Арт-інфіковані волинські художники

^{Текс: Олена СОЛЯНИК}

^{Фото: Олеся САЄНКО}

Творчі люди, які дійсно займаються мистецтвом, не потребують ідеальних умов для того, щоб творити. Достатньо лише кожним нейроном загорітися цією ідеєю. Уявіть собі невеличку кімнату на другому поверсі напівзруйнованого будинку. Тут панує спокій, а в повітрі витає творчість. Зараз тут затишно й комфортно, а ще 3 роки тому ситуація була зовсім іншою. Читайте про те, як у покинутій будівлі організувати собі творчу студію. Людей, які облаштовують собі таке «житло» називають сквотерами. Про будинок-сквот і молодого волинського художника далі.

Знайомство

Нас зустрічає Артем, талановитий митець. На футболці в нього зображений логотип супермена, а на обличчі світиться приємна усмішка. Підіймаємося на другий поверх до його майстерні, а дорогою слухаємо коротенькі розповіді й розглядаємо арт-об’єкти, якими вкриті ледь не всі стіни.

Артемові Лук’янчуку 25 років, родом із села Видраниця Ратнівського району Волинської області. У 2015 році закінчив Інститут мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. З дитинства любив малювати, ріс інтровертом, закривався в собі та виливав на папір увесь свій внутрішній світ. Зараз проживає в Луцьку, тут пише картини та бере участь у виставках. Час від часу їздить із батьком в інші країни робити євроремонти. Каже, що за два-три місяці такої роботи заробляє достатньо, щоб до кінця року займатися тим, що йому до душі. За ці гроші купує необхідні матеріали для живопису, вони ж не дешеві.

«Їздили нещодавно до Москви на заробітки, а я вирішив взяти із собою набір для живопису. У перервах між роботою писав картини. Одного разу власниця квартири, у якій ми робили ремонт побачила мою роботу і запитала, скільки вона коштує. Ну я й, довго не думаючи, сказав – 500 доларів. Це була моя найдорожча картина, - ділиться спогадами хлопець».

Виявляється, цей напівзруйнований будинок має багату історію. Одразу в очі впадають високі стелі та велика кількість кімнат. На більшості із них висять замки, бо зазвичай усі митці приходять після обіду. Окрім майстерні Артема, на цьому поверсі також розташувалися майстерні чотирьох луцьких художників. Таких як: Андрій Кальков, Володимир Іваницький, Андрій Горбаль та Денис Мозговенко. Останнього з них нам вдалося застати на місці. Денис - одногрупник Артема. Його майстерня є не менш чудовою та креативною. Інсталяція з мертвого кота, покритого золотою фарбою, розписані стіни, затишний диванчик і столик, цеглини з написами, складені одна до одної на полиці, величезна колекція пачок з-під сигарет і ще десятки різних деталей. На жаль, через рік-два художникам доведеться шукати інші місця для студій, тому що частину цього будинку придбав новий власник.

Колись ця будівля була польським маєтком, потім тут розташовувалися конюшні. А зараз найцікавіше: тривалий період часу будинок слугував лікарнею для хворих на венеричні хвороби. Тому в народі її знають як «ТріпДача». Також тут працюють люди, які орендують окремі кімнати вже з десяток років. Вони ще були свідками того, як була проведена вода і всі комунікації. Поблизу кладовище й колишній морг, який уже почали відбудовувати. Загалом, складається дуже мила картина, правда?

«Володимир Марчук, директор волинського осередку Національної спілки художників України, 3 роки тому запропонував мені це приміщення для облаштування власної майстерні. Коли я перший раз сюди приїхав, то окрім гори сміття та наркоманів, тут нічого не було».

Зараз же творча студія Артема схожа на окрему країну, де панують свої закони і правила. Одразу біля входу зліва стоять безліч картин різних розмірів. Стара шафа, на якій висять багато маленьких фотографій, власноруч зроблена полиця зі старого телевізора, два велосипеда, замість люстри – одинока лампа, електрична плитка, охайно заправлений диван, робочий стіл, коробка з фарбами, пензлями та всім необхідним для живопису та творчості.

