«Ми жили… Жили? Живем! у Бучі», – історія сім’ї, яка втекла від війни на Волинь
19 Березня 2022
ТЕКСТ І ФОТО: Інна СЕМЕНЮК
Сім’я Вікторії приїхала на Волинь 10 березня. Зараз вони мешкають в арт-хостелі «Адреналін» – усі дев’ятеро в одній кімнаті. Кажуть, що тут їм дуже добре: дуже гарні умови, тепло, затишно, все безкоштовно, а головне – тут безпечно. Адже ще тиждень тому вони були у пеклі і не знали, чи виберуться звідти живі.
Як ви зараз?
Зараз уже дуже добре. Навіть спимо. Тільки сирени виють. Перші дні спускалися в укриття, а цієї ночі вже ні. Ще дьограні були після своїх бомбардувань. А зараз вже ні…
Спершу дуже прислухалися до звуків: коли «фура» їде, звук, як у танка. Потім привикли. Скоро, сподіваюся, навчимося по вулицях ходити іне вгинати голову в плечі, коли щось гуде.
Як вам вдалося виїхати?
Ми жили… Живем… Жили? Живем! Ближче до Ірпеня, у «лісній» Бучі у приватному секторі, у будинку свекрухи Анни Григорівни. Як почалася війна, туди прийшли дві мої дві доньки з чоловіками, онуки, молодший син і чоловіка племінник – усіх 13 людей. Ми всі з’їхалися в перший день війни, думали, що там буде безпечніше. Будинок посередині між Ірпенем, Гостомелем і Ворзелем. Поряд лісочок… Ми сподівалися, що там нас «пронесе», не зачепить і все буде добре. Слава Богу, що діти до нас перебралися. У тих будинках, де вони жили, верхніх поверхів вже нема… Вони якраз з тих районів, де були найзапекліші бої.
А скільки часу у вас було тихо?
Ніскільки. Були бої біля Гостомеля, далі затишшя – ніби відбили. Потім почалося в Ірпені. Бій був буквально за дві хвилини від дому моєї доньки. Вона з чоловіком навіть ходила туди наступного дня, бачила наслідки… Спокійно у нас не було жодного дня. З якоїсь сторони «прилітало», з якоїсь «відлітало». Через дві хати від нас снаряд влучив у будинок… На сусідній вулиці розбило магазин… Розстріляли жінку з сином… Людей попропадало, кошмар…
Від обстрілів ховалися у підвалі?
Поряд з будинком у нас погріб, який збудував ще покійний свекор. Ми винесли звідти всі полиці і облаштували спальні місця. Хлопці там зробили стіну з цегли, поставили лист металу – зробили такий сховок. І коли починалися обстріли, ми зразу з будинку перебігали в погріб. Ми там ночували, бо особливо вночі «шмаляло» з усіх боків. Було незрозуміло, де наші, де ні, хто наступає, хто відступає, куди в який бік і по кому б’є…
Перші дні ще було не так страшно, навіть цікаво, як летіли літаки, вертольоти. Намагалися їх роздивитися. Ми були позитивно налаштовані: сказали, що Ворзель відбили… Думали, сьогодні-завтра – і все закінчиться. А післязавтра прокинемося, з’явиться світло, вода, ввімкнемо телевізор, а там скажуть: «Все закінчилася, перемога!»… Колотили коктейлі Молотова, повиносили у двір вили, щоб іти на ворога… Відео знімали, жартували…
А коли за два дні танки пішли по нашій вулиці – тоді стало дуже страшно. Йшла велика колона. Попереду військові стріляли в повітря. За ними броньовані машини, повні військових з автоматами. Вони доїхали в кінець нашої вулиці і там зупинилися. Кожного дня туди-сюди моталися по вулиці…
Спочатку у нас пропала вода. Потім світло. А через день пропав і газ. Ми намагалися у дворі на багатті варити їсти. Ранок настав – слава Богу, до вечора дожили – ще краще.
Скільки я молилася… Усі ікони подіставала, порозставляла по хаті… І зараз молюся.
З нами була бабина сестра з невісткою і маленькою дитинкою, 2,5 рочки. Їх вдалося вивезти ще до того, як прийшли танки. Їх евакуювали поїздом. Вони встигли виїхати – зразу після того розбили колію. Нас залишилося десятеро. Потім один мужчина, бабин син, пішов дізнаватися, як записатися у тероборону. В тій стороні якраз ішли бої. Ми не знаємо, яка його доля. Зв’язку з ним немає… Може, телефон сів. На той час уже кілька днів не було світла.
Розкажіть, як вдалося вибратися?
