Вчителька української мови з Маріуполя Тетяна Масенкова  пів року тому з родиною приїхала на Волинь. Її чоловік пішов служити до Збройних сил України, а вона викладає у Луцькому ліцеї №21.  

Суспільному жінка розповідає: у перші дні війни більше хвилювалася за те, щоб не захопили Київ.

«За Маріуполь тоді чомусь не думалося. Ми знали, що, начебто, нас захищають. Біля нас з 2014 року лінія фронту і ми звикли до вибухів, які чули», – каже Тетяна Масенкова.

В окупованому Маріуполі жінка з дітьми та чоловіком жила до кінця березня. Коли місто почали бомбардувати, переховувались в підвалі: жили без світла, газу та води, тоді й вирішили виїжджати.

«Ми дісталися до Бердянська, нас прихистили в школі, ми там вперше за місяць побачили світло і теплу воду. Для моїх дітей це була така радість», – пригадує переселенка.

На Волинь родина приїхала без речей. Тетяна Масенкова каже, що найбільше за чим сумує це фотографії весільні та дитячі, їх не вдалось забрати, вони втрачені назавжди – їх будинку в Маріуполі уже немає.

В рідному місті Тетяни зараз залишилася частина колег та семеро учнів. Каже: таке рішення прийняли їхні батьки. Зараз відомо, що вони навчаються у школі, яка вціліла.

«Нещодавно надіслали мені сюжет про відкриття цієї школи, я не змогла його додивитися. Дуже мені шкода, важко зрозуміти і тих батьків, і колег, які там залишилися», – говорить жінка.

Вчителька продовжує працювати, викладає українську мову в луцькому ліцеї № 21. Каже, що помітила на Волині єдину відмінність – це мова, звичайно, і патріотизм.

«Це таке щось непідробне. Ми спускалися в укриття і шестикласники за цей час тричі проспівали Гімн і "Батько наш Бандера". Такого в Маріуполі уявити було важко», – ділиться спостереженнями.

У травні з окупованого Маріуполя вдалось виїхати матері Тетяни Масенкової. Нині разом із дітьми у Луцьку чекають на повернення тата-військовослужбовця, який боронить Україну.