Лучанка Катерина Семенюк – багатодітна мама. Разом із чоловіком Сергієм вони виховують п'ятьох дітей, двоє з яких – прийомні.

Наймолодшого сина жінка народила у перший день повномасштабного вторгнення – вранці 24 лютого 2022 року. У той час її чоловік, який є пастором однієї з церков, вже організовував роботу волонтерів у Луцьку, пише Район.Життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЇЗДИТЬ У ГАРЯЧІ ТОЧКИ: ЛУЧАНКА СТАЛА ВІЙСЬКОВОЮ КАПЕЛАНКОЮ. ВІДЕО

Згодом жінка теж почала активно шукати та координувати допомогу з-за кордону. А сьогодні Катерина – військова капеланка, яка сміливо відправляється до лінії фронту і деокуповані території. Каже, капеланок в Україні – немало. І потреба в такій жіночій роботі – величезна, адже ті, хто постраждав від війни, особливо дівчата, діти, більше довіряють саме жінкам, а військові – відчувають наче материнську підтримку.

Чому жінкам-капеланкам більше довіряють

Лучанка належить до протестантської церкви, де є і жінки-служителі. Щоб проводити капеланську роботу, Катерина проходила спеціальне навчання. Зараз працює у команді з дванадцяти людей.

Вона розповідає, що деякі жінки, які постраждали від війни, відмовляються спілкуватися з чоловіками-капеланами.

«Ви мусите розуміти чому – бо вони травмовані. Так само діти. Вони бачать у чоловіках ворогів, і тому дуже часто у них є більша довіра до жінки, їй легше відкритися. Особливо матері. Так само на фронті – молодим хлопцям, можливо, ми можемо надати материнську підтримку», – каже Катерина.

Її капеланство – не тільки на фронті, там вона з командою знаходиться мінімальний час. Насправді більше роботи – в тилу: Катерина працює з вдовами, переселенцями, пораненими воїнами, які лежать в госпіталі, або з медиками, які лікують цих військових.

«В Україні сьогодні – вже чимало жінок, які несуть капеланську службу. Серед них часто є багатодітні матері – в однієї п’ять дітей, іншу я знаю, в якої їх шестеро. Насправді дуже важливо, щоб капеланка була саме мамою. Тому що молодих дівчат так не сприймають», – розповідає вона.

Капеланки не проходять військове навчання, їхня єдина зброя – це Біблія.

Разом із волонтерами Катерина відвідувала і деокуповані села на Херсонщині, Миколаївщині, Чернігівщині. Їм возили продукти, теплі речі, медикаменти.

«В одне село на Херсонщині ми завезли дуже багато 20-літрових пляшок води, бо там люди набирали воду дощову. Іншого разу привезли недорогі пральні машинки, ми скупили на Волині, мабуть, всі радянські пралки, які тільки були», – пригадує.

 Про травми військових

Нещодавно лучанка стала гостею «Сніданку з 1+1», що привернуло до неї увагу медіа. Проте героїнею себе не вважає, каже, що звичайна жінка, яка просто сильно травмувалася родами 24 лютого і робить для України все, що може.

«Те, що зараз роблять наші воїни – подвиг, це неймовірні люди. Інколи мені говорять про мій героїзм, будь ласка, не потрібно цього, мій героїзм навіть поряд не стоїть із їхнім. Я просто не маю права говорити про багато речей. А я лише роблю те, що маю робити – і крапка», – каже вона.

Зазначає, що погодилася на інтерв'ю, бо в першу чергу хоче зауважити для нашого суспільства деякі речі про війну.

«Багато наших військових вже зараз або коли у майбутньому повернуться додому – вони є травмованими. І я вважаю, що не всі готові прийняти цих травмованих людей. Не хочу зараз ображати когось, багато хто розуміє, але, на жаль, багато хто ще в рожевих окулярах і думають, що нічого, ми переможемо і все буде добре. Але я гадаю, що наші проблеми, напевно, почнуться трошки пізніше. Це буде, як хвилі цунамі: перша хвиля зносить, а друга – вбиває. І якщо наше суспільство не приготується вже зараз, то нам усім буде дуже важко», – вважає жінка.

1

На ефірі телеведучий Руслан Сенічкін запитав Катерину, чи вважає наших військових святими. На що вона відповіла, що хоче, щоб їх сприймали такими, які вони є, і не очікували, що вони ангели.

