^{Текст: Оксана КАШТАЛЯН, Іванна АНТОНЮК
Фото: Наталя МАЗЕПА}

Олександр Грехов – ілюстратор, який посмів перетворити Тараса Шевченка на Дарта Вейдера, Лесю Українку – на персонажку аніме, а комікси – на зброю проти сексизму і «совкових» традицій.

До 150-річчя від дня народження Лесі Українки у Луцьку почали втілювати проєкт «Привіт.Леся», який нагадав українцям, що поетеса була не бронзовим пам’ятником, а живою людиною з почуттями, амбіціями, мріями та проблемами. Тож коли Олександру Грехову запропонували долучитися до проєкту своєю творчістю, він погодився.

Серія ілюстрацій «Історія про те, як відсвяткували 150-ти річчя з дня народження Лесі Українки, а через тиждень про неї забули» ідеально вписалася в концепцію проєкту. У ній художник висміяв однотипні святкування круглих дат видатних діячів, які досі не надто відрізняються від партійних з’їздів. За пафосними промовами і покладанням квітів забувають про людей, творчість і погляди яких є цікавими й актуальними до сьогодні.

Журналістка Район.Культура поспілкувалася з Олександром Греховим про «олюднення» образів українських діячів, розширення культурної бульбашки та повільні зміни традиційних святкувань.

Леся й Тарас не закуті в іконостас

За дві години до відкриття виставки Олександра Грехова в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків було тихо й безлюдно. Найкращий час, щоб спокійно оглянути експозицію, подумати й провідчувати кожен твір. Олександр, який потрапив до музею вперше, перед розмовою попросив пів години, щоб прогулятися Великою залою.

Через пів години, оглянувши роботи інших художників, Олександр Грехов зайняв крісло навпроти і почав розповідати про власну творчість.

– У вас були серії «Квантовий стрибок Шевченка», «Десять облич Лесі Українки» і ще ряд робіт спрямованих на таку собі деканонізацію митців. Чому вам цікава саме ця тема?

– Це випадково якось сталося, насправді. Здається, це був 2017 рік, був день народження Тараса Шевченка і я зробив якийсь скетч і виклав його в твітер та інстаграм. Пішли лайки, потім я зробив Франка, Лесю і все закрутилося. Я побачив, що є якась ніша, ніби не зовсім масмаркет, але щось спрямоване на масмаркет. Той же Шевченко чи Леся Українка не закуті в рамки іконостасу.

– Розкажіть детальніше про ваш попередній проєкт про Лесю Українку «Десять облич».

– «Десять облич» я робив під замовлення. Житомирська обласна адміністрація замовила на день народження Лесі Українки такий проєкт. Це десять портретів Лесі, якби її малювали видатні художники, наприклад, Пікассо. За основу я взяв мій класичний портрет Лесі 2017 року, який є на інформаційному листі і цієї виставки («Привіт.Леся», – прим. авт.). На його основі я зробив ось цю серію з десяти портретів.

– Виходить сьогоднішня виставка – це вже другий проєкт, присвячений Лесі Українці. А чим вас чіпляє образ поетеси?

– Я б не концентрувався на Лесі, а концентрувався на нашому каноні з трьох людей – Шевченко, Франко й Леся Українка. Я більше з ними працюю. Тому що вони більш впізнавані і їх легше донести до пересічного громадянина. Бо якогось Коцюбинського чи Марко Вовчок дуже складно донести, більшість їх ніколи не читала, ні в школі, ні так, і всі завжди питають, хто це. А Франко, Шевченко більш зрозумілі і з ними можна відходити від класичних образів, розширювати їх всесвіт.

– Коли ви працюєте з цими трьома постатями, ви якось для себе розділяєте їх як історичних осіб і як персонажів ілюстрацій? Чи все працює в комплексі?

– Я б сказав, що все працює в комплексі. І як історичні, і як живі люди. Наприклад, я читав листи Лесі Українки. Листи Шевченка, якісь його записи, з яких видно, що він звичайна людина. Тому так, я використовую все, що можна, й не можна.

Леся – жива!, або як припинити святкувати поминки

На ілюстраціях, представлених на виставці, Олександр підкреслив безглуздий пафос, офіціоз та однотипність святкування ювілейних дат. Особливо абсурдність таких традиційних заходів видно на контрасті. Тож на одній із робіт Леся Українка дрімає на ліжку, а над нею стоїть чиновник у костюмі, який очевидно урочистим тоном розповідає про «неосяжний поетичний геній» та «тяготи життя».

Олександр Грехов каже, що хотів би бачити не поетичний геній і тяготи життя, а живу людину. І, насправді, багато людей сьогодні працюють над тим, щоб відійти від класичного сприйняття класиків.

– Яким би ви хотіли бачити образ Лесі Українки в сучасній українській культурі, в підручниках, наприклад, щоб відійти від такого бронзового пам’ятника?

– Я б хотів, щоб вона була більш живою. Бо історія її життя, біографія, подається дуже банально, в якихось рамках. Хотілося б, щоб описували більше її подорожі, думки, погляди, які багато в чому актуальні і зараз. На жаль, зазвичай, у нас просто кажуть, що от була Леся Українка, вона хворіла, писала, ми їй поставимо сто пам’ятників і все.

