

Морозиво чи стейк: Складний вибір (сміється, – авт.). Нехай будестейк.

Ліфт чи сходи: Сходи.

Анджеліна Джолі чи Тіна Кароль:Як актриса – Джолі, але більше Наталка Сумська.

Чак Норріс чи Арнольд Шварцнеггер: Як актор – Норріс, але більше Іван Миколайчук.

***
^{Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}