^{Авторка: Ольга Усачова}

До Дня Незалежності України в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку відкрилася виставка «Космогонія сенсів», у якій взяли участь 300 українських художників. У межах проєкту представлено понад 500 артоб’єктів.

Музей, що відкрився у Луцьку 2018 року, найбільша музейна інституція сучасного українського мистецтва в Україні та один із найбільших музеїв у Європі, виставкова площа якого становить понад 12 000 квадратних метрів. 

Виставка «Космогонія сенсів» об'єднала українських митців із різних куточків України та з-за кордону. Експозиція представляє роботи художників-сучасників з усіх регіонів України, зокрема з Бучі, Ірпеня, Горлівки, Сімферополя та Севастополя. Серед робіт – живопис, графіка, інсталяція та перфоманс.

Зокрема, художник Петро Антип створює тут найбільшу картину світу «Космогонія» загальною площею 2000 квадратних метрів. Він почав працювати в листопаді 2022 року. Це мистецьке дійство триватиме понад 3000 годин 18 місяців поспіль і стане найбільшим у світі перформансом.

У липні артпроєкт було презентовано у США – в Українському домі у Вашингтоні, а до цього – у німецькому місті Патерборн.

Mind відвідав виставку в Луцьку й поспілкувався з Віктором Корсаком, куратором проєкту «Космогонія сенсів» і фундатором Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, а також із художником Петром Антипом про те, як організовувати виставки під час війни, чим вимірюється успішність художника, які труднощі виникають під час організації виставок за кордоном, який вплив чинить на митців війна та чому вона насправді «закриває» ліфти, а путін ніколи б не напав, якби знав правдиву історію України.

Віктор Корсак

– Наука космогонія вивчає походження і розвиток небесних тіл та їхніх систем, порушуючи питання: «Звідки ми з’явилися?», «Для чого це все?», «Для чого ми є і що з цим всім буде?». Та, здається, війна змусила нас всіх миттєво подорослішати й дійсно оцінити крихкість життя, бо завтра може і не настати, а ракета може зруйнувати найгарніший витвір мистецтва. Для кожного з вас особисто як трансформувалося ставлення до поняття космогонії за цей час?

– Треба жити так, щоб у кожну мить справи були зроблені настільки, аби можна було померти.

Можна ж померти не тільки під час війни. Ми просто робимо свою роботу, рухаємося далі. Життя в нас дуже змінилося.

Ми активно волонтеримо: закупили 40 000 аптечок, 3000 тактичних медичних рюкзаків, організували виробництво 50 000 турнікетів, навчили 13 000 людей тактичній медицині. Кинувши медицину 1997 року, я повернувся до неї з початку вторгнення.

– Створення найбільшої у світі картини – це гучний заголовок для ЗМІ, а відповідно і гарний інфопривід для розголосу. Ви свідомо пішли на такий маркетинговий хід, щоб про українське мистецтво більше говорили?

– Можна зробити 100 проєктів у світі і не досягти нічого, а можна втілити один – і змінити все.

Про єгипетські піраміди – найбільші – знають, про Єйфелеву вежу знають. Є цільова аудиторія, для якої важливо побачити те, що є в Книзі рекордів Гіннеса.

Інший аспект – естетичний. Коли ти бачиш таке полотно 2000 кв. м., відбувається сильне психоемоційне збудження та задоволення, яке складно отримати іншим способом.

– На початку повномасштабного вторгнення ваш музей працював як центр арттерапії, став прихистком для українських художників із різних куточків України, а також ви проводили тут тренінги з тактичної медицини. Чи думали ви тоді або ж, чи вірили, що одного дня до музею знову приходитимуть відвідувачі, і це місце стане для них елементом довоєнного часу?

– Я в тому не сумнівався. Ба більше, на початку у всіх же були очікування, що це на два-три тижні. Або до осені. Ми колекцію заховали, але так, щоб можна було дістати. 

Ми замучилися ховатися. І от відкриваємо виставку. Життя продовжується.

– Відкриття музею коштувало вам десятки мільйонів гривень. Якби стояло завдання відкривати музей під час війни, чи зробили б ви це?