– Ви б хотіли, щоб ваші ілюстрації використовували в підручниках?

– Не знаю, як у підручниках, але вчителі у школах їх використовують на уроках. Навіть були уроки, на яких учні малювали самі «квантових» постатей.

– Можете розповісти про концепцію виставки в рамках проєкту «Привіт.Леся»?

– Це навіть виставка не про Лесю. Замість неї можна підставити будь-яку видатну постать, навіть не письменника, а хоч Бориса Патона, змінити тільки дати народження і смерті. Це про класичні святкування ювілеїв, святкових дат, те, на що люблять виділяти бюджет, щоб його потім розпилити і поставити галочку, що от ми відсвяткували. Я гуляв по Луцьку і теж бачив багато постерів про 150-річчя Лесі Українки. Але воно сприймається як інформаційний шум і ніякої користі від цього нема. Ми нічого в це не вкладаємо, не задумуємося, що дала нам Леся, що ми можемо взяти з її творчості сьогодні і як із цим працювати.

– Хто, на вашу думку, може це змінити, якось вплинути на це?

– Я намагаюся і багато людей над цим працює. Наприклад, директор Меморіального музею Івана Франка (йдеться про Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, відомий як Дім Франка, – прим. авт.) Богдан Тихолоз написав пост у фейсбуці на цю тему. Це був кінець січня, я побачив цей пост і вирішив його візуалізувати. Я його трошки розширив і зробив проєкт. Тому насправді багато людей цим займається, але це якась така культурна бульбашка і, зазвичай, воно не виходить за рамки цієї бульбашки. Мабуть, треба зайняти якісь міністерські крісла, щоб відійти від такого святкування круглих дат.

– Як думаєте, нам ще багато часу треба буде працювати в цій бульбашці, щоб якось її розширити?

– Думаю, ні. Може мені здається, але ніби останніми роками це все якось пришвидшилося. Може молодші люди прийшли на посади, які розуміють як це все працює сьогодні, що таке Тік Ток, Інстаграм і як доносити інформацію в сучасному світі. Не тільки покладання вінків в окремий день.

Луцьк, музей і місця пам’яті

– Повертаючись до проєкту «Привіт.Леся», хотілося б дізнатися, як ви співпрацювали з СІД Медіа Груп над матеріалами для цієї виставки? Це нові роботи чи якісь раніші напрацювання?

– Це раніші напрацювання, те, що я побачив ще в січні. А тут написали з СІД і я подумав: о, це ж можна зробити з цього. Я думав про це, але якось часу не було і потрібно було придумати, де виставляти, а тут якраз Луцьк, в якому Леся на кожному кроці. Все ідеально співпало.

– Ви бували в Луцьку раніше? Як вам місто?

– Так, два чи три рази бував. Місто трохи змінилося з останнього мого приїзду. Я тут був десь понад десять років тому. Не знаю, краще, не краще, але таки змінилося. Як на мене, стало більш приємним.

– Ви ще не бачили Музей сучасного українського мистецтва Корсаків повністю, але яке у вас перше враження?

– Теж приємне, мені сподобалася та частина, яку я бачив, ще подивлюся весь. Мало де в нас в країні є музеї, де в такій кількості виставлені роботи українських митців. Мабуть, ніде. Трохи є в Одесі, трохи у Львові, в новому Музеї модернізму щось намагаються робити, але в такій кількості я ще не бачив.

– І на завершення, ви бували у так званих Лесиних місцях на Волині? Як вважаєте, отакі місця, які пов’язують з видатними людьми, взагалі варто відвідувати, популяризувати чи вони теж потребують трохи позбутися нальоту пам’ятника?

– До Лесиних місць я ще не доїжджав. Але взагалі такі місця можуть бути туристичними магнітами для громад, в яких вони знаходяться. Вони ж, зазвичай, у якихось селах чи маленьких містечках. Це чудово, це туристичний потік, це гроші, врешті. Все мистецтво – це гроші, ми ж не просто так працюємо, щоб щось намалювати, щоб всі подивилися і просто сказали: ой, як красиво. Треба ж за щось жити. Тому такі місця можуть розвивати громади, приносити гроші в бюджет, незважаючи на якийсь «нафталіновий» контекст.

Коли диктофон вимкнули Олександр Грехов продовжив обходити всі виставкові зали музею. У Великій залі залунав рояль, до якого дісталися перші відвідувачі. Трохи згодом розпочалася презентація проєкту «Привіт.Леся» та відкриття виставки Олександра, де замість пафосних промов було печивко з передбаченнями, а червону стрічку перерізали по черзі всі присутні.

Довідково

Проєкт «Привіт. Леся» від радіо СіД FM покликаний розповісти про Лесю Українку набагато більше, ніж пишуть у шкільних підручниках. Серія радіопрограм та подкастів розкриватиме особистість поетеси як звичайної людини, зі своїми проблемами та переживаннями, познайомить з її звичками, мисленням, знаковими людьми і локаціями з її життя та творчості. Проєкт складається з трьох циклів: листи Лесі, цікаві факти та враження відомих українців від поетеси та її творчості.

Проєкт реалізований за підтримки Український культурний фонд.

Послухати «Привіт.Леся» можна тут:

• Google Podcasts
• Anchor
• Soundcloud
• Apple Podcasts
• Linktree