Ми спілкувалися по бабиному телефону. Нас виручав кнопочний «бабушкафон», який тримає зарядку шість днів. Ми поставили туди дві сім-карти. І у нас в одному місці, у ванній на пральній машині, ловила одна поділка. Так ми ловили зв’язок, моніторили інформацію про евакуацію…
У перший день ми пропустили евакуацію. Телефон майже сів, зв’язку не було… З нашого дому чоловік із сусідами пішов у розвідку. Стежкою понад озером вони вийшли на Ірпінь, потім на Романівський міст і так дісталися до місця евакуації. Він вийшов з нами на зв’язок і розповів, кудою і якою стежкою ішов. Ми зібралися дуже швидко – буквально за десять хвилин – і теж пішли. У нас стояли «аварійні» рюкзаки – ми їх тільки і взяли. Напхали повні кишені сірників, взяли ліхтарі, які ще залишилися заряджені – не знали, може, доведеться ночувати десь у кущах - і пішли. Їжу, яку якраз готували на багатті, – суп, кашу, м’ясо, яке збиралися смажити, бо розмерзлося без світла, - так у каструлях все залишили і пішли. Ледь вмовили піти Ганну Григорівну. Вона все повторювала: «Я не піду і все… Куди я піду зі своєї хати?»
Нам довелося, ой…, залишити там своїх котів (їх у нас чотири), собаку і порося. На жаль… Не знаємо про їхню долю. Єдине, що нам вдалося врятувати і забрати з собою, – це болотну черепаху. Його звати Черепунь. Ми його виховуємо мало не з народження, коли знайшли, він був завбільшки з монету, тільки лапки стирчали. Заморозки тоді були, пошкодували, забрали додому. Сюди як привезли, у перший день годували тушонкою. Тепер купили корм. Живе на підвіконні у пластиковому контейнері з водою. Любимець наш. Бігли з дому, находу в сумку вкинули і тепер він з нами.
Ми йшли пішки, стежкою уздовж озера, понад земляним насипом, за яким стояли «їхні» танки, чули, як «їхні» машини гудуть… Довго йшли, кілометрів сім. Слава Богу, ми вийшли до нашого блокпоста. Ми дуже зраділи, коли побачили наших хлопців. Бо з 24 до 9-го взагалі не знали, де хто – у нас практично ніяких комунікацій не було. Ми були відрізані з усіх боків, не знали, в який бік нам можна йти і куди рухатися, щоб залишитися живими – стріли звідусіль.
Нам хлопці сказали, в якому напрямку йти. А там їхав волонтер і просто забрав нас у своє авто – велика йому дяка! Він просто під’їхав і сказав: «Грузіться». З нами була ще сусідка з сином – усіх 12 чоловік і ми всі втислися у маленьку легкову машину: двох хлопців посадили в багажник, бабу з дівчинкою – на перед, а ми всі ззаду у три поверхи. Ми в мирний час навряд чи влізли в цю машину. Він відвіз нас до Романівського мосту на переправу. Ми дуже вдячні цьому чоловіку, бо пішки йшли би днів три. Бабу вже під руки волокли. Казала: «Кидайте мене, самі далі йдіть». Міст був уже зірваний, але «наші» зробили переправу, переводили через неї людей, а далі їх забирали буси, «швидкі» і нас завезли до Києва.
Ми потрапили на залізничний вокзал.У Києві з квартир люди евакуюються гарні, з чемоданчиками, а ми тиждень не миті, у погребі жили… Не знали, куди далі їхати. Є рідня під Дніпром, але там теж страшно. Тому вирішили їхати на Луцьк, тут в селі неподалік є дуже далекі родичі. Я з ними майже ніколи не спілкувалася, один раз дядька бачила ще в дитинстві… Але вони нас зустріли, забрали до себе в село, дуже гарно прийняли. Вони нас відмили, бо ми були страшні, схожі на бомжів. А потім ми знайшли оголошення, що можна зупинитися тут, у хостелі. Подивилися – умови дуже гарні. Нас сюди Надя з Романом привезли – вони боги! – так нам допомогли. І на вихідних приїздили, голубців привезли, продукти різні.
Як тут освоїлися?
Зараз вся наша сім’я живе в одній кімнаті – дев’ятеро: свекруха, я, мої дві доньки, два зятя, молодший син, онуки. Був ще з нами племінник, але позавчора пішов у воєнкомат.
Нас тут усім забезпечили. Тут харчування тричі на день – дуже гарне, у кімнаті тепло, люди одяг звозять, речі нам перуть, майстер-класи для дітей проводять (скрізь на теплій підлозі під ліжками сохнуть фігурки з глини), розваги – дуже гарні умови і все безкоштовно. І волонтери, і співробітники, і керівництво – всі дуже гарно до нас ставляться. Ми дуже раді, що потрапили саме сюди.
Теж стараємося якось допомагати. Я кухар і пішла напросилася допомагати у їдальні. Дівчата теж. Вдень відволікаюся, а ввечері почитаю новини – плачу, не можу заснути. Потім виє сирена… Потім молюся…
Якщо не читати новини і не чути сирен, здається, що ми просто приїхали десь у санаторій. Ми дуже вдячні усім людям – волонтерам, керівництву – усім-усім, хто нами опікується!
За кордон не плануєте?
Ні. Не хочемо. Надіємося, що скоро додому повернемося. Так хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Аби тільки наша хата встояла, щоб ніяка ракета не попала. Поїдемо, будемо вдома лад наводити.
Фотогалерея
Популярне
- Переглядів
- Коментарів