– Складно говорити в умовному часі. Ми стабілізували діяльність десь за пів року після вторгнення. Тут все-таки спокійніше, ми на Заході. Проєкт потребує щомісячних інвестицій. І ми вкладаємо з того, що залишається після допомоги ЗСУ.

– Війна ще більше загострила суперечки в суспільстві на тему культури. Декому не подобається, що серп і молот на Батьківщині-матері змінили на тризуб – мовляв, не на часі. Хоча і робилося це не коштом держави. Також спалахнув скандал про виділення коштів на створення розважального контенту, зокрема серіалів, під час війни. Звісно, тут багато питань до якості та творців, бо шароварщина і несмак лише псують наш імідж. Але разом із тим, ваша думка: чи варто витрачати гроші на мистецтво під час війни (державні чи недержавні)?

– Звісно, варто. Люди, які проти цього, зазвичай нічого не роблять для перемоги. У нас це є в ментальності: якщо хтось щось робить, то знаходиться людина, яка каже, що це все погано.

– Ви – доктор економічних наук і колишній хірург. Розкажіть про ваш шлях до мистецтва. З чого все почалося?

– Медицину я кинув 1997 року. Написав дисертацію, і мав офіційну зарплату чотири долари. Тоді я не міг купити шоколадку двом маленьким дітям. Було два шляхи. Або знущатися з хворих і збирати з них кошти. Або почати заробляти. Одного дня я просто написав заяву.

Я не мав економічної освіти та спеціальних знань у бізнесі. І почав самонавчання. Потім зрозумів, що рухаюся по колу. Вирішив захистити докторську дисертацію. Це зовсім інший рівень спілкування та мислення, інше коло спілкування. Зараз, до речі, викладаю економіку в нашому університеті.

За попередній рік я написав три книжки: про анатомію ритейлу, мистецтво і тактичну медицину. Було таке, що за один тиждень виступав на трьох форумах. Розповідав про нашу методику навчання медицині у великих групах: за день вчили тактичній медицині батальйон на полігоні. На другому – про мистецтво. На третьому – про економіку.

Усе в житті статистично детерміновано. Спочатку це випадковість, а далі вже закономірно розвивається.

 Мій друг побачив картину на стіні і сказав: «Хочу цього художника». Я пішов купувати картину. Він каже: «Забирай всі, тут 27 штук, за рік гроші віддаси». Я взяв до хати, вони постояли. Але треба, щоб їх бачили. Ми зробили виставку. Потім наступну. Далі я почав цікавитися, що в Європі із сучасним мистецтвом.

А побачивши, що в Україні майже нічого немає, я вирішив робити музей сучасного мистецтва. Усі мені сказали: «Таких, як ти, було багато…» Але я зробив.

– Ваш батько, Іван Корсак, був письменником і журналістом. Мабуть, ви зростали, перебуваючи в, так би мовити, богемному середовищі. Чи стало це вирішальним у тому, що ви любите мистецтво і врешті стали меценатом?

– Чи гени визначають розвиток людини, чи зовнішнє середовище? Це одвічна дискусія.

Певно, контекст творчого середовища впливав не мене. Я цікавився цим, але займатися не збирався.

– Якби політики більше цікавилися мистецтвом, це б зупинило війни і корупцію, бо люди б мали вищий духовний рівень, чи це все ж не пов’язані речі?

– Думаю, нічого не змінилося б. Високоцивілізовані нації так само воюють між собою.

У нас винищили еліти, інтелігенцію. Натомість багато людей розповідають, як жити і що робити, де мистецтво, а де ні. Щоб оцінити якусь мову, потрібно хоча б вивчити алфавіт.

Складно оцінювати те, у чому не розбираєшся.

Це величезна проблема, яку треба вирішувати системно. Має бути комплексна програма, що змінює ставлення до мистецтва і впливає на все суспільство – від дворічних дітей до пенсіонерів.

У нас були випадки, коли відвідувачі викликали поліцію, мовляв, як таке можна показувати людям. Бувало, на знак протесту під дверима випорожнювали сечовий міхур. Або «дайте довідку, що мої діти можуть це дивитися».

– Які труднощі виникають під час організації виставок за кордоном?

– Це суцільні труднощі. Вивезти щось за кордон – катастрофа. Ми до війни виставлялися в Бельгії. Вивозили 40 картин, а одна не помістилась. Нас тримали на кордоні 12 годин. Спрямовували на іншу митницю, бо не знали, що із цим робити. При тому, що наш юридичний департамент кілька тижнів готував документи. І ті картини не належали до культурної спадщини. Така сама історія з поверненням картин до України. Анекдот, а не законодавство.

– «Космогонія» була у США та Німеччині. Якою була цільова аудиторія – діаспора чи іноземці?

– У Німеччині були винятково німці. У США ми виставлялися в Українському Домі. Там були і українці, і американці. Була пані посол Оксана Маркарова.

– Які художники на вас найбільше вплинули?

Хто такий видатний митець? Перше – майстерність і професіоналізм. Друге – унікальність. Чи створив художник щось таке, чого до нього не робили. І третє – випробування часом.

Щодо наших сучасних художників. Третій критерій взагалі не береться до уваги. Унікальність – в Україні мало художників, які зробили в масштабах світу щось, що змінило розвиток мистецтва. Однак деякі з них змогли створити свій бренд.

Можу назвати Петра Антипа, Анатолія Твердого, Олександра Ройтбурда, Миколу Журавля, Анатолія Криволапа, Петра Бевзу, Олега Тістола, Олександра Дубовика, Андрія Сагайдаковського, Петра Гулина, Євгена Равського, Любомира Медведя, Руслана Трембу, Тараса Табаку, Павла Макова, Віктора Маринюка – з різних регіонів України. До вторгнення наш музей був побудований по осередках. Адже природа, де живуть художники, ментальність людей, релігія і школа впливають на їхню творчість.

Цікаві наші молоді художники, вони дуже різні. Вони не є брендами, бо знову-таки це статистично детерміновано: має бути випадковість, яка потім розвивається, або просто методична робота.

– Чи здобували ви мистецьку освіту?

– Винятково самоосвіту. За нинішнього розвитку комунікацій – це не проблема. Лекції з усього світу доступні в запису.

– Які світові музеї справили на вас найбільше враження?

– МоМА, Метрополітан, Музей Гуггенхайма в Більбао, Лувр, Прадо, Помпіду. Найкраще мистецтво і музеї у США. У Філадельфії, яка є чимось на кшталт нашого обласного центру, такі неймовірні колекції і художники з усього світу!

У Вісконсині показували роботи Олександра Архипенка, Казимира Малевича, а на Україну – тепер жодної.

– Чиї картини можна побачити у вас вдома?

– У мене небагато картин. Є, наприклад, Геник, Гулин.

– На яких умовах картини перебувають у вашому музеї?

– Основна експозиція – наша, 4000 творів, вони викуплені нами.

Я називаю це «Три К». Концепція: щоб створити музей, треба мати ідею та місію. Колаборація: співпрацювати із зовнішнім світом, з іншими музеями. Комунікація: потрібно розповідати про себе людям назовні і всередині.

Жартую, що є ще четверте – Корсак.

У нас також є чотири зали для змінних експозицій. Залежно від міцності художника та ідеї, він обирає, де може виставитися.

– Чи не плануєте розширити сфери свого меценатства на кінематограф чи театр, наприклад?

– Ми зараз запрошуємо театральні колективи з Києва, Харкова, Одеси. Переробили один зал на театральний: сцена, світло. У вересні відкриваємось.

Надалі можемо організувати постійну трупу, щоб вона готувала вистави й мандрувала світом.

– Наскільки зручно людям діставатися до промзони?

– Найближчий квартал від нас – 5 хвилин ходьби. Маршруткою із центру міста їхати 15 хвилин. З іншого кінця міста – 15 хвилин автівкою.

– PinchukArtCentre у Києві – в центрі міста, люди постійно ходять повз нього.

– Там 2000 кв. м., у нас – 12 000 кв. м. У центрі Києва не буде музею сучасного мистецтва, бо для цього потрібна велика площа. До того ж вони не музей, а виставковий центр, там немає основної експозиції. У нас основна і чотири змінні.

