«Так ми видихаємо нашу свободу»: Сергій Жадан читав вірші у «Промені». ФОТО

04 Жовтня 2019

Текст і фото: Мила РОСПОПА

На сцені – нічого, крім штативу з мікрофоном. Чорне тло, світло трохи лівіше від центру. У великій залі концерт-холу РЦ «Промінь» з кожною хвилиною залишається все менше вільних місць. Невдовзі тут читатиме вірші Сергій Жадан – один з хедлайнерів ІІ Міжнародного літфестивалю «Фронтера», що стартував у Луцьку в п’ятницю, 4 жовтня.

Гамір у залі, гості фестивалю всідаються на свої місця. Серед них – студенти та викладачі, жінки, чоловіки, діти. Кілька зовсім маленьких дітей. Пізніше хтось із малечі заплаче. Автор перерве поетичний монолог словами про те, що кожен буде втішений, коли знайде літературу для себе. І діти теж.

Але поки сцена порожня, на 650 стільцях концерт-холу нетерпляче метушаться поціновувачі сучасної української літератури – роблять фото, сміються, чекають.

Нарешті на сцену виходить ведучий фестивалю Павло Коробчук. Саме вчасно, щоб гамір залі дещо притих.

«Коли читає Сергій Жадан, існує лише голос. Він звучить від імені тих, хто на лінії фронту, із окупованих територій, він розповідає про війну та любов, внутрішні та зовнішні відстані», – читає з програми Коробчук, а внизу, під стіною, очікуючи на свій вихід, посміхається Жадан. За мить він вже на сцені.

«Я написав нову книгу, чого зі мною не було з минулого року. Я би хотів почитати вірші і нові, і якісь минулі», – просто каже автор, але метушня припиняється, а ті, хто ще добігає і запізнюється, завмирають на півдорозі до крісел.

«Ви готові?

Ви готові говорити так, ніби саме від ваших слів залежить майбутнє цивілізації?

Так ми видихаємо нашу свободу, – карбує Сергій Жадан його звичною впізнаваною манерою. –

Звучання – і нічого більше. Як голос, як дихання, збите співом та поцілунками», – закінчує він перший вірш.

Далі, майже без зупинок: вірші про любов, красиву жінку з чорним, як земля, волоссям, яку він знає вже стільки років, вірші зі старих збірок, вірші про мудрість перукарів.

«Перукарю, перукарю, розкажи мені про моє майбутнє.
Чому ми так легко, перукарю, починаємо сумніватись?
Чому тебе не лякають твої інструменти сталеві? Я можу собі уявити, як самотньо буває перукареві.
З ким про любов говорити, як не з вами, перукарями…».

Деякі вірші настільки популярні, що часто залом проносився багатоголосий шепіт – це читачі виконували їх разом з автором.

«Пливи, рибо, пливи», – шептали десятки голосів.

В одному ритмі звучали вірші про любов, війну, красу і смерть. І наостанок – про майбутню перемогу.

«Такий час, коли всім бракує спокою і терпіння.
Небо перед снігопадами – як псяче сухе піднебіння.
Небо все бачить, в небі ховаються чорні мадонни.
Ми ще тут,
ми ще вийдемо
на свої кордони».
















1

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter