^{Головне фото: Любов ЦИБУЛЬСЬКА}

Кілька днів поспіль у соцмережах поширюють повідомлення, нібито у Києві жінка збила ворожий дрон банкою огірків. Навіть меми вже створили. Проте, як виявилось, вигаданою у цій історії є лише банка огірків, адже насправді це були помідори.

З героїнею цієї історії поспілкувалася журналістка видання Ліга.Life Ірина Петренко.

Як розповіла журналістці пані Олена, тоді були сутінки, сонце ще не зійшло. Вона сиділа на балконі й курила: «Дивлюсь, щось повільне пливе. Спочатку подумала, ворону підбили. А потім почула дзижчання».

До цього вона жодного разу не бачила дрони зблизька. Втім, почувши звук, зрозуміла: перед нею точно не птах.  

У квартирі знайшлося б щось більш відповідне, щоб запустити у ворожий пристрій, каже жінка. Але в той момент подумала, що поки забіжить у кімнату та повернеться, втратить час – дрон може зникнути. Натомість банки з консервацією стояли під її стільцем.

Тому Олена схопила одну банку та щосили запустила: «Мабуть, від страху. Бо я злякалася. А що як звідти почнуть обстрілювати мене! Як же шкода тих помідорів… Не знаю, звідки взялися байки про огірки».

Потім разом із чоловіком оббігли будинок, розтоптали залишки дрона і розкидали уламки по різних баках зі сміттям: «Бо я не розбираюсь в цій електроніці. Може, воно пише, відстежує».

Мережею також, наче на підтвердження легенди, ширяться фото розбитої тари із солоними огірками. Олена називає знімки фейком. А свою розбиту банку з помідорами не фотографувала: «Час не той, щоб фото робити».

Через день Олена спілкувалася з колишнім чоловіком, який живе поруч. Той розповів, що бачив ще один дрон. «Я запитала, що він зробив. Сказав – нічого, засмикнув штори, мовляв, а що я зроблю. «Молодець», кажу йому», – пригадує жінка.

На думку Олени, дрон запустили мародери, які в такий спосіб шукають квартири без господарів: «У нас під'їздом вони вже ходили. Сусідка помітила підозрілих молодиків, а коли почала розпитувати голосно, хто вони та звідки, ті швидко втекли. Мирні люди не зробили б так».

Родина Олени живе в Дніпровському районі Києва. За плечима жінки – 21 рік держслужби, за професією вона журналіст:  «Але ця професія – не моя. Так вийшло, що пішла в торгівлю, 12 років працювала на підприємця».

Зараз жінка працює в маленькому магазинчику побутової хімії у своєму районі. Магазин належить молодій парі, які зараз поїхали з міста.

Олена приходить в магазин кожного дня війни, попри обстріли.

Люди біжать за пральним порошком, милом, туалетним папером.

«Нових постачань немає. Половину товарів вже продала. Якби вони були моїми, роздала б без грошей. Бабусям віддаю просто так, бо де зараз старенька щось візьме. Думаю, зараз робота магазинчика – мій більший вклад, ніж цей випадок із дроном», – каже вона.

Після війни жінка хотіла б зайнятися свою справою: «Будемо відбудовувати, підійматимемо все. Починати жити заново».

Каже, що в її районі зараз відносно спокійно. Вибухи десь чутно, але люди трохи заспокоїлися. «Багато хто вже спить ночами. Тому що ми не спали чотири дні поспіль. Місцеві вигулюють собак, обов'язково всі ходимо з документами. Це ж воєнний час, всі розуміють», – каже Олена.

У магазинах поруч відстоюють чергу, щоб купити якісь продукти: «В АТБ днями дісталися яйця та батон. Я хотіла молоко для матері, але мені вже не вистачило. Змогла купити його вчора в «Новусі».

Донька Олени – волонтер. Син живе у Китаї, звідки допомагає українцям грошима.

Війна вкотре доводить, наскільки різними бувають люди, наголошує Олена. Є магазини, наприклад, де ціни підіймають: «Водночас у нас тут один підприємець зі своєї овочебази привіз картоплю, кінзу, помідори, огірки й просто роздавав людям».

Сусіди, з якими до війни ледь віталися, посеред ночі можуть принести потрібний для собаки корм. А ближчі сусіди навіть не визирнули з вікна, коли Олена з чоловіком збирали уламки скла та дрону, розкидували по смітниках, щоб вдень собаки не порізали лапи: «Навіть світло не ввімкнули. Була просто тиша. Це було неприємно. Звісно, може, спали».

Бабуся Олени народилася у Варшаві, до Львова потрапила під час Другої світової війни. Її прихистили в місцевій родині: «Маленька, чотири роки, йшла пішки… Не знаю, як дійшла. Вона колись мені про це розповідала і про голод також, але я слухала, як сторонній слухач «було і було». А зараз ми живемо в такий час. Отже, так потрібно. Значить, ми сильні. Бог ніколи не посилає випробувань вище за наші сили».

Мати Олени народилася у Львові, закінчила школу із золотою медаллю, знала сім мов, викладала іноземні мови. Батько – заслужений журналіст.

Олена теж народилася у Львові, але її рідне місто – Київ. Батька перевели туди по роботі, коли вона була маленькою. Вже в Києві Оленка пішла в перший клас, виросла, народила сина та доньку.

«Тому з Києва нікуди не поїду. Так вирішила  миттєво. Це мій дім, моя земля. Стоятиму, гризтиму, боротися буду, воюватиму. Все, що треба», – каже жінка.