«Ми вдихнули сюди частинку свіжого повітря. Раніше було дуже важко тут працювати або просто перебувати, знаючи що відбувалося в цих приміщеннях до нас. Але я все одно був дуже радий, що маю таку можливість. Я бачив майбутнє в цьому місці».

Ця кімната – як окремий витвір мистецтва, який хочеться спостерігати годинами. Але перше, що впадає в очі– це вітражне кольорове вікно.

«Якби ви прийшли десь по обіді, то були б свідками крутого освітлення. Тоді тут по-особливому прекрасно, – розповідає хлопець, пропонуючи нам чай або каву».

«Щоб вдало намалювати жінку, треба мати до неї хоча б мінімум симпатії та любові»

Артем малює в основному жіночі фігури та портрети.

«На картинах – мої подруги, яких я люблю й поважаю, знаю протягом певного часу. У нас склалися гарні відносини, саме тому їм вдалося мені довіритися, розкритися, я б сказав. На деяких роботах – оголені натури. Зробити непрофесійній моделі такий перший крок у своєму житті означає довіритися, відчути себе більш розкутою. Тобто, реально був певний емоційний зв'язок».

Також був досвід роботи з різними інсталяціями та неформальними проектами. Зараз молодий художник працює над розвитком своєї майстерності, хоче наблизитися до досконалої вправності в писанні портретів. Також прагне створити «свою» палітру кольорів. Неозброєним оком видно, що всі його картини написані у теплих відтінках.

«Багато жовтого кольору тому, що зазвичай працюю ввечері. Мабуть, це на мене так впливає вечірнє освітлення моєї майстерні».

Про майбутнє

Для того, щоб мати постійну майстерню, треба вступити до волинського осередку Національної спілки художників України. Тоді хлопець з усім своїм творчим майном переїде на останній поверх Галереї сучасного мистецтва, що на вулиці Лесі Українки. Там членам спілки надають творчі студії. Але для цього Артему треба взяти участь у семи виставках, а також організувати свої, щоб комісія могла гідно оцінити талант хлопця.

«У мене все ще попереду, усі дороги відкриті, я планую розвиватися. Вважаю свою майстерню класною можливістю для реалізації. Так, умови не супер люкс, зате безкоштовно».

На запитання, ким 25-річний художник бачить себе через 10 років, відповів: «Сім’янином, художником і просто щасливою людиною».

Митець не зараховує себе ні до якої течії мистецтва. Каже, що таким займаються лише мистецтвознавці. «Коли працюєш, то не задумуєшся над тим, до кого себе віднести: до імпресіоністів, експресіоністів чи кубістів. Процес створення картини – дуже складний і емоційний. Ти ніколи не знаєш, що в тебе вийде вкінці, є лише задум. Під час роботи все може взагалі змінитися й тоді пошуки гармонії, форм, кольору набирають обертів. Зупиняєшся лише тоді, коли відчуваєш, що добився того, чого прагнув, а перед тим працюєш, працюєш і ще раз працюєш».

На запитання, яка його найулюбленіша робота зі всіх відповів, що такої ще немає. Але кожна з них особлива, кожна нагадує про якісь окремі епізоди з життя. Створювалися вони теж із різною тривалістю: є картини, які Артем писав буквально за одну ніч. Звісно, що розміром вони менші, але задум і виконання залишаються «на висоті».

Коли ми вже поспілкувалися з Артемом, він нам сказав, що не відчув, як так швидко пройшов час. До речі, ми ледь не забули про каву. Зате тепер вона ідеальної температури. Ми подякували йому й попрощалися, а коли виходили з будівлі, то він сидів на вікні другого поверху. Помахав нам рукою і взявся курити сигарету. Його погляд був спрямований вдалечінь, а в голові, мабуть, уже була ідея для нової картини.

***

Матеріал був створений в рамках Міжнародної школи візуального сторітелінгу «Наше майбутнє». Ініціатива має на меті створення незалежного журналу з самого початку збору інформації до фінального друкованого екземпляру. Проект здійснюється німецькою медіа організацією FROH! у співпраці з українськими партнерами NGO Youth Platform \ ГО "Молодіжна Платформа", ГО "Центр Візуальної Освіти" \ Center of Visual Education, ГО "Сєвєродонецька молодіжна рада". Проект фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.

Передрук заборонено.