«Так, вони воїни світла. Так, вони платять колосальну ціну для того, щоб ми жили у мирі. Але вони й втратили дуже багато. Люди думають, що військові повернуться тими самими, а звідти повернуться інші люди. Тому не треба чекати того самого чоловіка. Уявіть, він там рятував Батьківщину, він герой, а тут приїхав, а дружина може йому пиляти мозок, бо треба сміття викинути. І вони один одного не розуміють, виникають конфлікти», – наводить приклад Катерина.

Капеланка розповідає про правила, які існують у спілкуванні з військовими. Серед перших – ніколи не запитувати про війну:

«Якщо військовий першим не починає говорити про війну, не питайте його. Не питайте, скільки він вбив ворогів, чи він бачив мертвих, чи є у нього фото мертвих «орків». Мені військові кажуть: «Не говоріть з нами про війну. Ми хочемо забути цей жах. Це найгірша сторінка нашого життя. Ми не хочемо про це говорити. Молимо Бога, щоб забути про це, а приїжджаю у відпустку, і в мене бабка на зупинці це запитує, чи друг. Знаю, він мене любить і не хоче поганого, але я не маю сили з ним говорити про це, бо він підіймає весь цей бруд з мене, всю цю кров. А я хочу про все забути».

Тому Катерина Семенюк закликає усіх українців бути готовими до зустрічі та спілкування з військовими: пройти відповідне навчання чи курси із психологічної допомоги, подивитися онлайн-тренінги.

Читайте також: По той бік ПТСР: як дружинам допомогти собі та чоловікам, які повернуться з війни

«Я хочу, щоб українці розуміли: дуже обережно треба спілкуватися, не ставити зайвих питань. Усвідомлювати, що вони герої, так, але вони й просто люди, які мали у сто разів більше навантаження на свою психіку, ніж ми тут. І тому я хочу про це говорити, бо приїжджаю з передової й бачу дисбаланс», – зазначає вона. 

Чому залишилася в Україні

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Катерина опинилася у роддомі з новонародженим Лукою на руках. Її фото у підвалі зачепило багатьох.

«Медсестра мені сказала, що є одна породілля, яка ще не готова до годування дитини, і запитала, чи можу я нагодувати цю дитину, якщо буде потрібно. Мені одразу згадалися усі ці книжки про Другу світову війну, коли матері годували інших дітей», – з хвилюванням пригадує жінка. 

І хоча потім у неї була можливість виїхати за кордон, зокрема в Америку, де вона колись проживала, Катерина обрала не лише залишитись вдома, але й, ризикуючи життям, їздити в гарячі точки. На запитання, чому вона зробила такий вибір, щиро дивується і по-одеськи відповідає (Катерина Семенюк родом із Одеси, – ред.): «А чому ні?».

«Я думаю, що я не одна така, що більша частина українського народу зрозуміли, як люблять Україну тільки тоді, коли почали втрачати її, коли подумали, що Україну можуть знищити. Я зробила цей свідомий вибір шістнадцять років назад, коли переїхала сюди з Америки. Я це знала давно, тому що таке «щеплення» отримала давно. Там я була чужа серед чужих, а тут – своя серед своїх. Тут мої люди, тут всиновлюю дітей. І я навіть рада, що народжувала наймолодшого сина саме в Україні в той момент, коли я можу бути корисною для нашої країни хоч чимось. Тому що нашій країні треба стільки допомоги, що моя допомога – це крапля в морі», – міркує вона. 

 

Війна принесла багато зла, але і добра також

За її словами, не зважаючи на якісь небезпечні моменти, натомість зустріла таку кількість неймовірних людей, що не продасть це ні за які гроші.

«Кожен раз, коли їду на фронт чи на деокуповану територію, постійно дізнаюсь про такі страшні речі, що думаю, все, це вже дно, але російський агресор не має межі свого диявольського впливу. Але попри таку кількість зла, я побачила і неймовірну кількість добра. Я не знала, що на світі є стільки чудових, неймовірних людей. Людей, які об'єдналися заради перемоги України. Це неймовірний досвід», – каже жінка. 

Катерина пригадує, як на початках повномасштабного вторгнення вона лежала в ліжку після кесаревого розтину, майже три тижні не вставала, і хоч їй було дуже важко фізично, вона в цей час через різних партнерів завантажувала фури.

«Було таке, що мене знайшли через знайомих і кажуть, слухай, нам потрібна половина фури, ми евакуюємо людей, здається, з Краматорська, і їм немає що їсти. Конвой із 20 авто віруючих хлопців вивозили під кулями старих, жінок, дітей. І вони не мали їжі їм дати, поки ті доїдуть до заходу України. І я навіть в лице не бачила людину, а ми домовилися про допомогу. Я не просила їх про звітність, вони самі відсилали її мені. Я за цей час побачила стільки добра, що в мене питання тільки одне: оскільки я одеситка, то мушу відповідати питанням на питання – а чому ні? Я не бачу ніякої проблеми. Краще я помру тут, якщо так має бути», – каже Катерина.