– Ваші аргументи, чому варто приїхати в Луцьк на «Космогонію сенсів»?

– Ви не побачите такого більше ніде у світі. Також є нагода отримати сильне психоемоційне збудження і задоволення, яке складно знайти деінде. 

Ви можете пережити невеликий катарсис. У роботу інтегровано багато міфів. Окрім того, це тема для роздумів, привід для осмислення сенсу життя або вирішення побічних проблем. У вас можуть виникнути інсайти.

Петро Антип

– Ваше живописне полотно-рекордсмен складається з 8 частин: «Початок», «Створення землі», «Створення природи», «Створення людини», «Створення суспільства», «Створення культури», «Створення ноосфери» та «Майбутнє». Кожна частина містить різні міфи, легенди, наукові теорії, символи, знаки та написи різних націй і народів. Розкажіть докладніше про те, як виникла ця концепція і як ви її втілюєте у життя?

– Річ у тім, що серед сучасних українських художників немає жодного, визнаного у світі. У нас тут піарять, що вони всесвітньо відомі художники, їх знають у Лондоні й Парижі. У світі знають українських митців, що представлені в «російському авангарді»: Екстер, Малевич, Рєпін. А із сучасних… Ні Петра Антипа, ні Антипа Петра ніхто у світі не знає. Ми не можемо ввійти в артринок. Там багато політики, історії, грошей. Коли розказують, що в нас є генії, яких визнали у світі, – це казки.

Три-чотири роки тому ми розмовляли в Музеї сучасного мистецтва з художником Миколою Журавлем і Віктором Корсаком про те, як просувати українське мистецтво. В Україні просувають наше мистецтво, але ще не досягли значних результатів. Є Максим та Юлія Волошини, Ігор Абрамович, Наталя Заболотна. А загалом українська держава та бізнес не розуміють цінності і сили мистецтва.

І навіть громада. Кажуть, що Львів – культурна столиця України. А от поставили скульптури Василя Корчового в парку… Львів’яни не люблять своє місто. Інакше вони б не допустили, аби весь Львів сипався. Про Харків, Вінницю, Чернігів, довоєнний Донбас, Житомир так не скажеш. Кернеса вісім разів не треба було пускати до влади, але ж поїдьте до Харкова: місто чисте, акуратне. Також ми провели на Донбасі три симпозіуми, і скандалів та обливання фарбою не було.

А у Львові виникають такі скандали щодо скульптури. Львівська община слабка. Вони стоять за Україну на Майдані, воюють, але хай наведуть порядок вдома. Можна сказати, що Львів дістався містянам, як пиріг від австрійців і поляків, вони не будували його.

Так от, ми міркували, як просунути сучасного художника. Корсак запропонував нам продумати план. Брехати, що це європейський художник, як роблять, ми не хотіли. Так і не написали план.

Є така світова виставка Documenta в місті Кассель, Німеччина. Одна з найкрутіших у світі. Жодного разу там не було українського художника. Ми поїхали подивитися цю виставку разом із Корсаком. Він знову запитав, як просувати українське мистецтво. Я розповів, що робив виставку в Українському Домі, і запропонував втілити сильний проєкт.

У Кельні 300 галерей, після Нью-Йорка це друге місто у світі за кількістю галерей. Чому мистецтвознавець чи колекціонер має прийти саме на мою виставку? Я повинен відрізнятися сильним проєктом. Це раніше мала бути велика картина, а зараз – потужна ідея, якої немає у світі. Виставитися хоча б у п’яти галереях. І війна тут не відіграє ролі.

Коли кажуть, що війна відкриває ліфти, – це казки. Війна закриває ліфти. Але в часи, коли працювали Естер, Малевич, Архипенко, теж була війна. Вони пробивалися своїми ідеями.

І от Віктор Корсак придумав намалювати найбільшу картину у світі. Досі найбільшу картину розміром 1600 кв. м. намалював англієць – художник Саша Джефрі. І продали її за 62 млн євро. Частина грошей пішла на благодійність.

