на нічку» від «Таблоїда Волині» пропонуємо роздум про відповідальність, спізнення, першу «кров професії» та життєствердну філософію від вокалістки гурту «АССА» Тетяни Власової.
Танярозказуєісторію.
.
***
Привіт, мене звати Таня і сьогодні я розкажу вам історію про кров і відповідальність.
Колись я була юною і переляканою студенткою факультету журналістики, яка приїхала зі Львова в Київ на практику, а потім так тут і залишилась працювати.
Відправили мене якось на прес-конференцію міністра, здається, соціальної політики. Був теплий початок осені, я була вся така легка і ніжна, на підборах, у світлому костюмі. А ще я спізнювалась. Тому спочатку я просто дуже швидко йшла, а потім, зрозумівши, що міністр уже, швидше за все, розповідає журналістам про соціальну політику, перейшла на біг.
Бігла я красиво, але недовго, бо метрів за двадцять від будівлі, де була прес-конференція, впала. Ніби все й ок, встала і побігла далі. Але милий літній безхатько, який відпочивав неподалік на траві, раптом гукнув мені: «Дитинко, треба штани зашити». Я подивилась на свої коліна і зрозуміла, що гарненько так їх розбила, відповідно і світлі мої брюки порвались і густо вкрились моєю кров'ю.
Тут, Таня, розвернутись би і піти. Але, нагадаю, я була юна і перелякана, а ще дуже відповідальна, тому просто прикрила закривавлені коліна сумкою і, високо піднявши підборіддя, сумлінно пішла на прес-конференцію.
Єдине вільне місце в залі було просто навпроти міністра, тому, щоб не бентежити його своїми ранами, я всю годину тихо простояла біля дверей, час від часу витираючи рукою кров, що юшила по ногам. А потім повернулась в офіс і почала писати статтю.
Це історія не про те, яка я героїчна або дурна. І навіть не про те, що зараз я вже не така налякана і, що дуже прикро, не така вже й юна. А про те, що я досі думаю: навіть якщо падаєш – вставай і іди.
І, звісно, намагайся не спізнюватись)