Виховання дітей

Катерина – мама п’ятьох дітей. Також не один рік вона працювала у Луцьку з дітьми та підлітками як кураторка волонтерського проєкту «EnglishPlus». Але порад із виховання давати не береться:

«Я не раджу нікому нічого, тому що кожна дитина – індивідуальна, скажу тільки одне: любити й ще раз любити своїх дітей, вони так швидко ростуть. Більшість речей, на які ми звертаємо увагу, вони не варті нічого. Я за строгість, дисципліну, але не вчіть дітей авторитарними шляхами».

Перший помічник, в якому вона шукає відповіді щодо виховання дітей – це Біблія.

«Я читаю Біблію і все абсолютно знаходжу там. Насправді психологи все вийняли з Біблії, лише переформатували. Той же Фройд «злизав» половину своїх вчень саме з Біблії. Там купа місць, в яких говоряться дуже круті поради щодо батьківства. Просто все пише чорним по білому», – розповідає Катерина.

Вона радить прочитати Книгу притч Соломона.

«Там є тридцять одна глава, і майже кожна – про виховання дітей. Послання апостола Павла також, Послання до ефесян та коринтян. Там прямо написано: «Діти, будьте покірні у всьому батькам, а батьки, не дратуйте ваших дітей», – цитує жінка. 

1

Про всиновлення дітей

Подружжя Семенюків виховує двох прийомних дітей. Катерина попереджає, що всиновлення – це не для всіх. 

«У першу чергу, має бути однакове бажання обох батьків. Бо всиновлені діти – це найбільше навантаження на шлюб. Це діти, які не об'єднують, вони просто за своєю природою, навіть не помічаючи цього, роз'єднують батьків. Вони такими були народжені – відторгнутими, залишеними. Це у їх підсвідомості травма. Тому вони можуть спочатку грати на емоціях одного з батьків, потім – іншого. І тим самим, навіть не бажаючи цього, можуть розділяти. Звичайно, є винятки, але таке буває дуже часто», – каже жінка.

Вона заохочує всиновлювати, але радить для цього пройти відповідний тренінг, спілкуватися з батьками, які вже всиновили дитину, до того ж не з одними, бо досвід у всіх абсолютно різний та індивідуальний. 

Про Бога і війну 

Ми розмірковуємо про віру в Бога під час війни.

За словами Катерини, дуже багато з тих, хто на війні або хто постраждав від війни, черствіють, стають жорсткішими. І дехто може втратити віру, мовляв, як Бог міг таке допустити. Вона пояснює таку реакцію психологією людини – коли нам дуже важко, то хочеться звинуватити когось іншого.  

«Але так, як Бог зараз нас рятує від країни зі 140-мільйонним населенням, яка 20 років готувалася до цієї війни, і те, як надихнув наших воїнів, як допоміг стримати їх натиск – навпаки, я вважаю, що ми маємо сказати: "Боже, ми ледь всі не згинули, а Ти нам дав диво, увесь світ об'єднавши заради нас. Ти дав нам такі ресурси і таку підтримку, про які жодна країна не могла мріяти», – каже капеланка.

Як закінчити війну в Україні

Катерина Семенюк вважає, що єдиний шлях, яким українці можуть зупинити російського агресора і забезпечити мир для наступних поколінь – це військовий шлях.

«Чомусь люди думають, що християнство – пацифістичне, але це не так. У біблійних притчах написано: «Той, хто прийде до вас з мечем, від меча загине». Це закон Божий. Тому, напевне, тільки мечем їх і можна зупинити. На жаль. Бо ці демони розуміють тільки мову сили. І вони самі накликали на себе це прокляття. Я проти того, щоб наша нація ставала більш жорсткою чи агресивною, тому що цей хейт перейде в родини, але сьогодні я не бачу іншого шляху, аніж військового», – каже жінка

І додає, що не варто покладати надії лише на військових, кожен українець має робити щось, щоб допомогти.

«Я чую постійно, що волонтерство в Україні уповільнюється. Це не так. Я знаю дуже багато українців, які допомагають волонтерам, хто чим може. Я їх постійно зустрічаю. Можливо, я кручусь у певній «бульбашці», але я бачу справді багато чудових людей, які допомагають. А хто має допомагати українцям? Українці! Тільки ми один одному допоможемо, тому що ми один одного дуже добре розуміємо. І тільки в єдності наша сила», – впевнена вона.

1