«Головне, що я не народився Сашею Грей», – нестандартне інтерв’ю з Андрієм Любкою

Нещодавно письменник Андрій Любка презентував у Луцьку нову книгу – «Кімнату для печалі». Ексклюзивно для «Таблоїда Волині» автор розповів про дитячі страхи, балканську сливовицю і те, як проспав літак просто в аеропорту.

– Маєш уявного друга?

– Уявного друга у мене немає, але я часто говорю сам із собою, звертаючись до себе «Андрій Степанович». Коли пишу колонки, коли треба створити якийсь аналітичний текст, я висловлюю вголос якусь тезу, і Андрій Степанович мені заперечує. А в дитинстві у мене був касетний магнітофон, і я співав у гребінець для волосся, ніби в мікрофон. Думаю, це роблять усі діти, це навіть не соромно визнати.



– Які страхи були в дитинстві?

– Батьки лякали циганами, їх у нас багато. Мабуть, через це цигани – одна з найбільших любовей мого життя. Вони завжди були для мене такими романтичними – мандрівний народ, який співає пісні, краде дітей і їздить на конях. Я цікавлюся їхньою культурою, навіть переклав книжку про геноцид ромів. Так що, це залякування вийшло на добре.

– Які фобії у тебе зараз?

– Здається, що немає таких страхів, яких би я не опановував. Якщо говорити про те, чого якось остерігаюся, то це – фобія проспати щось. Ранок – це жахливо, я двічі просипав літаки в різних країнах. Коли був в Італії, то не лише проспав літак, а й залишився без грошей. Історія була така: я тиждень подорожував Італією, мав уже квиток назад. Витратив усі гроші, залишився дріб’язок, на які можна було переночувати у хостелі або пропити у барі і звідти піти на літак вранці. Я подумав, що перед вильотом все одно не зможу заснути і обрав другий варіант.

Пропив гроші, було дуже класно, потім пішки дістався до аеропорту Пізи, пройшов контроль, зайшов у зал і сів у м’яке шкіряне крісло, в якому так добре, що аж тонеш. Втома, алкоголь, словом, я заснув. Прокидаюся – а літак вже полетів. І лишився без грошей. Слава Богу, на летовищі був wi-fi, а у списку друзів – такі, що можуть купити квиток і перекинути трохи грошей на картку.

– Що ти коли-небудь колекціонував? Зараз осінь, і багато хто збирає, наприклад, каштани.

– А нашо збирати каштани? Мені вони не подобаються, я їх завжди копаю, коли бачу. Більше подобається каштановий листок, великий такий, гарної форми. Може навіть бути хорошою закладкою для книги.
Збирав ножі, мені це дуже подобалося. А взагалі, усі мої нав’язливі ідеї, хобі дуже швидко минали. Звичайно, у школі збирав наклейки, щоб грати у ті ігри-переверталки.



А зараз до певної міри я колекціоную книжки. Я це люблю, це моя хвороба, не можу їх викинути, не дочитати, комусь подарувати. Дуже подобається, як книжки виглядають на полицях, хочеться у помешканні зробити так, щоб була кімната, від підлоги до стелі заставлена книгами. Просто стілець, лампа і книги замість стін. У мене зараз кілька тисяч книг, але це ще не бібліотека моєї мрії.

Ще одне, що подається збирати, – це мапи. Маю кілька старих видань, кілька видань про мапи Дунаю, безкоштовні карти з усіх міст, де я був. Їх усіх я розвішую на стінах, щоб час від часу згадувати, якими були всі ті подорожі.

– Який найдивніший подарунок ти отримував?

– Мені багато дарують. Найчастіше то якісь листівки, приємні дрібнички, хенд-мейд. Найбільше ж, я люблю отримувати у подарунок смачне бухло. От буквально в Амстердамі друг подарував мені пляшку віскі, витриманого 12 років, тепер бережно везу її додому.

– Чи є у тебе улюблені домашні капці або веселі шкарпетки?

– Такого чогось немає, маю велику помаранчеву чашку десь на півлітра, з якої вдома п’ю чай. Купив її у супермаркеті Варшави, бо вона була там найбільшою з усіх.

Домашніх капців не маю, ходжу в дуже звучних кроксах. Також, в мене є декілька смішних шкарпеток, які купив, бо вони такі трохи тепліші. Взагалі, не прив’язуюся до речей, бо часто кудись їжджу. Поза домом мені більше не вистачає свого спального місця. Там, де я засинаю, там де збоку стоїть моя лампа. Бракує свого душу.



– Чи смажив на вогнищі маршмеллоу?

– А що це? Я смажив м’ясо. Завжди якось думав, що на вогнищі треба готувати щось таке серйозніше. Взагалі дуже люблю пікніки на природі, це навіть одна з причин, чому я повернувся жити у більш-менш провінційне місто. Близькість Карпат, ходити на риболовлю, збирати гриби, постійно бути у контакті з природою – все це дуже моє.

– За що востаннє було соромно?

– В Амстердамі. На фестивалі, з якого повернувся три дні тому. На вечірці-закритті учасникам дали талони на безкоштовне бухло. Я пив хороше американське віскі, було добре. Потім нас запросили у парк поруч із цим театром, там ми ще далі спілкувалися з публікою. Я з усіма покурив трави, стало якось так аж дуже добре, захотілося не говорити про щось, а просто слухати музику з навушників. У таких станах я йду в себе. Ну і я собі просто пішов у готель, просто зник, не попрощавшись ні з ким. Це трохи соромно, але, думаю, це не проблема.




– Улюблений смак і запах

– Люблю запах і смак міцної балканської сливовиці, особливо, коли її заїдаєш барбарисовим льодяником. Це дуже круто! Вона обпалює, інгалює сливою, а барбарис кислить і віддає холодом… А ще люблю запах випраної і випрасуваної сорочки, аромат праски. Це якась така дуже чоловіча штука.

– Як ставишся до прозорого гель-лаку у чоловічому манікюрі?

– Єдиний з моїх знайомих, хто робить собі манікюр, то депутат Верховної Ради. Я би такого не робив, але розумію, що маємо жити в більш толерантному суспільстві. Якщо мені ніяк не заважає чийсь лак, якщо людині це подобається, то будь ласка. Гірше, якщо нігті неакуратні і брудні.



– Якби в іншому житті ти був жінкою, якою вона була б?

– Можна обійтися навіть без характеристик, просто назвати ім’я. Це була б Наталі Портман, наприклад. Головне, щоб я не народився Сашею Грей.

– «Кімната для печалі» – книга про самотність. Чим розбавляти читачеві цей стан під час і без того депресивної осені?

– Не розбавляти. Навпаки, треба віддатися цьому відчуттю, попечалитися трохи, бо життя – то зебра, і потім буде хороша смуга. Треба посумувати з осінню, згадати, що вже бездарно минуло літо, що змарновано купу якихось можливостей. Посумувати собі з книгою і заснути. Я б дуже хотів, щоб хтось прочитав оповідання, загорнувся у ковдру і заснув.