У Корсака є площа 200х10 метрів для роботи. Я працюю 10 днів за програмою в Німеччині, решту часу тут. За півтора року намалюю. Спочатку я думав назвати роботу «Чумацький шлях», а Корсак запропонував «Космогонія», і це мені сподобалося, оскільки є зрозумілим для світової громадськості.

Потім Корсак почав активно допомагати мені з міфами та історіями. Він куратор проєкту, я автор.

– В одному з інтерв’ю ви говорите, що в Горлівці у вас була найкрутіша в Україні майстерня на базі колишнього дитсадка. З 2014 року місто перебуває під окупацією росії – тоді ви переїхали в Київ. Зараз і до завершення полотна «Космогонія» ви будете в Луцьку. Який вплив на вашу творчість чинить зміна локації, і як це відображається на полотнах? Де вам найкомфортніше?

– Я хочу збудувати собі майстерню десь біля озера чи річки в Україні. Звісно, не таку велику, як у Горлівці, там було вкладено багато грошей.

А в Німеччині в мене є своя програма. Хочу просунутися по Європі, бо в Україні трошки тісно. Тут чіпляють медалі самі собі. Хочеш показати свою крутість, зроби класний проєкт, нехай тебе купують світові музеї, виставляйся у крутих галереях, продай за мільйон доларів і тоді кажи, що ти світовий геній.

У мене було багато виставок у Європі, але я не можу назвати себе європейським художником.

Коли я жив у Парижі, то зрозумів: потрібно багато грошей, щоб просувати себе. Я не міг потрапити до когось «у полон» чи знайти хорошого інвестора. І я створив свій бізнес на Донеччині: архітектурно-монументальний будівельний комбінат, ресторани, магазини, україномовна газета на Донеччині, експорт-імпорт з Франції, юридична контора. Моя фірма входила в торгово-промислову палату Франції у 1990-х. І все це втрачено 2014 року. Я двічі банкрутував.

Створюючи тоді бізнес, я думав вкладати гроші у свій бренд у Європі. А для цього треба стати на ноги в Україні.

– Ви вважаєте, що оцінка митця має бути тут і зараз, а успішність усе ж вимірюється грошима?

– Це один із критеріїв. Ще потрібно, аби визнали мистецтвознавці та музеї.

– А як ви ставитеся до вислову «час покаже, геній це чи ні»?

– Час може тільки відкинути. Зазвичай митців визнають за життя, усе інше – поодинокі ситуації. Наприклад, Ван Гог – саме той випадок. Бідність і визнання – це різні речі.

Ніхто з мистецтвознавців у Франції ХІХ – початку ХХ століття не писав про імпресіоністів як про світових митців. Це відбулося з часом. Водночас художники не були голодні.

Я впевнений, що всі митці – бізнесмени. Як у бізнесі є малий, середній, великий бізнес, олігархи, так і в художників.

Вони купують сировину – фарби, полотна, підрамники – а потім виробляють продукт. Якщо взяти за приклад цегляний завод: копають глину, виробляють цеглу і продають. Є художники, які самі продають, а є галереї, що теж продають твори. Як-от торговий дім при великій компанії.

– А як же Ван Гог, якому допомагав брат?

– Є ж і бізнесмени, які допомагають братам. Ван Гог не жив у бідності. На сніданок він випивав пляшку вина, їв шматок сиру і шинки, мав проститутку і жив на морі. У нас багато художників так живуть?

Тулуз-Лотрек, Ван Гог, Гоген жили так, як хотіли. Цим митці відрізняються від бізнесменів. Взагалі деякі з них живуть багато, деякі – бідно.

Творча робота вільна. Щоб виробляти ідею та класний продукт, треба бути вільним.

Ван Гог вибрав свободу. А от Гоген працював у банку. Тулуз-Лотрек і Гоя були багатші, ніж Рінат Ахметов. Капітал сучасного художника Ріхтера – 800 млн євро. Ми, на жаль, вийшли з російського совка, там трошки інакше.

– Однак часто вже після смерті оцінюють.

– Це теж російська казка. Можливо, Ван Гог так, бо він не мав на меті продавати роботи. Брат тримав кілька магазинів у Парижі і фінансував митця повністю. Пікассо, який витрачав мільйони доларів на Компартію Іспанії, сказав, що його цікавлять муки і страждання Ван Гога.

Коли ми дивимося фільм чи картину, читаємо книжку, ми спілкуємося з художником, з письменником. Цікава особистість автора.

У цивілізованому світі ідеї видають творці, а в російській імперії ідеї закладають у кремлі.

Чи то цар, чи путін. Тим і відрізняється російська школа від європейської. Там є конкуренція ідей, вони коштують дорого і їх потрібно продавати. Тому я кажу, що всі художники – бізнесмени.

– Який вплив чинить на вас війна: чи були у вас моменти, коли ви були немов паралізовані й не могли творити, або навпаки мистецтво стало порятунком від відчаю?

– Я читаю стоїків і вважаю, що нам нічого не належить. Переїхавши до Києва, я почав жити з нуля. Я можу лише намагатися контролювати свої думки і почуття.

– Ви говорили, що знали, що буде війна. А чи маєте ви якісь відчуття, коли вона закінчиться?

– Ми з друзями Миколою Бірючинським, Олександром Сердюком та Максимом Засикаловом у співавторстві робимо скульптуру Архангела Михаїла для Кіровоградської області. Як тільки ми її зліпили в майстерні під Києвом у селі Феневичі, скульптура потрапила в окупацію і почала розсихатися в м’якому матеріалі. І в цей час були страшні бої за Київ. Я подумав, що її потрібно витягти з-під бомбардувань. Потім відливали скульптуру на одному київському заводі. Як тільки ми витягли і стали відливати, наші почали проривати фронт під Харковом.

Процес створення скульптури Архангела Михаїла збігається з процесами, які відбуваються на фронті. От побачите, як тільки ми його поставимо, наші прорвуть оборону біля Запоріжжя.

Коли перші ракети впали на Бориспіль, я сказав журналістам: «Тепер я повернуся додому». Вони спочатку не повірили мені, мовляв, звідки я знаю. Відповів, що вивчаю та люблю історію. 

І якби путін знав правдиву історію України – то ніколи б не напав. Треба бути божевільним, щоб напасти на українців, коли вони єдині. Зараз Україна єдина. Це нація воїнів.

У Європі читають історію України очима москви. Художникам, філософам та історикам потрібно багато зробити, щоб відкрити очі європейцям – Україна стовідсотково європейська держава. У нас у генах Європа.

Я скажу вам, що український народ дуже сильний – зокрема тому, що ми на кордоні трьох цивілізацій: європейської, московської та мусульманської. 

Ми прикордонна нація. Але фундамент у нас європейський.

У нас потужні журналісти і громадські організації, сильна культура. Громада піднялась. Ми одна з найорганізованіших націй у світі.

– Які художники на вас вплинули?

– Їх багато. Наприклад, я їздив в Амстердам дивитися картини Рембрандта. І зрозумів, що він неперевершений. Щоб так малювати, треба п’ять разів народитися і п’ять разів померти.

Світом правлять ідеї. А ідеї генерують митці, творчі люди, вчені. Не гроші, а ті, хто видає і матеріалізує ідеї. Ми даємо бізнесмену путівку в історію.

Римлянин Меценат був покровителем мистецтв за імператора Августа, він допомагав митцям – і «меценатом» залишився в історії. В Україні багато бізнесменів, але в історії залишаться Корсак і Терещенко та бізнесмени, які працюють із митцями. Пам’ятники ставлять митцям і військовим.

Сальвадор Далі якось сказав: «Щоб бути великим художником – треба бути іспанцем». Я не спав три дні і три ночі. А потім думаю: щоб бути хорошим митцем – треба бути українцем. Передусім знати історію, філософію свого народу і землі, на якій ти живеш. Мабуть, це він мав на увазі.

Тому на мене сильно вплинув Левко Лук’яненко. Моя родина україноцентрична, наш рід із Чернігівщини, з 1640-х років. Та все одно я вчився в росії – а відчував себе там українцем.

– Ваші аргументи, чому варто приїхати в Луцьк на «Космогонію сенсів»?

– Вам пощастить, якщо ви подивитеся «Космогонію сенсів»!